24.02

Цього ранку все було іншим. Чімін обожнював, коли зранку мати цілувала його в щоку, а потім готувала смачний сніданок, поки батько розповідав про справи з роботи. Але сьогодні все було інакшим, починаючи з пробудження. Чімін прокинувся і чекав запитання на яке б відповів, що саме він хоче на сніданок, але замість цього він почув: “Збирай речі, ми вїжджаємо”.

Чімін був слухняною дитиною і завжди виконував прохання батьків, але його ніяк не відпускало питання: “Навіщо?”. Він виглянув у вікно і побачив зарево за яким було чутно незрозумілі звуки. Вони були гучні, але хлопець розумів, що таке він чув вперше за все життя. Він бажав підійти до батьків і спитати, що саме він чув і, що саме він бачив, але батьки були дуже схвильовані. З очей мати, які були наче зоряне небо, текли сльози, а батько без зупини розмовляв по телефону, навіть з тими родичами, яких Чімін бачив двічі за все життя.

До хлопця підійшла мати, яка міцно обійняла його.

– Чімін~і, синку, візьми із собою все, що для тебе важливо і поклади речі, які ти вдягнеш восени і влітку.

– Гаразд, але навіщо?

– Ми виїжджаємо в інше місто на якийсь час.

– Але, мамо, я мав сьогодні піти гуляти із Юнгі…

– Я розумію, але чим раніше ми поїдемо, тим буде краще.

– Ти можеш пояснити навіщо?

– Синку, почалася війна і нам потрібна як можна раніше виїхати.

– Так, гаразд. Куди саме ми їдемо?

– До бабусі і дідуся. В них можливо буде спокійніше.

24 лютого – день, коли почалася велика війна. Тоді Чімін і отримав перше повідомлення: “Як ти? Я чув вибухи. В тебе все гаразд?”.