1.

Її звати Єлена — це Пік читає на візитівці. Сьогодні в метро їх роздавав високий хлопець у круглих окулярах і, здається, намагаючись втримати картку в одній руці із пакетом, навушниками, і проїзним квитком, Фінгер загубила останній.

Картини на замовлення. Живопис, графіка, портрети, пейзажі. Свій підвищений інтерес до живопису Пік втратила одразу після випуску із художньої школи. Коли це було? Десять років тому?

І все ж Фінгер ховає візитку серед сторінок щоденника. Так, що б точно не втратити. Одразу ж забуває про це – у неї й без того багато справ. Безсонні ночі проходять одна за одною, все більше чашок накопичується на столі. Пік проводить увесь час перед ноутбуком, по сторінці створюючи свій новий роман. Видавець просив в цього разу не затягувати з дедлайнами.

Пік завершує роботу під кінець тижня. Ще кілька днів проводить, виправляючи незначні помилки, а після поспішає до видавництва. Приїжджає за п’ять хвилин до зачинення, швидко пояснює деталі. Бертольд слухає, записуючи важливе на полях.

За кілька хвилин дзвонить: “Як у тебе справи з обкладинкою?”

М’яко кажучи, ніяк. Пік обіцяє, що в суботу буде готово. Тільки не вказує в яку саме.

Довгоочікуваний сон доводиться відкласти. Пік передивляється начерки у своєму щоденнику. Не знаходить нічого, вартого уваги, окрім тієї самої візитівки; це виглядає, як знак. Таким чином у телефонній книжці з’являється ще один контакт, а наступного дня Пік закінчує з домашніми справами раніше для того, що б встигнути на автобус. Дорога займає майже сорок хвилин – майстерня Єлени знаходиться майже на іншому кінці міста.

– Добрий вечір, мене звати Пік Фінгер.

– Так, проходьте.

Єлени з’являється із темряви, і щезає там знову, привітавшись. У приміщенні спалахує світло. У її майстерні пахне олійними фарбами й розчинником, усі речі лежать на своїх місцях, а ще вікна ледь не на усю стіну – Пік заворожено спостерігає за тим, як сонце сідає за верхівками багатоповерхових будинків.

Єлена запрошує до свого кабінету.

– Здається, ми говорили про…

– Так, я хотіла б замовити ілюстрацію… ой, тобто обкладинку для своєї нової книги, – перебиває Пік. Не спеціально — просто хвилюється. – Вибачте.

– Жодних проблем, – погоджується Єлена. – Обговоримо ваш проєкт.

Працювати з Пік… незручно. Вона постійно непокоїться, щось виправляє, і щось говорить. Єлена сама не знає, чому дозволяє їй залишатися у майстерні постійно під час роботи.

– Вам не обов’язково постійно спостерігати за перебігом роботи. У мене є достатньо нотаток, тож можете не боятися, за свою обкладинку, – посміхається Єлена.

Пік погоджується провести час в іншому місці, але де б вона не була — у ресторані, в парку, вдома, – її думки постійно повертаються в одне й те саме місце. До однієї й тієї ж людини.

“Чому?” – питає Пік, коли знову ловить себе на тому, що очікує повідомлення від Єлени. І не важливо, що у них суто ділові стосунки.

Повідомлення приходить.

“В п’ятницю не працюю” — повідомляє Єлена.

– Це… не те, чого я чекала, – розгублено коментує Фінгер. Настрій неочікувано змінюється — Пік почувається так, ніби перед нею купили останнє смачне тістечко. Відповідає: “Але я обов’язково прийду в четвер!”. Здається, Єлену це не сильно хвилює.

В четвер прийти не виходить — Бертольд викликає у видавництво, обговорити подробиці. Пік посміхається, коли уявляє, як десь на іншому кінці міста Єлена видихає із полегшенням. У самої ж Фінгер, виявляється, роботи достатньо. У Бертольда і редакторів питання до сюжету, Пік біситься, тому що її знову чекає безсонна ніч. “Там не так, тут теж помилка” — так, наче це не її книга. Бертольд розводить руками: “А якщо будуть претензії у читачів?…”

Отже, день видається складний. Ніч теж нелегка – вслід за ним. Пік нову спить три години, п’є каву, хоча надає перевагу чаю. Вранці почувається наче зомбі, майже засинає у метро. На щастя, цього разу Бертольд приймає роботу мовчки — розуміє, що коментарі можуть йому нашкодити.

– Ну, я повідомлю, якщо… ну, ти зрозуміла, – все ж відказує Бертольд. – А обкладинка…

– Сьогодні ж все буде готово, – роздратовано відповідає Пік, гримаючи дверима.

Пік спить ще кілька годин, перш ніж поїхати до Єлени.

“Сподіваюся, наступного разу хтось нагадає мені, що сон вдень — не моє” — думає вона, намагаючись згадати який зараз день. Врешті решт кава знову допомагає прокинутись, і вже через годину Фінгер сідає на автобус.

Травневі вечори приємно теплі. Пік чесно хотіла приїхати раніше, але ось вже майже восьма година, поволі опускаються сутінки.

– Що ви тут робите? – розгублено питає Єлена.

Пік щастить зустріти її біля під’їзду, проте вона виглядає не менш здивованою, почувши питання.

– Я прийшла дізнатися про стан свого замовлення. І, мабуть, невчасно.

– Гаразд. Я вже закінчила роботу. Думаю, ви можете піднятися і поглянути.

Ліфт, виявляється, зламався. Пік мовчки піднімається на чотирнадцятий поверх до чужої квартири. Стіни під’їзду залиті сонячним світлом, Фінгер відволікається на вид із маленьких вікон над поштовими скриньками.

У квартирі теж… гарно. Пік із заздрістю дивиться у вікно, спостерігаючи за містом, потонулим у променях вечірнього сонця. Єлена ж дивиться на неї зі свого робочого місця, вмикаючи комп’ютер.

– Місто як на долоні, – шепоче Фінгер.

Єлена погоджується мовчки.

– Обкладинка готова. Це з урахуванням ваших останніх побажань.

– Виглядає просто чудово! – захоплено каже Пік, заглядаючи у монітор комп’ютера. – З оплатою все як домовлялися.

– Дякую за замовлення. Охоче придбаю вашу книгу, коли вона з’явиться у продажу, – повідомляє Єлена, віддаючи Пік флешку із файлом.

– Дякую. Це вам на знак моєї вдячності.

В руках у Єлени опиняється коробка із тістечками. Вона дивується вдруге за вечір. Пропонує випити чаю вже автоматично.

Пік не може не погодитися.

Виявляється, кожну п’ятницю Єлена допомагає знайомим у притулку для тварин. Вона також знає багато при мистецтво, кінематограф, і навіть розказує кілька цікавих фактів про місто; Пік здається, що з кожною секундою вона закохується ще більше.

Час пролітає непомітно. Кілька тем, кілька тістечок — і на годиннику вже десята. Пік взувається повільно, наче зовсім не хоче йти. Вже в під’їзді зупиняється для того, що б сказати на прощання: “З вікна твоєї квартири чудово видно захід сонця”.

Єлена думає. Всього секунду.

– Хочеш побачити світанок?