Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

2

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Фестиваль Морських ліхтарів офіційно розпочато! Здається, абсолютно весь люд вийшов прогулятись. Хто б сумнівався? Натовп, і без того людного міста, під час свята став втричі тиснішим. Сім’ї з дітьми, пари, компанії друзів, пияки і навіть самотні туристи – ніхто не залишився вдома.
До свята площу прикрасили різноманітні конструкції, магазинчики з сувенірами і лавки, де усміхнені продавці пропонували випробувати свою вдачу. Навіть найменші ресторанчики були забиті відвідувачами. Чайльд всміхнувся. Що гадати, в Лі Юе вміли заробити трохи лишньої мори коли з’являвся шанс. Нічого такого, що б могло здивувати юнака. Все таки, по всьому Тейвату вміють шумно відпочивати.
Вони продовжували просувались натовпом, коли почувся знайомий голос:
— Не відходь далеко, сьогодні людно.
Дякую пане очевидність, а то він не помітив. Чайльд ближче підійшов до Джонлі, намагаючись тримати його в полі зору.
Була одна річ, яка відрізняла цей фестиваль від більшості, то було небо. Сотні яскравих ліхтарів виблискували немов зорі! Тарталья на мить затамував подих. Вони кружляли і коливались, блимаючи від світла вогню, точно як сотні фей. Прекрасне видовище! Чайльд на мить задумався як найліпше описати побачене в наступному листі, навіть в Джонлі не вийшло так яскраво як воно є насправді. Можливо варто зробити кілька фото? Що ж, він подумає над цим пізніше.
Тарталья знову повернувся до консультанта. Після того як вони домовились провести свято разом, їм так і не вдалось зустрітись аж до самого фестивалю. Джонлі щось казав про трупи і квіти, а ще квіти з трупами, але, поки тема не була пов’язана з вбивствами, Чайльда вона не сильно цікавила. Він теж був зайнятий в ці кілька днів, не трупами звісно, але раз майже дійшло до того. Один впертий боржник подумав, що йому вдасться обдурити кілька дурних фатуї, такий наївний чоловік.
Словом, сумувати не довелось, а поки можна було трохи розслабитись.
— Куди підемо?
— Сьогодні тільки перший день, — Джонлі призупинився щоб пропустити молоду дівчину пройти повз них, — вся основна розважальна програма буде ближче до кінця, тому поки в нас є час прогулятись в пошуках сувенірів.
Відправити щось додому разом з листом було непоганою ідеєю, але дещо підказувало Чайльду, що сувеніри доведеться купити не тільки собі.
Вони підійшли до невеличкого прилавку. Джонлі уважно роздивлявся кожну дрібничку, ніби шукаючи щось конкретне. Тарталья незацікавлено стояв поряд і ліниво косився на людей, які проходили повз. Краєм вуха він ловив розмову з продавцем.
— Маєте витончений смак, пане. Вас зацікавило щось конкретне? — торговець звучав, ніби й не мав наміру осипати людей компліментами, аби тільки вони купили його барахло. Невже настільки був впевнений в якості товару?
— Так я тут по конкретну… О, — Джонлі запнувся після спроби дістати гаманець. Деякі речі не змінюються. Чайльд кивнув продавцю.
— Я заплачу, — він посміхнувся Джонлі, — невже краса ліхтарів захмарила твій розум настільки, що ти знову забув про існування грошей?
На його здивування, консультант заперечи.
— Ні, все в порядку, я обійдусь, — це ввело його трохи в ступор. На пам’яті Чайльда Джонлі ніколи не відмовлявся він лишньої мори.
— Що? Чому?
— Ну, тобі не треба постійно платити за мене.
Звісно, не треба, але він всеодно це робить! Чайльд платить за Джонлі, хіба це не ввійшло у їхню рутину?
— Раніше такі речі тебе не хвилювали… — прибираючи гаманець, Чайльд помітив як консультант кинув останній тужливий погляд на прилавок. Він був не дуже великий, лише декілька прикрас з дорогоцінними каменями. Кому взагалі прийде в голову продавати такі дорогі штуки на фестивалі? Поглянувши на продавця, юнак зрозумів що той не місцевий. Хто зна, може чоловік навіть не здогадувався про прийдешній фестиваль. Якби Джонлі не забув гаманець, ці двоє знайшли б одне одного. Тільки пан його величність консультант міг ходити по фестивалю в пошуках… Ем, рубінових сережок? Чайльд вирішив, що йому ніколи не зрозуміти цього чоловіка.
— Тобі справді сподобалась та сережка, я правий?
Джонлі зітхнув:
— Можливо.
— Ми все ще можемо повернутись до продавця і…
— Ні, дякую, — він спробував посміхнутись,— це справді дурниця.
Джонлі трохи нахмурився, його очі дивились вперед на натовп. Він говорив як завжди, але всім своїм видом показував, що тема закрита. Чайльд ніяково покрокував за ним. Якою б не була причина такої дивної поведінки, наврядчи йому хтось щось пояснить. Настала його черга зітхати. Якось вечір почався невдало.

Вони обійшли ще декілька сувенірних лавок. Тарталья вже встиг купити трохи подарунків для рідних, тому наступним місцем призначення був ресторан. Не те щоб вони встигли находитись, але носити за собою купу коробок і при цьому маневрувати між людьми було не дуже зручно.
Вони дивом знайшли віддалений ресторанчик, де ще були вільні місця, і швидко зайняли столик.
— О Цариця, я й сам не помітив як вмираю з голоду! — Чайльд кинув коробки поряд зі столом і розвалився на стільці. Джонлі скоса глянув на нього і непомітно всміхнувся.
— Що смішного? — юнак підпер підборіддя рукою, — Я здаюся Вам клоуном, пане консультант?
— Для повного образу тобі не вистачає лише червоного носа.
— Як грубо!
Тепер Джонлі засміявся по-справжньому. Чайльд і не помітив як був напружений до цього моменту. Нарешті можна було спокійно насолодитись гарним вечором в хорошій компанії.
Джонлі почав гортати меню. Насправді йому не потрібно було, Чайльд вже давно знав, що чоловік вивчив всі меню місцевих ресторанів напам’ять. Можливо, він просто вибирає між кількома варіантами, можливо, не втримається і замовить все одразу. Тарталья ліниво спостерігав за ним, неохоче згадуючи, що платити все одно доведеться йому.
— Як ти дивишся на рагу з чорного окуня?
— Ммм, я сьогодні не в настрої думати. Вибери щось за мене.
Джонлі склав руки, відповідь його не задовольнила.
— Добре-добре, — Чайльд відмахнувся від нього, — тільки не треба починати лекцій, благаю.
Консультант виглядав задоволеним, ніяк інакше знущався. Тартальї нічого не залишалось як взяти меню. Він бігло пройшовся очима по списку кілька разів, від вичурних назв почала боліти голова. Юнак вже збирався вибрати щось навмання, як почув поряд рух. Чайльд спробував повернути голову, але замість цього ледь не врізався носом в лице чоловіка.
Джонлі підсунувся ближче. Одну руку він поклав на спинку стільця Чайльда і нахилився щоб мати змогу бачити меню. Вони вперше були так близько. Тарталья затамував подих.
— Ти щось вирішив? — Джонлі говорив тихо, але голос його звучав нижче ніж зазвичай.
— Ну я… Ем…— сама красномовність.
Здається мозок Тартальї ненадовго відключився. Як на зло, він не міг придумати жодного існуючого варіанта відповіді. Вони були так близько, що можна було вловити навіть найменший подих. Джонлі продовжив дирявити поглядом нещасне меню в руках самого розгубленого фатуї в світі, хоча на його боці столу лежало точнісінько таке саме. Щось новеньке.
Чайльд покосився на профіль друга. На його обличчі не було жодної емоції. Не можна було сказати про що той думає, можливо, і справді сів всоте перечитати список вичурних назв.
Тарталья міг бачити як сяйво лампи танцювало в його погляді. У себе вдома він ніколи не бачив у людей такого гарного кольору очей. Невже в нього все так? Кожна дрібниця образу кричала про вишуканість, а кожен рух приваблював погляд. Іноді важко було повірити, що його друг справжній.
Біля них прозвучав кашель:
— Перепрошую, ви готові зробити замовлення? — Чайльда як ніби облило холодною водою.
Перед ними стояла молода дівчина. Вона мило посміхалась, але переминалась з ноги на ногу, як ніби тільки й мріяла щоб втікти. Чайльд вирішив, що не варто її затримувати, тому замовив перше що трапилось. Джонлі ж попросив те своє рагу і вина.
Дівчина пішла до інших столиків.
— Я сподіваюсь, ти тренувався у володінні паличками. В цьому ресторані інших приборів не подають.
— Та ти жартуєш! — це був кошмар, Чайльд ризикував залишитись голодним.
Консультанта його страждання не вразили. Натомість він лише помахав головою.
— Тобі вже давно слід було навчитись, ти не перший день в Лі Юе.
— Та знаю я, знаю. Просто, ем, все ніяк нагоди немає. Ну, знаєш, ем, робота кипить, таємниці, інтриги, всяке таке.
Джонлі важко зітхнув.
— Це не так складно як здається, тобі просто треба більше практикуватись, — весь час вони продовжували сидіти поряд, але зараз консультант відсунувся на секунду щоб дістати до своїх паличок, — ось, — Джонлі повернувся назад на місце поряд з юнаком, — візьми так.
Чайльд послухався. Він взяв зі столу свої палички і спробував скопіювати як тримав їх консультант. Не те щоб вийшло зовсім плачевно, принаймні вони не вислизали з його рук самі собою. Їжу таким способом точно не втримати, але це вже прогрес.
— Бачиш? Ти робиш успіхи.
— І все одно в мене виходитиме гірше будь-якого місцевого.
— Якщо ти зможеш нормально тримати їжу, то це не має значення, — він випрямився і схрестив руки, — тепер спробуй ще раз.
Чайльду на секунду здалось, що він ненароком потрапив в якусь пастку. Чи настав час думати про те, щоб кликати на допомогу?
Саме в цей момент до них жваво підбігла офіціантка з замовленням. Поки Джонлі відволікся на неї, Тарталья видихнув з полегшенням. Слава Цариці, не один фатуї не постраждав, нарешті можна було нормально поїсти. Ну, або майже нормально. Дехто з них стане сьогодні головним посміховиськом вечора і це точно буде не Джонлі.
Чайльд зітхнув, в очах його з’явилась рішучість. Навіть якщо доведеться боротись з нещасним рагу і замість зброї в нього буде дві бамбукові палички, він гордо вистоїть!
В це свято морських ліхтарів він відпочине на повну і завадити цьому зможе хіба що чума.

— Та щоб тобі! — Чайльд з ненавистю дивився на тарілку. Він міг поклястись, що шматочки рагу над ним насміхаються! Скільки б він не намагався виловити собі заслужену вечерю, палички завжди зрадливо випускали її на волю, — Агхґрр!
Джонлі нахмурився. Деякий час він задумливо спостерігав за юнаком. На його обличчі промайнуло вагання, але, після чергової невдачі Чайльда втримати палички, він все ж сказав:
— Тобі треба нормально поїсти.
Тарталья повільно повернув на нього голову, його очі були наповнені люттю.
— Та що ти кажеш, як я не здогадався?!
Джонлі проігнорував його сарказм. Він з легкістю взяв шматочок з тарілки Чайльда, ніби знущаючись над всіма його нещодавніми зусиллями.
— Ось, — консультант підняв шматок до його обличчя, — їж поки остаточно не охололо.
Тарталья завмер. Вся його роздратованість випарувалась. Він підозріло поглянув на консультанта, але обличчя того не мало жодного натяку на жарт чи знущання. Чайльд невпевнено відкрив рота і дозволив Джонлі вкласти шматочок.
Окунь і справді трохи охолов і, напевне, вже був не таким смачним як з самого початку, але Тарталья не надав цьому значення. Він старався не дивитись на Джонлі, як на зло відчуваючи на собі його погляд.
— Ем, непогано. Кхм, дякую.
Чайльд покосився на консультанта. На секунду йому здалось, що той засоромився. Напевно, температура підвищилась, Чайльд не бачив іншого пояснення чому його лице так розчервонілось.
Консультант годував його і розповідав нові й старі історії, а Тарталья мовчки слухав і запивав вином. Так вони і вечеряли.
— Ти ж не проти? — спитав Джонлі через деякий час.
— М?
— Цього, — він ворухнув паличками для ясності.
— Ти ж в курсі, що так ми схожі на парочку закоханих? — Чайльд і сам не знав навіщо це сказав. Він-то думав, що вони скоріш виглядали як мама з дитиною, яка не може ще самостійно їсти, але таке порівняння було б принизливо озвучити.
Джонлі нахмурився, він відвів погляд і подивився на нещасного окуня. Той вже був ледь теплим і несмачним, але Тарталья чомусь так і не наважився сказати про це.
— А тебе… це хвилює? — було щось в його тоні незвичне, що змусило Чайльда задуматись. Джонлі знову зарився в себе і щось обмірковував.
— Я не знаю, — він чесно відповів, — Мені все одно хто там, що думає. Головне, що я знаю правду, так?
— Тобто, тобі однаково якщо нас будуть вважати парою, навіть якщо це не так?
— Тепер мені здається, що це хвилює тебе.
— Так, звісно мене це хвилює!.. Кхм, тобто, не сильно. Трохи. Я маю на увазі…
Тарталья всміхнувся, секунду тому йому здалось, що Джонлі злиться, але зараз він був схожий на згусток сором’язливості. Чайльд не міг втриматись.
— Думка, що всі навколо обговорюють наше палке кохання, змушує Вас ніяковіти, пане консультант?
Якщо раніше його рум’янець був ледь помітним, то тепер Джонлі був кольорьом точно як той перець в їхньому рагу.
— З-звісно ні, це… — консультант запнувся і зло подивився на друга, — Ти ж просто знущаєшся!
— Ха-ха! Бачив би ти своє лице!
Джонлі склав руки.
— Радий, що твій настрій покращився.
Вони трохи помовчали. Чайльд вже встиг заспокоїтись, а Джонлі розслабився. Обоє насолоджувались тишою.
— Ем, а якщо серйозно…
— М?
Консультант непевно повернувся до нього.
— Думаєш, ми як пара?
Крім них у ресторані було повно народу. Звідусіль лунав цокім столових приборів, шум розмов і тихий сміх. Година була пізня, але, здається, ніхто й не збирався додому. Хтось обговорював останні новини, хтось плани на вихідні, діти хвалились новими іграшками, а дорослі вигідними угодами на роботі.
Джонлі дивився на Чайльда. Він терпляче чекав, спокійно, так, ніби в нього був весь досвід та час цього світу.
Тарталья зрозумів, що питання було набагато складнішим ніж здавалось. Знайти відповідь було не легко і все що він міг, це просто дивитись на консультанта. Було в цьому щось повсякденне і, одночасно, таке незнайоме. Чайльд звик спостерігати за Джонлі, його неможливо було не роздивлятись, проте зараз… Джонлі дивився на нього у відповідь і, здавалось, навіть з не меншим захопленням. Тарталья так і не зрозумів чому. Джонлі просто був тут, був разом з ним на святі, годував своїми паличками й розповідав про традиції Лі Юе. Вони були діловими партнерами і віднедавна хорошими друзями, це вже багато, чи не так? Як довго він ще зможе протриматись без відповіді?
Консультант помітив його вагання.
— Я розумію. Не відповідай поки, якщо не хочеш, — він сумно посміхнувся і відвів погляд, — Вже пізно, давай я покличу офіціантку щоб нас розрахували?
Нечекаючи відповіді, він встав і покрокував вглиб ресторану.
Чайльд відчув як простір навколо нього спорожнів. Він і забув наскільки близько вони сиділи…

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь