Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

4 hands

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

це місце було просякнуте музикою вздовж і впоперек. здавалось, тут навіть прибиральники вміли грати на якомусь музичному інструменті і досить непогано знали теорію. хтозна, можливо, так і було? я гадаю, у такому місці ти просто не можеш бути байдужим до всього музичного. коли звідусіль лунають найрізноманітніші мелодії, коли десь хтось співає, а ти зі скрипкою біжиш по коридору, бо не встигаєш на репетицію – саме це відчуття чуя вважав прекрасним. нехай на нього сварили вже вкотре [двадцять шостий раз, за словами одного зі студентів] за такі запізнення, але це все було неважливо. важливо лиш те, як усі інструменти зливаються в єдину, цілісну музику, сповнену всієї тієї енергії, яку вони вкладали в неї. і, о боже, цей самий момент, коли всі стикають, а чуя відіграє свою частину, де чутно тільки його скрипку. смичок здригається у постійному русі, худі пальці витончено його стискають.

але йому завжди було цього мало. він кохав свою скрипку, кохав музику і не міг відірватися від насолоди. коли вже майже нікого не залишалось у консерваторії, чуя тихенько заходив у свій улюблений клас. він був значно меншим за всі інші, але неймовірно комфортним. вазони на підвіконні, портрети композиторів і дещо стареньке чорне фортепіано. саме тут, подалі від чужих очей, він міг нарешті спокійно віддати всього себе улюбленій справі. тут не було правил, не було нот, за якими треба було все чітко відіграти. тут тільки імпровізація і емоції. а як багато від них залежало! музика, скерована хорошим настроєм, мала швидкий, яскравий, енергійний характер. але в моменти суму вона ставала меланхолійною, ніжною, дещо печальною. накахара міг відіграти щастя, занепокоєння, страх, злість. але одне лиш почуття залишалось йому непідвладним. любов. він нікого не любив. і ніхто його не любив. батьки померли ще в дитинстві, родичам він не був надто цікавий, а друзів тут він так і не віднайшов. іноді, сидячи у своїй пустій кімнаті, чуя задумувався про те, що немає нікого, з ким він був би близьким.

у той день рудоволосий мчав у свій улюблений клас, не помічав нікого і нічого на своєму шляху. кому вони потрібні? але він зупинився перед дверима, як тільки почув якусь музику звідти. привідчинив двері й заглянув. за фортепіано сидів незнайомець. його очі були напівзаплющені, а плечі здригалися у такт мелодії. якою ж вона була сумною та болючою, аж серце кровоточило від неї. чуя заходить, як тільки піаніст відіграє останній акорд.

– вельми чуттєво, але мушу тебе розчарувати, це мій клас. попрошу його покинути, – сказав чуя і почав витягати скрипку.

“до-ре-мі-до-ре-до” – пальці шатена швиденько прострибали по клавішах. чуя одразу впізнав знайому мелодію і злісно зиркнув на незнайомця.

– я постійно граю в цьому класі, тому не збираюся звідси йти, – без жодної крихти емоцій проговорив хлопець. і це той, хто так чуттєво грав декілька хвилин тому? чуя вже зустрічав таких людей. вони всю свою душу віддають саме музиці, хоч їхні очі абсолютно пусті. мо’ він теж знаходить своє спасіння в улюбленому занятті?

– жодного разу тебе тут не бачив, а тепер заявляшся зі словами, що весь час граєш у цьому класі, – чуя продовжував незадоволено сверлити поглядом співрозмовника.

– ну, так і я тебе не стрічав ні разу, чого ж мені вірити? – кутики губ шатена піднімаються в насмішці над опонентом.

незнайомець – лід. чуя – полум’я.

накахара одразу спалахує від такої нахабності студента, та нічого не відповідає. він прийшов сюди не заради суперечок із якимсь ідіотом, який не знає меж. витягає скрипку, на мить затримує свій погляд на витонченому інструменті. він дійсно вважав скрипку королевою серед усіх інструментів. легка, але які ж складні мотиви вона може виконувати, які ж складні почуття може передати всім слухачам. тонкі пальці елегантно тримають її, а смичок починає повільно ковзати по струнах, створюючи перші, ще доволі тихі звуки. та з кожною секундою він набирає обертів, поглиблює звук.

піаніст також не сидить склавши руки. трішки послухав і починає також вливатися у мотив скрипаля. спершу дещо невпевнено, але далі їхня музика стає єдиною. здавалося, у той момент вони розуміли одне одного, відчували, що далі буде саме така зміна характеру, а не якась інша. соулмейти? інакше це ніяк не назвати. це тільки якийсь зв’язок, який не пояснить жодна наука.

вдвох вони завершують свою гру. кожен зробив для себе висновок, що тут ніхто не програв, але ніколи цього не визнає.

незнайомець піднімається і підходить до чуї, простягає йому долоню.

– дазай осаму. пропоную віднині ділити сей клас і час від часу грати разом.

– накахара чуя. приймаю пропозицію.

чуя піднімає блакитні очі, пильно оглядаючи обличчя дазая. він мав вигляд саме такого піаніста, якого завжди уявляв накахара. кучеряве, дещо неслухняне волосся, бліда шкіра, карі очі та хороший смак в одязі. дазай, помітивши, що скрипаль вивчає в ньому кожну деталь, ледь помітно всміхається.

– не очікував від тебе такої гри. у тебе такий зріст, що можна сплутати з дурнуватим восьмикласником, який ледве-ледве щось пілікає.

– ну, я теж не очікував, що ти можеш так майстерно влитись в музику.

дазай дзвінко засміявся.

– це ще не все, на що я здатен, крихітний накахаро чує. ти ще багато всього почуєш, – осаму зібрав всі свої ноти зі столу і поспішив покинути цей клас.

– я не крихітний! – крикнув у слід дазаю, та вже було надто пізно. він зник так само непомітно, як і з’явився тут. хто він взагалі такий?

нехай чуя не знає поіменно багатьох у консерваторії, але пам’ять на обличчя у нього доволі чудова. цього юнака він точно раніше ніколи не зустрічав. дазай осаму. наче якась примара, яка вирішила раптом себе показати.

за декілька днів вони знову зустрілися у тому самому місці. цього разу першим прийшов чуя і все завершував гру, коли двері відчинились. “жодної поваги.” – подумав чуя. накахара відіграв останню ноту і сів на крісло, збираючись зараз послухати юного піаніста.

– чого ж сів? я гадав, ми знову будемо вдвох виконувати щось, – тихо промовив дазай.

– вирішив тебе послухати, ж-бо дуже звуки передають емоції у твоєму випадку.

– нещодавно ти був готовий загризти мене, а тепер лестощами засипаєш. закохався? – осаму заливається сміхом, чуя на це лиш фиркає і відвертає погляд.

– не будь таким самовпевненим.

дазай почав оглядати чую, поки той відвернувся. руде волосся огненними пасмами розсипалось по плечах, тонку шию обіймав тонкий шкіряний чокер, темно-червона сорочка відкривала витончені ключиці. задивився на них, та зрозумівши, що глядить надто довго, почервонів і заплющив очі.

дивна тиша почала панувати між ними, тож осаму вирішив все ж зіграти щось своєму слухачеві.

худорляві пальці вдарили по перших клавішах, у ту ж мить, забринчали вони приємним звуком.

чуя завжди не любив якісь інші інструменти, окрім скрипки. його не зачаровував ані саксофон, ані гітари, ані що-небудь інше. та сьогодні він вперше закохався у чужий інструмент. звучання гри осаму стало таким рідним, ніби вони з самого дитинства виконують один для одного.

– не хочеш спробувати зіграти на фортепіано? – запитав дазай, коли завершив гру.

– я… не хочу, – з дивним тремтінням у голосі відповів чуя і додав: – я не вмію.

– гаразд, не буду тебе змушувати, – піаніст піднявся з місця і підійшов до накахари, – та я впевнений, ми колись зіграємо у чотири руки, чує, – осаму провів пальцями по рудому волоссі хлопця.

– ти не хотів би якось зустрітися.. е-е… не тут? ми бачимось тільки у цьому класі.

– це запрошення на побачення? – всміхається до юнака, який червоніє після слів осаму. – хотів би. я хочу відвідати нарешті те нове кафе неподалік. боги, як воно називається?

– “мальва”. тоді завтра о вісімнадцятій?

– тоді завтра о вісімнадцятій.

якась дивна звичка, дублювати слова співрозмовника, коли відповідаєш на запитання. та байдуже.

ніч і наступний день минали вельми швидко, наче навмисно наближали їхню зустріч.

одягнувся доволі по-простому. чорний джинсовий комбінезон та широкий светр з високим горлом. надворі вже була осінь, та вона досі тішила своїм теплом.

на місце зустрічі – лавочку неподалік від самого кафе – чуя прийшов дуже рано. аж занадто. але він полюбляв бути на самоті, обдумувати все, що завгодно. цей раз винятком не став.

та роздуми тривали рівно доти, доки серед незнайомців накахара не помітив до болю знайомого рудого хлопця. серце застукало так, що аж боляче ставало в грудях. він волів би більше ніколи не зустрічати його. не чути. не бачити. забути і ніколи не згадати.

чуя зірвався зі свого місця і на, як йому здавалося, безпечній відстані, зупинився й витяг цигарку. уста зажали її, поки юнак старався знайти запальничку.

– не знав, що ти палиш.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь