15. Вільна

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Додому Герміона повернулася дуже пізно. Зате в прекрасному настрої і з щасливою усмішкою на устах. Всі її думки крутилися навколо Драко, і тільки коли вона увійшла до вітальні та зачепилася поглядом за камінну полицю, в пам’яті воскресла теракотова лялька.

Та сама лялька, що лежала тепер одиноко десь на дні шухляди в кабінеті Герміони. Забута і покинута. Ці думки трохи затьмарили Герміонину радість, їй стало соромно. За весь день вона так і не спромоглася дістати ляльку з коробки, так і не наважилась поглянути в намальовані оченята, тому що більше не вірила їй. Не вірила в неї, в її силу, в диво, подароване нею. Даремно, як виявилося.

— Дякую тобі, Таїмо, — прошепотіла Герміона, не відриваючи погляду від пустої полиці. — Навряд чи ти мене зараз чуєш, але… але я повинна подякувати тобі. Якби не ти, нічого б не було. — Герміона пройшла вглиб вітальні і опустилася в стареньке крісло. — Якби не ти, ми з Драко так і продовжили б іти різними дорогами. Так що твої чари дуже допомогли мені. А якщо так, то ти, мабуть, вже маєш стати вільною… Може, тому ти і не відповідала зранку? Може, тебе вже тоді не було тут? — Герміона змовкла на мить, ніби сподівалася почути відповідь, але її, звичайно ж, не було. — Що ж… Сподіваюся, все саме так і є…

Герміона слабо усміхнулася і підвелась з крісла. Година була пізня, а вранці їй рано вставати. Спочатку її чекала робота, а потім… А потім ще один чудесний вечір в компанії найгарнішого в світі хлопця. Герміона всміхнулася вже веселіше і попрямувала до спальні. Та все ж, яким би прекрасним не обіцяв бути новий день, тінь легкого смутку ніяк не хотіла відступати: їй потрібно було переконатися, що у Таїми справді також все добре. От тільки як це зробити?

Заснути Герміона не могла довго. Вона, мабуть, з годину крутилася з боку на бік, аж поки врешті не провалилася в неспокійний, тривожний сон. Чи, може, то ще не зовсім сон був? Її втомлений розум, здавалося, ще якийсь час продовжував невпевнено балансувати на межі реального світу і світу сновидінь, ніби не міг визначитись, де зараз його місце. А потім ці світи немовби злилися в один, десь позаду почулося шарудіння, і Герміона злякано зіскочила з постелі та огледіла темну кімнату. Зовсім недалеко від неї, біля стіни, виднілася якась бліда тінь.

— Не лякайся, — лагідно мовив знайомий голос, і страх, що стис груди, відступив. — Це я, Таїма.

— Ти справжня? Чи ти мені снишся? — повільно промовила Герміона, роззираючись: стіни спальні в густому нічному напівмороці здавалися нечіткими і розпливчатими.

— Звичайно ж я тобі снюсь, — тихо засміялася Таїма і тінь, що, судячи з усього, і була нею, безшумно наблизилась до Герміони і опустилась поруч на ліжко. — І, звісно ж, я справжня. Сни часом бувають чи не реальніші за саму реальність, хіба ти ще не переконалася у цьому?

Вона знову тихенько засміялася, а Герміона кивнула у відповідь. Вона чудово розуміла про що мова.

— Я рада, що ти прийшла. Я хотіла подякувати і… — почала було Герміона, але Таїма м’яко перервала її:

— Я знаю. Саме тому я тут. Я теж маю тобі подякувати: тепер я вільна.

На серці у Герміони потепліло. Але запитання у неї ще залишалися. І Таїма, ніби відчувши це, знов заговорила:

— Вранці я не могла відповісти тобі, тому що використання потужних міжчасових чарів висмоктало з мене усі сили. Дуже складно творити магію, будучи ув’язненою в матеріальному об’єкті… Але тепер все позаду. Дякую тобі і… Прощавай.

Як?! Невже Таїма зараз щезне? Чомусь ця думка засмутила Герміону, ніби відпускати доводилося не чужу істоту з іншого виміру, а хорошого друга.

— Куди ти тепер? – запитала вона. — Ми ще колись зустрінемося?

— Ні, Герміоно, навряд… — повільно відповіла Таїма. — Ми з різних світів. Навіть цієї нашої зустрічі не мало бути.

Герміона скривилась, уявивши, як багато втратила б, якби і справді не зустріла Таїму.

— Я дуже рада, що ця зустріч все ж була. Ти допомогла мені стати щасливою. Без тебе я ніколи не наважилася б…

— Саме так! — видихнула Таїма десь поруч з вухом Герміони. — Без мене ти б не наважилась. Рішучість — це все, що було тобі потрібно. Рішучість і вміння слухати себе. Ви, люди, часто забуваєте, як це важливо — слухати (і чути!) себе. Прощавай, Герміоно! І пам’ятай: твоя доля в твоїх руках. Будь щаслива!

Герміоні здалося, що на мить вона відчула, як чиясь долоня м’яко погладила її волосся, а потім все зникло — і примарна співбесідниця, і бліді обриси кімнати, і коловорот думок в голові…

Герміона спала. Тихим, глибоким, безтурботним сном. Прокинулася вона вже аж вранці — бадьора, сповнена енергії і віри в те, що новий день принесе їй лише найкраще. Вона вже й не пам’ятала, коли востаннє відчувала таке умиротворення. Мабуть, ще в школі. До війни, до того моменту, коли вона загубила себе.

Тримати в руках теракотову ляльку і усвідомлювати, що тепер вона справді всього лиш звичайна статуетка, було дивно. Зате зараз Герміона могла з чистою совістю написати звіт і вказати в ньому, що артефакт не має ніяких магічних властивостей. Згадувати у звіті про те, чим була лялька раніше і що з нею відбулося, Герміона не планувала. Ця історія стосувалася лише їх двох, тож хай вона і залишиться їхньою таємницею.

Скінчивши звіт, Герміона відіслала записку містеру Брайду, і за чверть години той вже протискався в її двері, тяжко дихаючи і водночас привітно усміхаючись:

— Ви, міс Грейнджер, не перестаєте мене дивувати. Так швидко розібрались. Я думав, ця річ забере у вас щонайменше тиждень.

Герміона стримано всміхнулася начальнику у відповідь і простягнула йому звіт. Він пробіг документ очима, потім кивнув і, склавши лист вдвоє, сховав його в портфель. Герміона бачила, що звіт трохи розчарував містера Брайда, але не могла нічого вдіяти. І не хотіла.

— Звичайна статуетка, значить… — зітхнув містер Брайд. — Шкода, дуже шкода. Я думав… — Він змовк на мить. — А як же напис на коробці? «Найбезглуздіша у світі магія». Що ж означає той напис?

Герміона знов усміхнулась.

— Ну як же, містере Брайд… Хіба може магія бути безглуздою? Хіба є чари, яким не можна було б знайти застосування, від яких немає жодної користі? Хіба що ті, яких… не існує.

— А… — протягнув містер Брайд спантеличено. — А! — вигукнув він знову, на цей раз голосніше, явно зрозумівши нарешті, про що вона говорила. — Ви маєте рацію, моя люба, як і завжди. Так, як завжди, так…

Потупцювавши ще кілька секунд на місці, містер Брайд кинув погляд в бік дверей:

— Ну, гаразд. Дякую вам, міс Ґрейнджер за ваш труд. Не очікував, що ви так швиденько справитесь, правда не очікував. Навіть нового завдання не підготував. Але не хвилюйтеся, зараз знайду щось цікавеньке… Щось зараз придумаю… Робота ж насправді завжди є, завжди можна її знайти, було б бажання, чи не так, міс Ґрейнджер?

Чим довше слухала Герміона добродушну балаканину начальника, тим сильніше охоплювало її якесь незбагненне відчуття невдоволення. Спершу вона ніяк не могла зрозуміти, що їй не подобається, адже вона ж по суті була згідна з кожним словом містера Брайда. Та все ж щось було в його словах таке, з чим вона не могла погодитися, щось, що викликало внутрішній протест. І саме через це, почувши адресоване їй запитання, Герміона заперечно хитнула головою, хоч і не розуміла, чим могла б обґрунтувати таку відповідь. І з чим саме вона не погоджується — теж не розуміла.

А потім, коли вона впіймала на собі спантеличений погляд начальника, її раптом осяяло. В голові ожив голос Таїми: «Рішучість — це все, що було тобі потрібно, щоб стати щасливою. Рішучість і вміння слухати себе…». Так Герміона і вчинила: забувши на кілька секунд про світ навколо себе, просто прислухалась до себе, до свого внутрішнього голосу. Що було не так? Чому так незатишно їй зараз на душі? І вона отримала відповідь.

— Ні, містере Брайд, не варто поспішати з пошуком завдання. Я хочу взяти відпустку.

Здивування в очах начальника посилилось, тепер він дивився на неї так, ніби вона поділилася з ним планами дійти пішки до місяця.

— Так, я не попередила завчасно, знаю, але… Якщо ви все одно розраховували, що теракотова статуетка займе цілий тиждень, то… Коротко кажучи, я буду ду-у-уже вдячна, якщо ви відпустите мене. Мені дуже потрібно, — випалила Герміона, але потім їй здалося, що прозвучало все ж недостатньо переконливо, і вона повторила: — Дуже.

Містер Брайд знов почав спантеличено тупцювати на місці, очевидно, розмірковуючи над її словами.

— Ну… що ж… Якщо вам справді потрібно…

— Дуже потрібно, — поквапилася ще раз запевнити Герміона.

— В такому разі… думаю… Чому б і ні? А коли саме ви хочете йти у відпустку?

— Зараз.

Герміона більше не хотіла компромісів. Вона знала, що заслужила відпочинок. Заслужила трьома роками старанної праці, протягом яких навіть не згадувала про відпустки.

— Зараз? — здається, Герміоні вдалося вже вкотре здивувати начальника, але на цей раз він швидко опанував себе. — Що ж, гаразд, міс Ґрейнджер. Гаразд. Мабуть, вам і справді вкрай потрібно… Та й, чесно кажучи, ви давно заслужили… Пишіть заяву, відправляйте в мій кабінет, я підпишу.

— Дякую, містере Брайд! — радісно пискнула Герміона, відчуваючи, як її губи мимоволі розтягуються в щасливій усмішці.

— Немає за що, міс Ґрейнджер. — В очах начальника нарешті спалахнули іскорки розуміння, а на обличчя повернулася звична умиротворена і привітна усмішка. — Немає за що. Гарного відпочинку вам, моя люба!

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.