Цього ранку все було іншим. Чімін обожнював, коли зранку мати цілувала його в щоку, а потім готувала смачний сніданок, поки батько розповідав про справи з роботи. Але сьогодні все було інакшим, починаючи з пробудження. Чімін прокинувся і чекав запитання на яке б відповів, що саме він хоче на сніданок, але замість цього він почув: “Збирай речі, ми вїжджаємо”.
Чімін був слухняною дитиною і завжди виконував прохання батьків, але його ніяк не відпускало питання: “Навіщо?”. Він виглянув у вікно і побачив зарево за яким було чутно незрозумілі звуки. Вони були гучні, але хлопець розумів, що таке він чув вперше за все життя. Він бажав підійти до батьків і спитати, що саме він чув і, що саме він бачив, але батьки були дуже схвильовані. З очей мати, які були наче зоряне небо, текли сльози, а батько без зупини розмовляв по телефону, навіть з тими родичами, яких Чімін бачив двічі за все життя.
До хлопця підійшла мати, яка міцно обійняла його.
– Чімін~і, синку, візьми із собою все, що для тебе важливо і поклади речі, які ти вдягнеш восени і влітку.
– Гаразд, але навіщо?
– Ми виїжджаємо в інше місто на якийсь час.
– Але, мамо, я мав сьогодні піти гуляти із Юнгі…
– Я розумію, але чим раніше ми поїдемо, тим буде краще.
– Ти можеш пояснити навіщо?
– Синку, почалася війна і нам потрібна як можна раніше виїхати.
– Так, гаразд. Куди саме ми їдемо?
– До бабусі і дідуся. В них можливо буде спокійніше.
24 лютого – день, коли почалася велика війна. Тоді Чімін і отримав перше повідомлення: “Як ти? Я чув вибухи. В тебе все гаразд?”.