3

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Рідне місто мало змінилося за час відсутності Чонгука. Воно, втім, і від Сеула відрізнялося теж мало. Ті самі магазини, багатоповерхівки, люди. Ті ж прикрашені святкові вітрини, гірлянди на деревах і стійких запах випічки всюди.

Чонгук на подібне не дуже звертає увагу. У нього в голові хаос і ще трохи зверху. Рішення побачитися з матір’ю тепер вже не здається таким добрим.

Він маму любить, як і кожна дитина. Але вони не бачилися більше чотирьох років, а остання зустріч закінчилася гучним скандалом. Чонгук не пам’ятав причини, але саме обличчя матері, криве від злості, — чудово.

Тепер вже нікуди не подітися — за спиною взята відпустка на два тижні, задоволений таким результатом Джин, і Хосок, який підбадьорює кожні кілька годин. Вони залишилися друзями, і Чонгук був цьому невимовно радий.

Рідний район теж не змінився. Все такі ж однакові будиночки на два поверхи кожен. Така сама вулиця, ті ж діти на майданчику.

Мама чекала біля дверей. Вона помітно постаріла — раніше темне волосся відливало сріблом, у куточках губ і очей розсипалися глибокі зморшки. Чонгук пам’ятав її зовсім іншою.

Мама посміхалася — майже тепло та майже радісно.

— Я сумувала,— і знайомим із дитинства запахом поверх рук.

Було б брехнею сказати, що він не сумував теж. Взагалі не пам’ятав причини такої глобальної сварки, щоби майже не спілкуватися. Але всередині нило, там само, де клубком плелися інші незрозумілі відчуття.

— Ходімо, нагодую тебе. Зовсім змарнів, — мама відчинила двері, підштовхуючи в спину. Наче й не було між ними тієї прірви.

Будинок пах, як раніше. Деревом, маминою їжею і віддалено — квітами. На стінах висіли їхні старі фотографії, хіба без батька. Ті мама зняла відразу після розлучення.

— Я віднесу речі до кімнати.

Кімната зустріла ідеальною чистотою. На нього чекали. Старе, ще дитяче ліжко застелене таким же давнім пледом. Простим, вицвіло-синім.

«Давай купимо тобі інше. Це ж таке нудне, Гу.»

Рюкзак випав із рук, голосно вдарившись об підлогу.

— Чонгук, все гаразд?

— Так, все добре, — Чонгук ледь видавив із себе слова. Голову знову пробило болем наскрізь. Неможливо.

Він глянув на книги. Так, у тому ж порядку, ідеальному як на його смак.

Анатомія людини, ботаніка, зоологія, ще анатомія, фізіологія, Айзек Азімов, біохімія.

Що?

Пальці тремтіли, коли Чонгук діставав стару, пошарпану книгу. На обкладинці робот, майже не помітний, стертий.

Пальці тремтіли, коли відкривав книгу. На сірому форзаці — кумедний, дитячий кактус та криве «Гу».

Гу… Гу.

«Гу, він на тебе схожий. Такий же колючий зовні та м’який усередині.»

Що. Це. За. Хрінь. Така.

Чонгук сів на підлогу, підтягуючи коліна до грудей. Книга валялася поруч, світила цим кактусом із милою усмішкою.

Він ніколи не читав нічого, крім медицини. Він ніколи не малював. І ніхто, ніхто на цьому світі не називав його Гу.

Здається, рішення з поверненням було не найкращим.

— Чонгуку, ти їдеш?

— Так, — хрипко. — Так, йду, мам, — уже впевненіше. Ноги тремтіли, руки тремтіли, нутрощі майже у порох. Це кінець. Йому тут навіть психолог не допоможе. Навіть психіатр.

Їжа мами така ж смачна, як у дитинстві. Але Чонгук давиться, силою проштовхує у горло. Не хоче їсти, не може.

Мама розпитує про життя, він відповідає сухо і коротко. До одного блядського моменту.

— Ти більше не спілкуєшся з тим хлопцем? — і обличчя таке зробило неприємне, ніби й не вона. Пальці затремтіли, випускаючи палички.

— Яким хлопцем, мам? — а поглядом у тарілку. Усередині знову все тягнеться, знову на межі. Ось-ось трісне, і його вже ніхто тоді не збере. Ніколи.

— О, та ти його навіть не пам’ятаєш! — мама плескає в долоні, чомусь щасливо посміхається. Підштовхує до нього миску із салатом.

— Ти їж, Чонгук-і, їж. Зовсім худенький, — робить вигляд, що дуже хвилюється. Чонгук не вірить, але зараз не про це.

— Який хлопець? Про кого ти говориш?

Посмішка сповзає з обличчя, перетворюючи його на застиглу маску. Мама жмурить очі, некрасиво кривить губи.

— Та що ти починаєш? Ну з тим, що у нас по сусідству жив. Ми ж посварилися з тобою через нього, не пам’ятаєш? А якщо й не пам’ятаєш, то це добре! Чудово! Я говорила, що це не кохання. Дитячі дурниці, — вона підривається на ноги, йде до холодильника. Хлопає дверцятами, шурхотить пакетом.

А у Чонгука в голові «сусід». У Чонгука «сусід» та «кохання». Слова збираються, сипляться попелом, і знову до купи. Повільно вплітаються у клубок нерозуміння, змушують її сяяти майже боляче. Чонгук би замружився, пішов кудись подалі від такого світла, але від самого себе не втекти. Нікуди не втекти.

За клубком стіна — матова, нічого не видно. Одні тіні кидаються, б’ються, намагаючись вибратися.

— Як його звуть? — боже, він знає. Відчуває, що знає. Ім’я обпалює язик.

— Не пам’ятаю я, чого причепився.

Пам’ятає, звичайно ж. Стискає пальці на рукоятці ножа, яким ріже торт. Чому не каже? Що не так?

— Я піду, гаразд? Втомився з дороги, — він піднімається. Мама щось каже, але Чонгук не чує. Йде нагору, зачиняється зсередини у своїй кімнаті. На вулиці вже зовсім темно і між голими гілками горіха одним порожнім, білим прямокутником виділяється вікно сусіднього будинку.

У нього немає сил більше думати. Не роздягаючись, падає на ліжко і вирубується майже миттєво, на межі сну розуміючи, що чорта з два він тут виспиться.

Чонгука будить гучний стукіт. Ледве розліпивши очі, оглядає кімнату. Декілька секунд намагається зрозуміти, де знаходиться. Разом з усвідомленням долинає крик матері.

— Чонгуку, вставай уже! Завтра Різдво, а нам ще треба сходити до магазину.

Чонгук звично стягує себе з ліжка. Замалого для його зовсім уже не дитячого тіла, але нічого вже не вдієш.

Базова ранкова гігієна, стандартний дзвінок Джину та Хосоку. Пігулка від головного болю. У нього, здається, тільки фон змінився.

Мама приготувала сніданок. Радісно щебетала про покупки, про роботу розповідала. Чонгук майже все пропускав. У нього голова навіть після пігулки гуділа, немов думки вже всередині просто не вміщалися.

Це смішно — бути лікарем і не мати можливості допомогти самому собі. І нерозумно теж.

Вони пішли до магазину. На цілий район один супермаркет, і той не дуже хороший. Але нічого особливого купувати не треба, тому нормально.

Чонгук штовхав візок, мама складала туди мало не річні запаси їжі. Балакала, віталася з якимись людьми. А йому б додому, до Сеулу. Йому б із головою під ковдру, як у дитинстві. А не ось це все.

А потім очі в одну мить самі виловлюють із натовпу потрібне. Густі, чорні кучері. Широкі плечі у дивній сорочці. Міцні стегна.

Знову накриває. Знову темрявою перед очима, слабкістю по руках. Та скільки ж можна?

Чонгук хапається за ручку візка, намагаючись втриматися на ногах. Мама далі говорить, йде вперед, а йому у вухах тупий шум, його немов у щільну оболонку запхали.

— Чонгук!

Кліпає — і все пропадає. Немов морок розсіюється. У нього на плечі рука мами. Вона злякано вдивляється в обличчя. Хвилюється. Ще б. Чонгук за себе теж хвилюється.

— Все нормально.

— Ти захворів? — долонею по волоссю, майже ніжно.

— Ні, все добре, — Гук ніяково хитає головою, а очі мимоволі скачуть по безликому натовпу. Шукають. Не знаходять.

Вони завершують покупки без пригод. Тягнуть додому три важкі пакети. Поки мама відчиняє двері, лаючись на старий замок, Чонгук скошує очі на невелике подвір’я. Там тільки горіх — старий, безлистий. Гук намагається згадати дерево з дитинства, але пам’ять підкидає лише розмиті силуети. Помічає криво прибиті сходи. Місцями прогнилі, без кількох сходинок. А нагорі, між широкими гілками, будиночок. Старий, теж прогнилий. Його Чонгук також чомусь не пам’ятає.

У мами більше не питає — навряд чи вона взагалі відповість. Покірно допомагає нарізати овочі до святкової вечері. Дивиться старий, американський фільм, доки у духовці запікається м’ясо. Знову йде спати — за день сильно втомився. А у темряві своєї кімнати помічає у чужому вікні, прямо навпроти, світло.

І у грудях теплом розливається таке забуте, тепле відчуття дому.

Чонгук лягає у ліжко і твердо вирішує завтра залізти на дерево, щоб глянути, що там за будиночок такий. Вже не дивується відсутності спогадів, за стільки часу встиг звикнути.

Новий день зустрічає дрібною крихтою снігу. Падати вже перестав, але нічний мінус зберіг рештки навіть на підвіконні. Чонгук хоче одразу ж вийти на вулицю, але мама завалює дрібною роботою по будинку, і плани губляться у буденних клопотах.

Ближче до вечора вони сідають за стіл. Мама витягує вино і через якихось півгодини, червона від випивки, піднімає ту розмову.

— У тебе є дівчина?

Чонгук, що до цього колупався у не дуже смачному рагу, опускає палички.

— У мене ніколи не буде дівчини.

Мамині очі наливаються свинцем.

— Мені подобаються хлопці.

Бокал дзвенить, опускаючись на стіл.

— Чонгук, ми ж вирішили це питання. Ти сам сказав, що того хлопця навіть не пам’ятаєш. Тобі двадцять шість! Що за дурниці? — роздратовано цокає, Чонгук хмуриться. Здається, тепер і згадувати причину їхньої сварки не доведеться.

— Якщо я не пам’ятаю якогось одного хлопця, це не означає, що мені різко почали подобатись дівчата.

Жінка схоплюється, голосно ляскаючи долонями по столу.

— Це хвороба, Чонгук. Це не нормально! Ти ж лікар!

Чонгук зітхає, відсуваючи від себе їжу. З нього вже вистачить.

— Власне, мам. Я лікар і добре знаю, що це не хвороба. Я такий, який є. У цьому нічого особливого.

Жінка важко зітхає, ховає обличчя у долонях.

— Це не нормально, Чонгук. Не нормально… — і хрипко так, сльозами у словах. Чонгук піднімається.

— Це абсолютно…

— У тебе не буде сім’ї. Не буде дітей, не буде дружини. Ти будеш нещасним, синку, — і так, ці ось слова змусили зупинитися біля дверей. Повернутись і уважно подивитися на матір. Помітити її згорблені плечі, стомлені, заплакані очі.

— Мам, — він робить кілька кроків у її бік. — Я буду щасливий. І сім’я у мене також буде. Просто не така, яку ти уявляєш. Але все буде, мамо.

Жінка тільки стомлено хитає головою.

— Ні. Це неправильно, Чонгук. Так не має бути.

І йому боляче, коли відвертається. Боляче, коли одягає куртку, акуратно зачиняє двері. Але не так сильно. Не так, щоб заплакати та погодитись. Цей біль — він старий. Давній, одного разу вже пережитий. Нехай у пам’яті слова не відбилися, але тіло пам’ятає.

Чонгук зупиняється біля дерева. Воно велике, дуже велике. Гілками з’єднує два вікна. Хлопець із сумнівом оглядає старі сходи. Пробує, смикає на себе. Наче міцні.

Вилізти нагору допомагають незграбні гілки — міцні і шорсткі. Чонгук, мабуть, здирає собі шкіру на долонях, але це начхати. Усередині все вирує від напруги. Клубочок виблискує все яскравіше, тіні об стіну б’ються дедалі лютіше.

Рівень другого поверху не здається таким високим, але впасти все одно не хочеться. Чонгук хапається за гілку. Будиночок старий, збитий не міцно. Дерево вкрилося мохом, криво прибиті двері ледве трималися.

Чонгук смикнув за одну з дошок. Двері зі скрипом відчинилися, обсипаючись дрібними трісками.

Всередині сиро і смердить цвіллю. Гук дістав телефон, увімкнув ліхтарик.

На підлозі валялися дві відсирілі, старі подушки, велика, колись тепла ковдра. Вони займали майже весь не надто великий простір. У кутку стояла дерев’яна коробка. Зі щільною кришкою та збитим замком. Чонгук, акуратно ступаючи на скрипучі дошки, підійшов ближче. На пофарбованому у темний колір дереві яскравими, облізлими мазками проглядались дві літери.

Матова стіна зовсім непомітно тріснула. Десь у куточку, Чонгук ще не відчув.

Він акуратно торкнувся залишків літери «Т». Кілька хвилин чекав, перш ніж наважитися відкрити цей ящик. Боявся. Так страшенно сильно боявся.

Розум накрило хвилюванням, варто було підчепити кришку. Та зі скрипом відлетіла вбік, але Чонгуку до неї вже не було справи. У ящику лежали якісь ручки, кілька ганчірок, що колись, здається, були футболками. Одна м’яка іграшка лисиці, купа обгорток від цукерок і великий, майже на весь простір, альбом. Золоті літери короткого слова “фото” потріскалися і фарба подекуди обсипалася.

Чонгук обережно дістав знахідку і озирнувся. Ногою зсунув дві подушки, опустився на них. Зафіксував телефон між дошками, поклав на коліна альбом. Кілька секунд чекав.

Він нічого такого не пам’ятає, але душу готовий закласти — ці речі і його теж. Скільки ж спогадів просто стерлися?

Господи.

Коли пальці підхоплюють обкладинку, серце починає стукати так голосно, що Чонгук його, здається, чує. На форзаці — акуратними літерами «моїй галактиці». Його почерком. Точно його. Рівні лінії, рівні символи. І кілька цифр – 1306. Неймовірно.

Перша сторінка змушує пальці змокнути майже миттєво. Чонгук нетерпляче витирає їх об штани, вдивляється.

Фотографія якихось сходів.

«Знаєш, Гу, я збираю фото сходів. Всяких різних. Хочу колись поїхати до Європи. Там вони набагато красивіші.»

Тріщина одним чітким ударом розходитися майже до середини, залишаючи в стіні маленьку щілинку. Тіні тиснуть сильніше, майже валять.

Чонгук, ніби зачарований, гортає далі. Знову фото. Він у свої дванадцять або, може, менше, обіймає худорлявого, високого хлопчика за талію і щасливо посміхається. Хлопчик стоїть спиною, але дихання все одно обривається.

Темне, кучеряве волосся.

Чонгук прикриває на секунду очі. Здається, йому варто більше читати фантастики. Або медицини. Може тоді все стало б на свої місця.

Фотографії миготять водоспадом.

Вони з цим хлопчиком у будиночку, вони на прогулянці, вони в парку атракціонів. Вони біля медичного університету, вони у притулку в обіймах з великим, кудлатим лабрадором.

Повсюди вони, пліч-о-пліч, на кожному фото. І кучері, і посмішка, кумедна, прямокутна. І руки теж, які завжди Чонгука обіймають. Від кожної картинки віє теплом, справжнім домом.

На вицвілу сторінку падають великі краплі, проникаючи у папір. Залишають сліди, доповнюють фотографії новими спогадами. Дуже протилежними, налитими самотністю, божевіллям втрати. Тими, що були приховані і тільки-но знайшли свій шлях назовні.

Голову повільно, наче в’язким медом, затягує картинами минулого. Спочатку туго, розпливчато. Потім швидше, точніше. Разом із скаженим стукотом серця, разом із пульсуючою у скронях кров’ю, голову заповнюють образи. З одним незмінним.

Там повсюди хлопчик, хлопець, чоловік. Молодший, старший. Щасливий і сумний, радісний, кумедний, засмучений. Там сміх, сльози, грайливість та серйозність.

Там без нього жодної миті немає.

Все в одну секунду стає зрозумілим. Нарешті. Чонгук видихає, тре очі. Не може стримати губи. Вони самі розтягуються, формуючи щось схоже на посмішку. Немає жодних сил її втримати. І ця посмішка більше нагадує оскал, бо стільки всього намішано всередині, що ребра, здається, не витримують.

Техьон.

Техьонтехьонтехьон.

Його Те, його дивак. Його всесвіт і дім. Планета, повітря, сенс. Його життя.

Як міг забути? Як міг думати, що щось вийде з Хосоком?

У нього ж ні з ким не вийде. У нього по венах один Техьон, у голові завжди теж. Господи. Навіть втративши всі спогади, втративши все, Техьона на рівні інстинктів залишив. На тому рівні, що найглибше, глибше пам’яті. Техьон свої відбитки на душі залишив, на самій сутності, не відтерти, не знайти.

Чонгук схлипує, прикриває очі долонею. Спогади, минуле продовжує блимати картинками. Тіло тремтить від надлишку емоцій. Чонгук втягує повітря, давиться, не може надихатись.

Як вони могли? Як посміли зруйнувати те особливе, що між ними завжди було? Чому він не зупинив? Боже.

Значить вся та хрінь про стирання спогадів виявилася правдою. Чонгук до кінця не вірив. Намагався своїм розумним мозком усвідомити і не вірив. І ось як все вийшло.

Образи під повіками домальовуються самостійно. Плече, ключиця. Губи з опущеними куточками, ніс із крихітною родимкою на самому краю. Вузькі очі, блискучі, живі. Густі брови, смішно відстовбурчені вуха.

Техьон. Техьон-і.

Чонгук не помічає, як починає вимовляти це ім’я в голос. Відчайдушно шепоче, повторює, щоб не забути. Знову. Він другого такого разу не переживе. Ще незрозуміло, чи переживе перший. Сльози продовжують литися, крапати на старі сторінки альбому.

Вони ж залишили його на згадку. По крупинках збирали всі свої спогади за роки та ховали у своєму притулку. Яка гарна була ідея.

За істерикою не помічає скрипу дошок. Не помічає ще один ліхтарик, темний, згорблений силует у дверях. А коли помічає…

З нього рветься виття. Горло здавлює новою порцією сліз, його трясе. Грудну клітку хочеться роздерти. Там гаряче, печеться, серце дуже хворе. Живіт спазмує, нутрощі в однин клубок скручуються; починає нудити.

Крізь пелену сліз бачить чужі очі. Ті самі, що з мерехтливим золотом на райдужці. Такі незнайомі ще годину тому і такі рідні зараз. Вони блищать, сяють у світлі слабких ліхтариків.

Чонгука накриває. Тепер не спогадами, ні. Емоціями. Почуттями.

Їх так багато, їх цілий океан. Ніжність, довіра, тепло, ласка, радість, щастя. Любов, кохання. Чонгук думав, що втратив це все. Витягав з себе жалюгідні крихти, думав, що зламаний. Ні, ось вони. Всі тут, розходяться по тілу лоскітливими бульбашками. Просто були заховані, запечатані на якийсь час. Просто всередині дрібними звірями дрімали. Чекали на господаря.

Силует у проході набирає контурів. Простягає руку, міцно стискає пальцями старі дошки.

— Те? Техьон? — Чонгук не впізнає свого голосу. Відштовхує від себе альбом, стає на коліна. Сліпим кошеням тягнеться до людини. Адже його людина, так? Господи, нехай він також пам’ятає. Будь ласка, нехай пам’ятає.

Людина кілька секунд не рухається. Мовчить, дивиться. У Чонгука всередині світові війни розгортаються, капітуляція, наступ, і по новій. Не знає нічого, може… вірити.

Віра досягає апогею. Віра виливається у чужому тілі на підлозі, чужих руках, що тягнуться у відповідь.

Техьон теж звіром виє, теж ридає. Хапає Чонгука за плечі, притягує до себе. Стискає в обіймах так міцно, що нема чим дихати. Але Чонгуку повітря вже не потрібне. У нього всесвіт повернувся, у нього там своя атмосфера. Замість кисню – техьонтехьонтехьон.

— Пробач… Пробач мені, Гу. Я не знав, — чужий… ні, рідний голос пронизаний таким болем, що Чонгук не втримується від гучного схлипу. Пальцями впивається в широку спину, тягне тремтяче тіло на себе. Гладить долонями по куртці, біситься. Лізе під неї, під светр. Хоче відчути жар чужої шкіри. Забарвити спогади фізичним контактом, інакше збожеволіє. Повірити, що це — реальність. Довести собі.

Техьон не втримується на колінах, і вони валяться на підлогу. Скриплять дошки, Чонгук напевне боляче вдаряється спиною. Але на це начхати, це зовсім не важливо. Зараз єдине, що пролазить у голову — гучне дихання. Єдине, що Чонгук відчуває — лоскітливі кучері на своєму обличчі і холодний ніс, що, господи, знайомо, правильно торкається шиї.

Чонгук витягає руки з-під одягу і охоплює чуже обличчя, відриваючи його від себе. Заглядає в очі і жалібно скавулить, зумівши побачити там все те ж саме, що вирує всередині.

Пальцями розмазує по шкірі вологу. Втикається у мокрі від сліз губи і це саме воно. Тіло перестає тремтіти. Розбита стіна всередині стає ґрунтом для густого саду. Там ростуть дерева, розпускаються прямо на очах квіти. Там знову тепло, весна, літо, гріє сонце. Його сонце. Особисте.

— Ніколи, — видихає в чужі губи, а вони не дають сказати, знову тиснуться ближче. Але Чонгуку важливо, Чонгук відсувається, тільки гладити не перестає. Не може відірватись. — Ніколи більше такого не роби. Ніколи, чуєш? Я не відпущу, зрозумів?

У відповідь кивають. У відповідь шепочуть те саме, перемішуючи слова з поцілунками. Розстібають куртку, пробираються під светр, повертаються прямо під шкіру. Руки Техьона холодні, але, боже, гріють краще за будь-який вогонь.

— Я помру без тебе, Те. Я не зможу так, не зможу, — і нехай звучить надто пафосно, але ж це найщиріша правда.

Техьон відсувається, хоче щось сказати, але Чонгуку слів більше не треба. Хіба потрібні їм у цьому всесвіті слова? Вони ж без них завжди вміли. Вони ж один одного на ментальному рівні відчували, так?

Техьон дотиками підтверджує — відчували. Відчувають і зараз. Цілуються, розділяють весь час, що провели окремо, всі біди та біль на двох. Розповідають пальцями, шкірою, очима. Чонгук тягнеться до чужих штанів, чіпляє гудзик.

— Ні, — Техьон відлипає від нього майже миттєво, перехоплює долоні. — Не можна, Гу. Не зараз, добре?

Чонгук скавулить, але слухняно відпускає. Він хьона завжди слухав. Не зараз, добре, значить потім. У них ще буде час. Весь час цього світу, Чонгук вже подбає. А поки…

Поки він стягує чужу куртку, задирає светр до шиї. Йому це як дихати треба. Більше, ніж дихати.

На міцних грудях у слабкому світлі ліхтариків акуратна, чорна літера. Чонгук тягнеться до неї, накриває губами. Зализує поранену порожнечу язиком, наповнює собою. Відчуває, як заходитися під шаром шкіри, під ребрами дурне серце найріднішої людини. Нитка, та сама, червона, вже не плутається під ногами, натягується. З’єднує.

Техьон шумно видихає, тремтить, а Чонгука накриває ще одним усвідомленням.

— Тоді був ти. Це ти був у клубі, так? А потім у нашій квартирі? — від розуміння того, наскільки вони були близько, стає страшно. Ближче вже нікуди. І розійшлися, не впізнали. Або …?

— Я після цього згадав, — Техьон опускає светр назад, сідає і тягне Чонгука до себе. Витягає ноги, дозволяючи чужим укластися поверх. Чонгук притискається головою до грудей, слухає серце. Те саме, яке завжди було його. Було ж, так? І є?

— Мені після цієї процедури постійно снилося наше життя. Уривками, я не міг скласти. А потім той клуб, ми у квартирі. Ще на стіні завис. Там же були…

Чонгук посміхається, киваючи. Пам’ятати – це неймовірно. Пам’ятати їх двох — щось за межею.

— Так, — у чужому голосі теж чується усмішка. — А потім я побачив твоє тату. До кінця все згадав лише вдома.

— Чому не повернувся? — квіти захвилювалися від колючого вітру. Може, Техьон хотів забути? Може…

— Ей, Гу, — Те обережно підчепив його підборіддя, підняв голову, змусивши подивитися в очі. Чонгук у цих очах цілу вічність готовий тонути. — Я повернувся. Щодня приходив. Але ти був із хлопцем, і я не хотів…

Голос ріже біль, як би Техьон не намагався його приховати.

— Я не… Він не мій хлопець. Я не зміг. Ні з ким не зможу, окрім тебе. Я тебе у нас наручниками причеплю до батареї. Сидітимеш і читатимеш свої книжки, — Чонгук знову тулиться до грудей, стегнами стискає чужі боки. Кліщем вчепився, більше не відпустить. — Ти такий мудак.

Чужі груди тремтять від сміху. Техьон обвиває його руками, ховаючи обличчя у волоссі.

— Мудак, — погоджується. — Це була найдурніша ідея в моєму житті. Я ніколи не позбудуся провини і завжди проситиму вибачення. Тільки не йди.

Чонгук вибачив. Чонгук готовий прощати все, що завгодно, аби більше не розлучатися, не забувати. Їм не можна бути окремо. У них же ж всесвіт, його відбудовувати треба. І берегти, щоби більше такого не траплялося.

— Ти мене не залишиш? Я помру, Те. Чесно. Не зможу без тебе. Думав, збожеволію.

— Ніколи.

Потім була знайома кімната Техьона. Потім було ще багато обіймів. Були цілунки, торкання, гола шкіра. Стогонами скріплювали розвалений світ, подихом обіцяли більше такого не робити. Ставили мітки, таврували своє, щоб нікому, ніколи.

Заснули вранці. На старому маленькому ліжку переплелися тілами і навіть сон розділили один на двох. Той, де у шафі рівна, чорно-біла купа та різнобарвний хаос. Де у ванній — дві щітки та розмазана по дзеркалі паста. Два горня, два стільці, книги з медицини, перемішані з науковою фантастикою. Той, де їхній будинок, їхній прихисток для особистого Всесвіту.

Той, що тепер знову реальність.

Потім були крики матері Чонгука і теплі обійми матері Техьона. Яка знала, яку попередили. Яка сумувала не менше за сина.

Потім була дорога у Сеул, і Чонгук вперше за стільки років радів поверненню додому. Зайшовши в квартиру він плакав, дивлячись на свої ідеально вирівняні кросівки та самотній, пошарпаний кед з погнутим задником. Техьона кед. Який тепер стоїть на правильному місці.

Потім ще багато чого було. І Джин з Хосоком, які здивовано знайомилися з Техьоном. І Намджун, який до останнього не вірив у існування якогось-там Чонгука. І спільні вечори, і прогулянки, і сварки, сварки теж були.

Але щоразу, варто було в голову пролізти хоч одній поганій думці, руки знаходили крихітне татуювання на чужому безіменному пальці. Воно в них звично одне на двох.

Одне слово, і стільки сенсу.

«Ніколи».

Ніколи не намагайся забути людину, з якою сам забував про все інше.

Ніколи не губи спогади. Вони роблять тебе таким, яким ти є. Вони — це ти.

Життя саме розставить все на свої місця. Може, колись їхні дороги знову розійдуться. Може, вони знайдуть нові галактики, збудують інші світи. Але те особливе, живе, те, яке дім, воно завжди буде сховано глибше, ніж найдавніші спогади.

Спроба стерти – забути себе. А втрата себе – найгірша помилка насущного життя.

***

— Лікарю Мін, ви ж казали, що не було жодного негативного результату, — лаборант сидів на лавці в парку і дивився на своїх давніх пацієнтів. Двоє дорослих чоловіків грались на траві з великим, чорним лабрадором та своїм гучним, дитячим сміхом привертали увагу всіх довкола.

— Я ж не сказав, що всі експерименти були успішними. Кожен результат є позитивним, — Юнгі кивнув у бік пари. — Були ті, хто справді хотів один одного забути. Вони забували. А були інші. Ті, хто один без одного жити не може. Напевно, це і є кохання, так?

Чімін знизив плечима. Напевно. Він підвівся, обтрусив своє пальто.

— Нам час.

Чонгук лежав на траві і задумливо гладив неслухняні кучері свого чоловіка, розглядаючи спини знайомих людей.

Техьон був неправий — то рішення було найкращим у його житті. Так, боляче, так, сильно намучилися. Але це дозволило обом усвідомити всю цінність того, що між ними виникло у маленькій, старій кімнаті понад двадцять років тому. Усвідомити та зробити висновки.

— Що там, Гу?

Чонгук усміхнувся, залишаючи у чужих кучерях легкий поцілунок.

— Думаю, як сильно тебе люблю.

Техьон щасливо розсміявся, бовтаючи у повітрі босими стопами. Такий же дивний, смішний хьон. Без якого один лікар ніяк не може.

Кінець.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

2 Коментарі на “3