2. our feelings

FavoriteLoadingДодати до улюблених

написано для “осіннього фікрайтерського з’їзду 2021”. ключ “на публіку”

у них немає завтра, сьогодні і немає вчора. є лише підйом і сон за розкладом, і синмін це ненавидить. ймовірно, він ненавидить все, що пов’язане з кораблем, навіть мерехтіння зірок.

– вони мені набридають.

синмін їсть на сніданок локшину замість пудингу, тому що пудинг забрав мінхо; кім хоче його вдарити, а потім розплакатися, як маленька дитина, тому що раптово усвідомлює наскільки йому в житті не пощастило.

– космічні тіла? або його сам лі мінхо?

– не говори про нього, гаразд?

не говори про нього, про всесвіт, про кляті зірки, про себе, взагалі про все мовчи – синмін хоче закричати на нього, а потім піти й закритися у власній кімнаті, гримнувши дверима. ранок не задається зі самого початку.

– він знає, що ти проспав. я ж казав тобі не затримуватися вночі, а ти, мабуть, як завжди. знов думав про свій дім?

– у мене немає дому.

– як скажеш. він просив тебе зайти до нього.

– передай йому, що мені начхати на його дурні накази.

– синміне, якщо ти тут, то маєш підкорятися мінхо – він головний, не забувай.

– це не я обрав корабель – обрали мене, а я ніколи про це не просив! я не хочу, чорт забирай, мене вже нудить від клятої системи.

синмін грюкає дверима так, що чиясь склянка падає зі столу, розлітаючись на дрібні частинки. хьонджин знизує плечима, опинившись під поглядами інших членів екіпажу – здається, ніби всі відвідувачі їдальні раптово звертають на них увагу, почувши крики синміна.

– важка дитина, – співчутливо каже чанбін, займаючи місце навпроти хвана.

– заспокоїться і все буде добре. не переймайся.

 

синмін блукає коридорами, ігноруючи сигнали рації. до біса дурного хьонджина з його порадами, до біса дурного мінхо – синміну раптово зриває дах від злості, він згадує середню школу – востаннє так почувався тоді, коли мав проблеми з навчанням і однолітками. чому він думав, що колись зможе від цього втекти?

синмін заходить у випадкову кімнату. там передбачувано темно і, здається, порожньо. він озирається – кімната відпочинку. лягає на диван, відвертаючись від віконця – не хоче знову бачити зірки.

і чує плач.

навіть не свій, синмін не плаче, принаймні не зараз. навпроти нього хтось в окулярах доповненої реальності – синмін навіть в темряві бачить, як здригається чуже тіло.

синмін не знає що саме бачить та людина. але він чує шелест хвиль і крики альбатросів. шепіт дерев і співи лісових пташок. синмін розуміє – це земля, його помираючий дім.

він сумує за нею не один.

лі мінхо – той самий лі мінхо, зухвалий командувач екіпажу, який на публіку вдає, наче йому на все начхати, – плаче, згадуючи щось із далекого життя.

тікаючи з кімнати, синмін встигає почути “не кажи нікому про те, що побачив”.

голос мінхо тремтить.

 

 

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: