Живемо, забуваючи жити
Цього разу щось новеньке — Техьон запрошує їх до себе. Сказав, що є дещо цікаве, тому Юнгі сьогодні так швидко збирається. Хата така ж, як і всі інші штамповані квартирки червоних днів комунізму: тут неможливо заблукати, адже розташування кімнат таке ж, як і в сотнях інших квартир. Юнгі пропливає повз стрибаючих підлітків уже в коридорі, згорбившись і ледве виглядаючи з-під опалого чуба. Десь у глибині грає ще один програвач з якоюсь попсовою піснею, що тільки-но вийшла на втіху виснаженим незнанням людям.
— Юнгі-я! — Хосок підстрибує на дивані, махаючи рукою, і широко посміхається, але очі — ні. Холодні та невтішні, глибоко-глибоко всередині. Для Міна вся ця награність була надто очевидною, адже він ще один відмінний брехун. Біля нього тільки Чимін, що нервово жує губу і постійно дивиться у прохід. Техьона поруч немає, а нервозність хлопця — цілком зрозуміле явище — боїться, що Кім знову зажимається з кимось. На ньому навіть той светр, що особливо подобався його «бойфренду». Хосок це помічає і, коли Мін втомлено плюхається на диван, швидко нашіптує на вухо про те, що бачив на кухні Чонгука. Юнги не має бути до цього жодної справи.
— Як справи, Чим-а? — Пак напнуто посміхається, коли чує своє ім’я.
— Мачуха вчора до школи погнала, у результаті просто протирав штани, вчителям зараз якось не до нас, — Чимін сіпає плечима, підтягнувши ноги до себе. Крихітна і беззахисна дитина одна в жорстокому світі.
— Наче їм колись взагалі було діло, — встряє Хосок, недоречно хихикаючи. — Здоров, малолітки, — Намджун підбредає до них і простягає Чону руку, коли той її нашвидку потискає, Мін помічає: щось блиснуло між долонями.
— Як ти просив…
— Не думали, що зустрінемо тут надію країни, — пояснює Юнгі, кривляючись, коли Намджун усміхається ямочками і прямує назад. Він довго витріщається на Хосока, поки той не помічає чужого погляду.
— Потім покажу, — Чон хихикає, розвалившись на дивані. Намджун починає випроваджувати якусь частину натовпу, і в квартирі залишається менше людей, тоді до Юнгі доходить.
— Чимін! — всі троє підіймають голову і помічають Техьона, що стоїть у проході і манить хлопця пальцем, чомусь підморгуючи Юнгі. Все це точно не на добро. — Ходімо…
Пак підскакує, як слухняний песик і широко посміхається, коли той брехливо шепоче, що скучив. Вони швидко проходять коридором у бік ванної кімнати, після чого Кім впускає його першим і заходить слідом, зачиняючи двері на замок.
— Щось трапилося? Хлопці нас там чекають, — Чимін бігає очима по чужому обличчю, як загнана тварина, коли Техьон повільно наближається і вистачає за плечі, сідаючи на борт ванної.
— У мене є щось для тебе, крихітко, — блондин спостерігає, як Кім витягає з задньої кишені невеликий флакончик. Він відходить до шафки, дістаючи з найдальшого кута шприц, і швидко розпаковує.
— Що це? — Пак перелякано стежить, як Техьон із чарівною усмішкою негідника на обличчі набирає прозору рідину і кілька разів ударяє пальцями по циліндру.
— Тобі сподобається, — Те відкладає його убік, різко хапаючи Чиміна за руку, він закочує рукав светра якомога вище, але Пак робить спробу вирватися, злякано витріщаючись на свого хлопця.
— Те-Те, я не хочу!
Кім завмирає, піднявши на нього свої глибокі хижі очі, він насолоджується переляканим виглядом Чиміна, що здається скоро заплаче від безсилля та страху. Адже знає, що це кінець — яма, в яку ти провалюєшся і марно шкребешся зсередини в спробах вибратися назовні, а навколо ні душі, що могла б тобі допомогти, бо є ще сотні і тисячі таких ям, яким теж ніхто не допоможе.
— Ти мене не любиш? — Техьон грає роль скривдженого і зачепленого за живе, відпригуючи до стіни навпроти і вистачає секунди, щоб спектр емоцій на чужому обличчі перетворився на один — страх втрати.
— Люблю, Те-Те, дуже люблю! — Пак схоплюється слідом, намагаючись ухопитися за чужі руки, але Техьон відбивається.
— Але ж ти мені не довіряєш! Я лише хочу зробити тобі приємно, — пирхає Техьон, коли Чимін зупиняється й осідає назад на бильце, він низько опускає голову, кусаючи пухкі губи. Боротьба здорового глузду та бажань надто кровопролитна та жорстока, але Кім знає куди тиснути. — Мабуть, я помилився, ти не такий вже й класний.
— Стій, Те! Я можу… чесно, я тобі довіряю, – Пак швидко киває головою, ніби навіть більше переконуючи себе, а Техьон всередині зловтішається, сідаючи перед хлопчиськом на коліна.
Шкіряний ремінь, витягнутий із штанів, в тугу затяжку трохи вище ліктя. Хвилина під напругою, доки не набухнуть вени. Голка прямо біля блакитної доріжки життя, а потім обережно проткнута шкіра. Чимін спостерігає, як рідина зменшується в циліндрі і починає ледь боляче щипати, поки Техьон не виймає голку, кинувши шприц на смітник.
— От і все, тепер трохи почекаємо і я знову покажу тобі своє кохання, — Чимін заспокоюється, коли Техьон ніжно гладить його по волоссю і м’яко цілує покусані губи. На дні шприца зовсім небагато розлученого героїну.
— Вставай! — Хосок бадьоро підстрибує, і Мін невдоволено крутиться на дивані, не наважуючись покидати нагріте місце. — На кухню!
— А що на кухні? — Юнгі брикається, коли Чон смикає його за руку без зупинки, і повільно піднімається на ноги.
— Ти ж хотів дізнатися, що мені дав Намджун? — Хосок хихикає, швидко тупаючи у бік кухні, коли Мін схильно киває, бо найбільше зараз (завжди) йому хочеться забутися.
— Тільки глянь на себе, Чимінні, ти — вінець творіння, — Техьон піднімає чужу голову за підборіддя так, щоб Пак міг глянути на себе в дзеркало над раковиною. Поштовхи стають глибшими, Пак скрикує, його спітнілі долоні зісковзують з умивальника, але він впивається пальцями так сильно, як може. Перед очима чарівно пливе, але він все ще чітко бачить Техьона позаду себе. Його сорочка розстібнута, і з кожним поштовхом підвіска вдаряється в груди з тихим звуком, та Чимін чітко чує навіть його.
— Мені гаряче…гаряче, — ледь мимлить Пак, прогинаючись у спині, він намагається вислизнути, коли цю насолоду стає важко виносити, але пальці Техьона лише сильніше вчеплюються в пухкі стегна, повертаючи його назад. Серце колотиться, благає, щоб його більше не мучили, але Чимін із мазохістською насолодою дозволяє знову і знову. Пропаще.
— Тепер я люблю тебе ще більше, — Кім прикушує чужу мочку, бавлячись з нею язиком, він кусає шкіру на загривку, спускаючись на гострі плечі. — В тобі так добре, крихітко.
Це діє як завжди. Чимін стогне, слина стікає підборіддям з прочиненого рота, яким той так відчайдушно намагається зловити повітря. Пака трясе, його щоки почервоніли, лобом стікають крапельки поту, затуманені очі прикриті шторкою пухнастих вій. Техьону зносить дах, тому що зламані кицьки — його тип. Він різко виходить, підхоплює його на руки, і грубо садить на пралку, впритул притягуючи до себе. Чимін інстинктивно схрещує ноги на чужій талії, коли Кім сильно чіпляється в стегна, продавлюючи пальцями ніжну шкіру, і знову штовхається. Пак майже втрачає свідомість, він ніби проходить через Техьона і зливається з його тілом. Жар пронизує дрібними голками вени, і хочеться ще й ще, тіло згорає зсередини з кожним дотиком, який обпалює. Велика рука на горлі пригвинчує його до стіни, поки Кім продовжує жорстко рухати тазом, вбиваючись до кінця, він щось шепоче в прочинені губи і ледь торкає їх своїми, мучаючи гарячим подихом. Чимін хоче сказати слова кохання, але тварина всередині Техьона ніжно затикає йому рота.
— Справжній кокс? Та невже… — Юнгі уважно розглядає білий порошок у пакетику. Він ніколи в житті ще не бачив по-справжньому гарних наркотиків, а тут таке. — Ми можемо це нюхнути?
— Ну ти можеш просто дивитися, — шикає Хосок, різко вихвачуючи його з чужих пальців, він висипає частину прямо на стіл і розмежовує доріжки кухонним ножем. Мін заворожено спостерігає, як той прикладається носом до одного кінця і різко втягує, затискаючи одну ніздрю пальцем. Хосок тре ніс, крутячи їм з боку в бік немов собака, і знову глибоко вдихає повітря.
— Ти раніше вже нюхав? — Мін здригає брову, міняючись із ним місцями.
— А по мені хіба не видно? — хмикає той, упираючись стегнами в стільницю.
— Взагалі – ні, ти завжди такий, — саркастично пирскає Юнгі, нахилившись. Його очі знову впираються в ці дрібні кристали порошку, і він наважується за секунду, намагаючись вдихнути так само різко і легко. Хосок починає іржати, коли Мін кашляє. Ніс забиває і щипає, ніби всередині насправді порошок з кислинки і хочеться видути все в серветку, але він терпить заради коротких хвилин забуття.
Юнгі матиляє ногами в повітрі, сидячи на стільниці, як на троні. Він почувається щасливо, ніби насправді все гаразд, і Мін у моменті, де немає місця лячної сірості. Хосок про щось безперервно балакає і багато сміється, але юнгієва ейфорія — американська посмішка зубами наверх і сміх, що кричить, бо приємно жити тільки зараз. Нікчемні хвилини щастя замість майже сторічного марого життя, тому зараз модно вмирати у двадцять.
— Хей, дивись, — Хосок з’яється поруч, знову упирається попереком в стільницю біля Міна, зачіпаючи його стегно рукою, і той прослідковує чужий погляд, помічаючи парочку, що цілується біля стіни. Вони труться один об одного і не відриваються ні на секунду. Збоку може виглядати огидно, непристойно, але якщо відчути цю пристрасть на собі, все змінюється.
Юнгі здригається, коли чужа долоня лягає на його стегно. Почуття загострені до краю, все тіло натягується як струна під шкірою. Мін переводить погляд на Хосока, що невідривно стежить за його обличчям каламутними очима.
— Один раз живемо? — Чон чекає відповіді, чіпляючись поглядом у карі очі, що по-дурному зараз усміхаються промінчиками в куточках.
— Один раз живемо… — одразу ж відповідає Мін.
Хосок усміхається йому так само п’яно, перш ніж розвести худі ноги й стати між ними. Він хватає Юнгі за підборіддя, піднімаючи, щоб торкнутися його губ, з натиском піддавшись уперед. Стиль не змінюється: глибоко і швидко; Юнгі ледве може рухати щелепою у відповідь, коли Хосок хватає його двома руками та напирає з новою силою. Юнгі вдаряється потилицею в шафку, коли відхиляється назад. Він дозволяє сильно стискати свої губи, відтягувати зубами, доки сам не штовхається язиком. Хосокові руки опускаються на стегна, повільно піднімаючись вище, кінчики його пальців пропалюють шкіру крізь щільну тканину джинсів. Юнгі здригається і видихає, коли чужі долоні опиняються біля його сідниць, і Чон притягує його ще ближче, втискаючись пахом у проміжжя. Юнгі тихо видихає зі стогоном у чужий рот, надто високо, прямо як дівчисько. Внизу живота розливається тепло, м’язи тягне приємною патокою, і Хосок це помічає.
Він відривається, вдивляючись у чужі очі: — Що це було?
— За інерцією вийшло, — злякано видихає Мін. Він сам не очікував такого ефекту. Дивно і хочеться ще. Хосок загадково посміхається, він спускається вологими поцілунками на лінію щелепи, а потім нижче шиєю, обводить язиком кадик і злегка прикушує. Юнгі відкидає голову на бік, прикриваючи очі; він плутається в чужому волоссі і ледве помітно підмахує стегнами. Мін втрачає голову поступово, тепер йому не хочеться сміятися, мозок зосереджений на чужих дотиках, що з часом стають різкішими, ніби Хосок втрачає контроль над собою. Почуття загострені до краю, він чіпляється за хосокові плечі напруженими пальцями, важко видихаючи, коли стає нестерпно.
Поцілунки завдають лише бажаний біль, зуби на плечах і шиї, на ключицях, руки міцно притискають Юнгі за сідниці до себе, постійно рухаючи тазом назустріч, і в якийсь момент цього стає надто багато. Тертя через щільну тканину джинсів, збудження змушує бажати більшого, тому Мін сильно схрещує ноги на чужій талії. Хосок усміхається крізь поцілунок, кусає чужі губи і трахає через прошарок одягу. Його руки звично бігають боками, заповзають під край джинс і тиснуть пальцями в злегка спітнілу шкіру.
— Здається, я зараз вибухну, — волочачи язиком намагається видати Юнгі. Чон ніяк не хоче відставати від його рота, тому й реагує лише після слабкого поштовху до плеча.
— Я теж, давай разом… — хихикає Хосок, розглядаючи замилені темні очі Міна, він міцно вчіпляється в його підборіддя і не дає зрушити з місця, знову цілуючи. — Більше тертя.
Поштовхи його стегон стають дуже плавними, створюється більше бажаного тертя, і Юнгі починає дрібно трясти, коли до нього повільно доходить, що він кончив у білизну. Хосок відсовується, намагаючись віддихатися, його руки все ще на юнгієвих стегнах, але тепер вони посміхаються один одному, ніби щойно довго сміялися над кумедним жартом, а не мали один одного в одязі, на брудній кухні, де смердить паленою наркотою, звареною на швидкоруч в каструлі для супу.
— А ви, я дивлюся, часу не гаєте? — Юнгі злякано відштовхує Чона, коли на кухню заходить Техьон, нишпорячи в холодильнику в пошуках води. Він сам виглядає не краще: нерівно застібнута сорочка, розпатлане волосся, зате все той же задоволений і лицемірний вигляд.
— Це не те, про що ти думаєш, — пирскає Юнгі, поправляючи светр, що задерся.
— Так, дивлячись на твої розпухлі вареники, одразу ясно – ви тут кулінарні рецепти розглядали? — Кім хихикає, стріляючи очима в Хосока, що стоїть поруч, поки повільно відпиває лимонад із залишеної кимось пляшки.
— Де Чимін? — Юнгі виглядає в коридор, але не помічає нікого з білявою маківкою. Людей поменшало, а він у потоці сумбурних хвилин не помітив навіть цього.
— У мене в кімнаті. Ми трохи перестаралися, якщо ти розумієш про що я, — знову жахлива усмішка. Юнгі починає від неї нудити, тому він так швидко вискакує з кімнати.
— Хоба, наступного разу накачай його геричем — воно того варте…
— Ні, Те, я не такий виродок, — беззлобно посміхнувшись, він простягає Кіму цигарку для сердечної розмови про безглузді речі.
— Гей, Чиміне, ти тут? — Юнгі обережно прочиняє двері до кімнати. Темно, лише трохи світла від місяця кидає тіні на мізерну частину ліжка. Мін жмуриться перш ніж помічає біляву маківку на подушці. — Ти в порядку?
— Думаєш, я зовсім дурень, так? — Пак звучить тихо та надломлено. Тільки не це. Вистачило кількох місяців, щоб прекрасна квітка в цьому болоті остаточно захлинулась.
— Я маю відповісти чесно? — Юнгі не наважується зайти всередину. Все що він хотів, дізнатися, чи в нормі він після дози, але говорити і вдавати, що ти хочеш його врятувати — занадто згубно для них обох.
— Ні, я вже знаю відповідь, — Мін хмуриться, коли чує, як Пак схлипує. Його светр задерся, ширинка розстебнута, голова в повному безладді (двозначно). — Як думаєш, може, якщо ще трохи докласти зусиль, то я йому сподобаюся? Може, я потовстів?
Юнгі хочеться сказати, що Чимін прекрасний (хоча це слово надто типове і мізерне, якщо говорити про нього) разом зі своїми дрібними загонами та проблемами, просто вибрав не ту людину, яка допоможе з ними боротися. З ним людина, що користується його слабкостями і намагається самоствердитись коштом чужих почуттів.
І тут Чимін, що так явно старається. Змучене дієтами тіло, модний одяг, виконання будь-яких забаганок Техьона, самокатування, надуманий тиск суспільства. Юнгі його неймовірно шкода.
— Надто довго мовчиш, хьон, — тихий смішок, такий убитий, майже надривний крик у тиші. — Добре, я зрозумів, забий.
Юнгі виходить у коридор зі згаслими очима. Знову нічого не зміг сказати, нічого не зробив, коли треба було. Він завжди думає: не його справа, потрібна допомога – скажуть прямо, не хоче нав’язуватись. А може, варто було хоч раз проковтнути свою гордість і сказати хоч щось, якусь дурість, аби він відчув себе краще.
— Чимін, — Юнгі знову зазирає в кімнату, Пак обертається. Смужка світла з коридору падає прямо на його обличчя, відбиваючись софітами від доріжок сліз. — Ти… ти гарний… дуже.
Перш ніж зачинити двері, Мін помічає легку тінь посмішки на його змученому обличчі. Техьон починає випроваджувати всіх з квартири, а в коридорі чекає Хосок, що ніяк не може потрапити в другий рукав шкірянки, і сміється з чийогось жарту. Несе курявою та вареною наркотою, потом, брудом розбитих душ.
— Але недостатньо.