– Лі Хеджин, – покликав директор.
– Так, – м’яко відповіла я.
– Кім Техьон.
– Що? – відмовив той.
Директор зітхнув і сказав нам присісти.
– Чи можу я дізнатися, що відбувається? – запитав чоловік.
Техьон вказав на мене, а я, в свою чергу, на нього.
– Він поклав фальшиву ящірку мені у сумку, – сказала я.
– Вона кинула цю штуку в мене.
– Ти почав це перший. Хто сказав тобі покласти її мені в сумку?
– Замовкни, це ти винна, ти мене не послухалася!
Ми вчепилися один одному в горло, я піднялася і накричала на нього, він зробив те ж саме.
– Народ, стоп! – голосно видала пані Гіл. Але ми зовсім не чули її, адже були зайняті сваркою.
– Ти думаєш, що я дозволятиму тобі у мене списувати…
Мої слова обірвалися, бо той закрив рот своєю долонею. Потім він глянув на міс Гіл, котра, насупивши брови, дивилася на нас.
– У вас, друзі, зовсім немає поваги?! – нарешті вона заговорила. – Помиєте шкільні туалети після уроків. Не виходьте звідти, допоки не закінчите роботу! Ви мене зрозуміли?!
– Але міс Гіл…
– Ніяких «але»! Ідіть зараз же! – закричала вона.
Техьон відчинив двері. Він вийшов з кабінету і грубо грюкнув за собою дверима.
Я ніяково обернулася та кинула погляд на міс Гіл та директора.
– Вибачте, – ввічливо промовила я і повільно покрокувала геть. Краєм ока я помітила, як міс Гіл і директор хитають головами.
Я вийшла з кабінету і побігла за Техьоном.
– Агов! – видала я, на що той обернувся.
– Що?
– Ти… – задихалася я, – Ти справді…
– Та ти взагалі не витривала, – мовив він.
– Ей! Ти! Я маю йти і мити зараз унітази через тебе! Знаєш, як це огидно?! Жах! – скиглила я, ніби ось–ось могла пустити сльозу.
– Ха, слабачка, – він злегка посміхнувся і обернувся, щоб піти до класу. – Мені байдуже, – кинув той, повернувшись до мене спиною.
Я округлила свої очі й нахмурилася.
Потім я зрозуміла, що його хода дуже повільна.
– Чому ти так ідеш? Моя бабуся і то швидше за тебе може ходити.
– Твоя бабуся померла?
– Ні, це не так! – вдарила його по руці. – Моя бабуся все ще живе в своєму рідному місті. Я планую навідати її коли–небудь.
Він підло посміхнувся.
– Як скажеш. – він продовжив, – Я не збираюся іти швидше. Це урок природознавства і я взагалі до нього не готувався, не проводив цих досліджень. Пані Джин бісить, вона читатиме мені нотації, що не можна одночасно проводити дослідження і займатися ще чимось. Тому я краще прогуляю цей урок.
– Нам потрібно зробити якесь дослідження? Яке? – я запитала.
– Ого, то ти гірша за мене.
Оскільки я не виконала ніякої роботи з дослідженням, бо просто напросто не знала, що нам необхідно було щось таке зробити, я вирішила також пропустити цей урок та прогулятися по школі. Чесно кажучи, я сама не знаю, чому вирішила приєднатися до нього.
Ми спустилися до арт–класу. Було ніяково, бо там абсолютного нікого не було – тишина. Та й ми взагалі не розмовляли. Потім біля цього класу ми побачили піаніно.
Я підбігла та зайняла місце за ним.
– Ти вмієш на ньому грати? – він підняв брову та підійшов ближче.
– Ага, – сказала я і поклала пальці на клавіші.
Я зіграла п’єсу, яку ще раніше вивчила. Заплющивши очі, я плавно вимальовувала малюнки пальцями, що бігали по клавішах. Хоч я й не бачила, але чітко відчувала, які ноти необхідно видати.
Можу сказати, що він був дійсно вражений цим – його обличчя просто застигло, а рот був відкритим.
– Підійми свою щелепу, а то муха залетить, – сказала я, після того як закінчила гру.
Я зловила його погляд на собі. Він відвернув очі і став знову таким, яким був і раніше.
– Ходімо, – мовив він.
– Куди? – запитала я і опустила кришку піаніно. Підвелася, аби прослідувати за ним.
Він не говорив і мені стало цікаво, куди ж Техьон прямує.
Ми підійшли до комірчини, подалі від класів. Вона була на третьому поверсі, де рідко коли можна було зустріти людей.
– Ось, – сказав він, – Це моя таємна схованка.
– О…Гаразд… – незграбно промовила я і зайшла всередину. Комірчина була заповнена коробками та якимось мотлохом. Тут валялися порожні пляшки та кілька цигарок. Розкидані кругом папери, вандалізм на стінах – я спершу подумала, що це все він зробив. Це наче сміттєвий бак. Але було досить тепло, ідеальне місце, аби погрітися в холодну пору року.
– Коли я вперше прийшов в цю школу, у мене нікого не було, – раптово почав він, – Я знайшов це приміщення і щодня під час перерви приходив сюди. Аж допоки я не познайомився з Чіміном та Чонгуком. Зараз вони іноді приходять сюди покурити.
– Ти куриш? – здивувалася я.
Він усміхнувся, дістав з кишені цигарку та підніс її до рота. Уже збирався запалити її, коли я вдарила його рукою і сигарета, і запальничка впали на підлогу.
– Не зараз, я терпіти не можу запаху диму, – сказала я, схрестивши руки. – То навіщо ти мені усе це розповів?
– Не знаю, просто так захотілося, – відповів він.
Техьон раптом підступив до мене та прошепотів на вухо своїм глибоким голосом:
– Тільки це між нами. Нікому не розказуй.
Він простягнув свою руку, аби дати клятву на мізинці.
Я почувалася досить дивно. Ми завжди сварилися, але в цей момент, гадаю, він наче був сам не свій. Я підняла руку та зчепила свій палець з його. Мимоволі посміхнулася, він зробив те саме. Мабуть, я це вперше побачила.
Я маю на увазі, що він завжди сміється, а точніше – насміхається. Цього ж разу я побачила його з дещо іншої сторони. Він посміхався і виглядав таким чистим, невинним, наче маленький хлопчик.
– Ти можеш приходити сюди, коли захочеш, і робити тут все, що заманеться, – сказав він і мені здалося, наче це не той Техьон, якого я знаю.
Пролунав шкільний дзвінок і ми обоє покинули комірчину.
Ми крокували, а я не могла перестати думати про те, що щойно трапилося. Аж раптом він зупинився і повернувся до мене.
– Що? – питально глянула я.
– Що? Хочеш подивитися, що я роблю в туалеті? – запитав той. Оглянувшись, я зрозуміла, що ми проходили біля чоловічого туалету.
Я швиденько розвернулася і стрімголов покрокувала назад до класу.
Чорт, як соромно.
Додати до улюблених