2.

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Осінній Фікрайтерський З’їзд 2021. Ключ: “Все, що не вбиває”

Вода обіймала тіло, наче холодне та тільки випрасуване простирадло, до якого кілька тижнів ніхто не торкався. Краплі без перестану скочувались вниз, а навколо тіла утворювалось щось на кшталт вакууму – жоден звук сюди не проникне.

Вона робить крок уперед, ніби знову в котрий раз народжуючись з лона води. Ноги холодить вранішня роса, що скрапує з продовгуватих листочків папороті. Ліс вітає її у своїх обіймах сонним співом пташок, які прокинулися ще на світанку. Батьки завжди радіють першим кроками своєї дитини, так само і природа, не зважаючи на минулі десятки років, так само радо зустрічає дівчину.

Вона проходить трохи далі, ноги самі вже несуть по давно вивченим і протоптаним стежками, приводячи до руїн якоїсь старезної чи то вежі, чи то будівлі. Каміння з фундаменту – єдине, що нагадувало про те, що колись тут, мабуть, так само, як і в сучасних містах, існувало життя.

– Щось ти сьогодні запізно, – дівчина крутилася біля якогось чану з водою, постійно щось докидуючи до нього.
– Як завжди, у своєму репертуарі, – на обличчі грала легка посмішка.
– Роки йдуть, а ти все так ж нудна! – Маїна пирскає сміхом, їй подобається перекидуватися з Безіменною саркастичними словечками.

Рудоволоса осідає на землю, опираючись на прохолодне каміння спиною. Довге волосся плутається десь у ногах, накриваючи траву, наче ковдрою з опалого листя. Вона звично роздивляється чуже голе тіло під білою тканиною, і саме в цей час з’являється Доротея. Вона була одна з найстарших, яку всі тутешні вважали, навіть, не вожачкою, а матір’ю. Її чорне, як смола, волосся лилось до землі плавними хвилями, які вона на ходу заплітала у товсті коси.

– Вітаю, дівчата! – Дора підлітає до Маїни, одразу цілуючи ту у м’яку білосніжну щоку, до Безіменної вона лиш повертається станом і коротко нахиляє голову, блиснувши бездонно карими очима.

Руда запрокидує голову, ловлячи шкірою вранішні сонячні промені. Вона намагається не вслухатися у слова чужої розмови, але вони самі, наче та ріка, линуть до неї.

– Що кажеш? – Маїна, аби підтримати вогонь, підкладає попід казан якесь сухе поламане гілля.
– Дитинчатко загубилось, треба піти помогти, бо аж серце кров’ю обливається! – жінка прикладає долоні до грудей і дивиться кудись перед собою.

Безіменна тихо видихає: «Був би мій вік такий короткий, я б до незнайомих місць, а тим паче до лісу, ні ногою! Добре, воно мале-дурне, але про що тільки думають дорослі?» Іноді вона замислюються, що, мабуть, хотіла б в собі також дитинство, справжнє, людське. Ходити до навчального закладу, отримати освіту, а там, може і сім’ю створити. Хоча, звідки їй знати що то таке, в неї є лише вона сама, сестри і матінка-природа.

– То де воно? – піднявшись, відкидає вогняне волосся за спину.
– На півдні, десь ближче до виходу, але він його сам не побачить, – Доротея, хоч вже і була дорослою жінкою, зараз якось по дитячому перебирала пальцями складку на тканині сукні.

Вона не є Богом, ніщо не є ним, крім нього самого, але вона подібно ньому може як давати, так і відбирати життя. Таким, як вони, дали велику честь – охороняти живе і мстити, якщо хтось вирішив вдертися до їхнього дому і нашкодити йому. У Безіменної було багато сотень тисяч місяців, аби обдумати все це, бо роки її не вбивають, але це лише поки що..

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

2 Коментарі на “2.

  1. Який цікавий задум! Персонажі справді інтригують, тому чекаю продовження, щоб дізнатися більше. Бажаю натхнення

     

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: