Час перерви. Усі учні вибігли з класів, заполонивши коридори та шкільну їдальню.
Я закрила свою шафку, залишивши усі речі всередині, і збиралася йти щось перекусити, як раптом побачила його – зарозумілого недоумка, який прогулювався зі своїми двома друзями – Чіміном і Чонгуком. Їхня неохайно заправлена форма та краватки, які так само неакуратно звисали з шиї, свідчили про те, що ці хлопці займають роль бунтарів школи.
Я хутко обернулася, аби уникнути цих типів. Довелося змінити свій курс та не йти до їдальні.
– Агов!
Дідько.
Я пришвидшилася та продовжила крокувати прямо.
– Лі Хеджин!
Я обернулася і Техьон уже біг до мене. Тіло покрилося мурашками.
Слава богу, що жіночий туалет був за кілька кроків і я кинулася туди, забігши в одну з кабінок. З полегшенням зітхнула, але відчувала, як сильно б’ється моє серце. Я просто прагну не стикатися з цим дурнем. Він завжди доставляє мені одні проблеми.
Я просиділа всередині близько п’яти хвилин, поки не переконалася, що ззовні тихо. Повільно відчинивши двері та визирнувши на коридор, я побачила, що там ні душі.
Вийшла навшпиньки з приміщення туалету. Та раптово почула, що хтось слідує за мною. Він, міцно схопивши мене, затягнув назад у вбиральню і я вдарилася об стіну.
– Ах, Кім Техьон, чого тобі?! – обурилася я, потерши лікоть, яким зачепила стіну. Я нервово вдихала та видихала повітря. Надіюся, що у нього до мене не буде дивних прохань. Одного разу він сказав мені покласти прокладку в сумочку вчительки і пригрожував шантажем, якщо я комусь про це розкажу.
– Ти зробила домашнє з гуманітарних наук? – запитав він.
– Т–так, – відповіла я, намагаючись показати, що мені аж ніяк не лячно, хоча це було далеко не так.
– Дозволь я позичу його в тебе.
Я витріщилася на нього та закотила очі.
– Серйозно, Ві? Ти гнався за мною лише заради того, аби списати домашнє завдання? З яких це пір тебе почала хвилювати домашка? – склавши руки на грудях, сказала я.
– Замовкни і просто дай його мені. Його будуть оцінювати, – мовив той.
– Пізніше, – відповіла я і спробувала відштовхнути його, але той знову притис мене до стіни.
– Агов?
– Мені воно потрібне зараз, – суворо промовив він.
– Шкода, – відповіла я. Техьон заблокував двері обома руками. Роздратовано, я наступила йому на ногу, дуже сильно. – Божевільний виродок, – кинула я і вийшла.
– Стережись, Лі Хеджин! – кричав він вслід, коли я рушила до їдальні.
***
Перерва закінчилася і я повернулася до класної кімнати. Час для уроку гуманітарних наук.
– Доброго ранку, клас, – привіталася пані Гіл, на що ми монотонно відповіли. – Здається, ви, народ, раді сьогоднішньому уроку, – саркастично зауважила вона. – Тепер усі витягуйте ваші домашні завдання, задані минулого тижня. Нагадую вам, що ці роботи будуть оцінюватися.
Усі розстебнули свої сумки й дістали готові роботи. Я обернулася і подивилася на Техьона, який сидів за два столи праворуч від мене. Він злісно глянув на мене, а я посміхнулася. Як не дивно, але той усміхнувся у відповідь.
Я нахилилася до портфеля і дістала частину домашнього завдання, яке забрало у мене багато часу та нервів.
Проте, на мій жах, разом із паперами вистрибнула і ящірка. Кинувши свою роботу на підлогу, я голосно закричала, бо побачила одну із найогидніших для мене створінь. Я ледь не перечепилася через стілець та не впала. Увесь клас обернувся, щоб поглянути, що ж таке трапилося, але не Техьон. Він розсміявся, побачивши мою реакцію на ящірку в моєму портфелі.
Але потім я придивилася і зрозуміла, що вона не рухалася. Це була несправжня ящірка, вона зроблено з якоїсь резини. Я зиркнула на Техьона.
– Ти!
Він досі сміявся. Я взяла фальшиву ящірку та кинула у нього:
– Ти зробив це, чи не так?
Його сміх згас. Можливо, образився на те, що я запустила в нього цю іграшку.
– Ей, Лі Хеджин, – він підвівся і підійшов до мене, намагаючись затіяти бійку.
– Ви двоє! Що відбувається? – пані Гіл витріщилась на нас. Усі в класі замовкли, спостерігаючи за драмою, що розгорталася на очах.
– Знову бійка? – запитала вона.
– Вона перша це почала, – вказав на мене пальцем Техьон.
– Ні! Це він поклав фальшиву ящірку мені в сумку, – пояснила я.
– Я нічого не робив, я просто…
– Ви двоє, геть з класу. Підіймайте руки!
Тільки не знову. Це повторюється приблизно в 17–й раз. Я знову стою біля учительської з піднятими руками та ще й з дурнуватим хлопцем. Мене почало охоплювати хвилювання, що вчителі можуть застосувати до мене більш серйозні дисциплінарні заходи. Я просто не могла себе контролювати.
– Мені це вже набридло, – сказала я, піднявши вгору руки.
– Це повністю твоя вина, – видав той.
У мене просто не було сил та бажання з ним сперечатися. Я промовчала і продовжила терпіти це.
На щастя, цей урок тривав не довго. Продзвенів дзвінок і я добряче розім’яла руки.
– Потрібно було покласти тобі в сумку справжню ящірку, – сказав він і штовхнув ліктем.
– А ти спробуй, – мовила я і подивилася так, ніби хотіла пропалити в ньому дірку.
Пані Гіл вийшла з класу і ми подумали, що вона просто піде далі.
– Ви двоє, слідуйте за мною в кабінет, – відрізала вона.
От дідько.
Ми з Техьоном переглянулися, нічого не зрозумівши, а потім неохоче прослідували за вчителькою. Коли ми йшли, я слідкувала за тим, як клацають її підбори.
Як тільки вона припинила крок, я підняла погляд та витріщилася на двері з написом «Кабінет директора». Ком в горлі. Пані Гіл постукала та повернула ручку дверей. Провела поглядом, наче запрошувала увійти.
Я зітхнула. Тепер я приречена.