– То ти весь цей час був…закоханий у мене? – спитав Леголас лежачи посеред поля і ледве дихаючи.
– Так, коханий. Коли я вперше побачив твої очі на Раді у Ельронда…То зрозумів – ти будеш моїм. І ти не уявляєш як важко мені зараз бачити як ти помираєш… – плачучи, прошепотів над його вухом Арагорн. – Будь ласка, не покидай мене! – на його крик швидко прибігли люди, що залишились. І Гандальф також. – О, Мітрандіре, зроби щось прошу тебе!
– Гаразд, Арагорне. Я спробую. – маг схилився над пошматованим тілом ельфа. Поклавши на нього свою патерицю він почав співати дивну пісню. То була ентівська мова, і майбутній Король розібрав лише слово “меллон“. За декілька хвилин Леголас знову відкрив очі. Його, за наказом мага, перенесли до кімнати Арагорна у Мінас-Тіріті. Там про нього піклувалися цілителі.
– Дякую тобі, Гадальфе. Я тепер перед тобою в неоплатному боргу.
– Навпаки, мій друже. Це я віддав тобі свій борг. Ти зміг довести братство до сякого-такого кінця.
– Гаразд. Ще раз дякую тобі. Я не знаю, що робив би без нього… – тут Елассар замовк, і подивився на мага.
– Ти хочеш почути мою думку? Це дивно, що ти віддав своє серце йому, але тут вже нічого не вдієш. А мені потрібно іти. Прощавай.
– Прощавай. – тоді Гандальф сів на свого Тіньогрива та поскакав на північний захід. Куди саме, ніхто так і не дізнався. А Арагорн стрілою помчав до свого друга. Той саме прийшов до тями настільки, що зумів покликати Елассара. Коли друг прийшов ельф поманив його рукою до себе. Спадкоємець Ісільдура повільно підійшов до нього і подивився тому в очі. Вони втратили свій блиск, але все одно були прекрасними. Сині, бездонні, наче два озера, вони ніби пропонували чоловіку потонути в них.
– Арагорне…я мушу тобі теж дещо сказати…
– Кажи, мій прекрасний ельфе. Я почую тебе. – проте замість відповіді Леголас узяв Арагорна за талію і одним легким рухом притягнув до себе. Губи ельфа злегка торкнулись губ дунадана. Той лише поглибив поцілунок. Усередині обох горів вогонь, який не могло загасити ніщо. Лише смерть…