Темно не буде

— Я не хочу помирати, бо боюся темряви! — дрібні сльозинки котяться по милому обличчю. Чонгук дрібно здригається, плаче. —Хьон, будь ласка, скажи, что там не буде темряви! Прошу тебе!

Техьон важко зітхає и втомлено тре очі. Скільки вже він не спав? Два, три дні? Час збився в купу, котрій кінця-краю немає. Наче й доби змінюють одна одну, але це відчувається, наче крізь призму туману. Кім вже не витримує. Дивитися на сльози коханої людини — тремтливо боляче. Хочеться, щоби такий прекрасний, неземний Гук лише безсоромно сміявся і дарував своє щастя світу. Шкода, що негідниця доля часто вирішує внести свої корективи і зламати долі, наче сірники.

Чонгуку шістнадцять і більша частина його життя проходить приблизно так: безкінечні лікарні, що їх гидотний запах вже в‘їлся під шкіру, болючі процедури та надія. Надія, що колись він зможе перемогти майже невиліковну хворобу. Що колись все це пекло закінчиться, що Чон зможе жити звичайним життям. Шкода тільки, що і надія розбилась вдрузки, коли Чонгук сам того не бажаючи, випадково підслухав розмову Техьона і його лікаря, де вони обговорювали, що Гуку залишилось недовго. Хвороба категорично відмовилась відступати і наразі лишень прогресує. Шансів нуль. Часу залишилось мало, воно терпляче відрахуває останні дні життя, які Чонгук навіть нормально провести не може — лікарню йому покидати не можна.

Техьону дев’ятнадцять і якогось дідька він зумів закохатися в людину, з якою шансів на щастя до біса мало. Але він все одно не здається, вони разом з Чоном борються за своє щастя. Безрезультатно, як показав час. Коли лікарі остаточно сказали Кіму, що Чонгук не виживе, всі надії остаточно розбилися на дрібнесенькі шматки, що їх навіть зібрати неможливо. Техьон закрився в невеличкій кабінці туалету і дав болі вирватися на свободу зі самих далеких кутів душі. Він вив звірем, плакав вперше за всі свої роки існування. І все намагався зрозуміти, чому в його житті все так жахливо складається? За що доля підготувала для нього таку участь? Питання, на яке неможливо дати відповідь, але яке мучить тебе кожну ніч. Боляче.

В палаті світло. Приємні, ледь теплі промені сонця м’яко підсвічують невеличку палату, що вже встигла стати домом для двох зламаних душ. Чонгук боїться темряви і навіть спить з ввімкненим світлом, частіше за все з милим нічником у формі зайчика, що Техьон подарував. Його не дуже-й лякає думка про смерть, котра й так постійно за ним хвостиком слідує, дихати повними груддями не дає, обіймає своїми холодними кістлявими руками, шепче, що завжди буде поруч, що завжди готова забрати його. Більш лякає думка, що там буде темно і страшно. Тому Гук і шукає підтримки у вигляді коханої людини. Техьон — його особисте сонце, ангел-охоронець. Скільки вже часу пройшло з першої їх зустрічі, що випадково трапилася в черговій лікарні (іронічно однак), а Чонгук з кожним днем закохується все більше. Це почуття таке… неосяжне. Воно змушує боротися, дарує крила і щастя. А закохатися в чудову людину, котра тобі дарує всього себе у відповідь, — ще прекрасніше.

— Обіцяю, не буде, — Кім трохи сильніше стискає руку, переплітаючи їх пальці між собою, і намагається стримувати сльози. Не плакати. Не зараз. Не біля Чонгука. Хоча б зовні. — Я зроблю все, що в моїх силах, навіть усі кольори свого життя віддам, тільки щоб там тобі не було темно, — і віддасть. З себе по шматочках витягне і віддасть, аби там його хлопчику було добре.

Тиша. Тільки ледь чутно, як пищать різні прибори. Це ніяк не заважає, скоріш навпаки, рівномірний писк заспокоює. В якомусь контексті така атмосфера — синонім до слова «затишок». Кожен думає про своє. Про щось тяжке, що родить навіть повітря в палаті важким. І лишень два серця стукають в унісон. Такий момент хочеться запам’ятати всіма можливими способами, а після, поставити, наче фотографію, десь на каміні і здувати з цього моменту найменші пилинки, а в холодні зимові вечори зігрівати душу, повертаючись думками туди.

А час все квапить. Нагадує, що залишилось недовго. Техьон цілує повільно, з присмаком, намагається відтягнути час, коли їх вуста назавжди позбудуться можливості доторкнутися. Обіймає, заривається в м’яке волосся, що приємно пахне шампунем. Любов. Що ж вона з людьми робить, дідько. Скільки доль оповиває фарбами, і скільки знищує, на даючи навіть крихітного шансу на щастя.

Чонгук підіймає футболку, проходить руками по такому ідеальному тілу, викликає тремтіння і тихі стони в губи, коли зачіпає такі чутливі соски. Техьон залишає доріжку поцілунків, що прямують кудись за за комір лікарняної сорочки, вимальовує вустами відомі тільки йому орнаменти на шкірі. Гук бере обличчя Те в свої руки, дивиться пронизливо, заглядає в саму глибину бурштинових очей, передає свою лобов без слів — вони й непотрібні, слова лишень заважають в такий інтимний момент. Чонгук опускає погляд до милої родинки на носі свого хлопця, цілує її.

Два тіла та душ сплітаються в одне ціле, відчувають, що роблять це в останній раз, тому намагаються викроїти більше, насолодитися останніми моментами.

***

Через деякий час Чонгуку стає помітно гірше, а незабаром схвильовані лікарі забирають його до реанімаційного відділення. Техьону нічого не кажуть, просять лишень зачекати. От дідько.

Кім знервовано ходить по коридору біля реанімації, намагаючись вгамувати тремтіння у всьому тілі і тваринний страх. Безрезультатно. Стіни лікарні душать, роблять лиш гірше. До того ж, дурне передчуття міцно вчепилося в розум і шепче, что все буде погано. Він намагається тримати себе в руках, намагається, але його трясе. Настільки страшно і боляче ще не було ніколи. Залишається лишень чекати на інформацію від лікарів. Страшно. До біса страшно.

Через приблизно годину з палати виходить втомлений лікар, котрий виглядає жахливо. Техьон починає переживати ще сильніше, бо з таким виразом обличчя добрі новини не повідомляють. Серце пропускає декілька ударів. Тваринний страх. Саме так можна описати ту кавомолку, що відбувається в нього всередині. Мимоволі згадується погляд Чонгука, його безкінечний вогник в очах і жага до життя на глибині. Настільки чудову людину зустріти взагалі неможливо, він просто неземний. Страшно втратити Гука. До тремтіння страшно.

— Час смерті — 4:15 ранку, — змучено каже лікар. Навіть погляд намагається не підіймати, знає, що зіткнеться з абсолютним болем в очах Техьона. — Вибачте, ми зробили все, що могли, — він повертається до Те, намагається хоч якось втішити вбитого горем хлопця, проте безрезультатно. Зі смертю коханої людини, для Техьона світ назавжди загубив свої фарби. Назавжди. Став сірим, пустим. І парадокс в тому, що він сам на це згоден, бо готовий віддати всього себе, тільки щоби там Чонгуку не було страшно, і щоби там було світло. Бо він завжди боявся темряви