Ми мовчали. Сиділи на даху одного з корпусів Сонячного саду.
Чи був сенс говорити щось в той момент?
Відповідь одна — ні.
Вона не потребувала слів, не потребувала підтримки. Їй вистачало лише й того, що я поряд з нею.
Мене це завжди дивувало й буде дивувати.
— Кішо, — Мірано звернулась до мене. Не було в її голосі ні печалю, ні суму. Змирилась? — як думаєш, це буде жахливо?
— Так. — спокійно відповів я.
Я міг би збрехати, пообіцяти їй, що все буде добре. Але навіщо їй це? Вона звертається до мене, щоб почути відповідь.
— От воно як, — дівчина гірко посміхнулася, — і ти зовсім не будеш за мною сумувати?
— Буду, — я дивлюся в небо, — та чи цікавить це когось?
— Знаєш, — дівчина також направила свій погляд в небесну далечінь, — я вважаю, це дуже не справедливо. Ми повинні бути володарями власносної долі. А не психи, котрі намагаються створити нездійсненне.
— Може це й так. Але зробити з цим ми нічогісінько не можемо.
— Але чому? Чому ти так вважаєш, Кішо? Тільки-но згадай ситуації з Різе! — голос її став стурбованим.
— Це зовсім інша ситуація.
— Ні! Це не так! Ми.. ми б могли втекти! Тільки я і ти..
— Ні. Це не можливо. — Я, ніби зовсім не схвильований, встаю.
— Але чому? Вона ж змогла! — Дівчина встала слідом.
Вона немов хамелеон. Одну хвилину вона одна, а іншу — інша. І не можна було розгадати її, так майстерно вона ховала своє “я”. Так вважали всі. Бо ніхто не бачив, яка вона насправді, моя мила Мірано.
На її слова я лише заперечливо похитав головою.
— Мірано. — напевне вперше за цей вечір я подивився на неї, — кожен з нас має стати тим, ким їм судилося стати. Намагатися змінити долю — намагатись зупинити неможливе. Ти мусиш бути тим, ким тобі судилося бути.
Напевно, їй боляче. Вона робить крок вперед та міцно мене обіймає. Я обіймаю у відповідь.
Не було бажання щось говорити. Ми розуміли, що це, мабуть, наша остання зустріч.
І ми не помилились. В той же день нас розлучили.
Зараз, готуючись до свого останнього завдання, я розумію, що вчинив не правильно. Не потрібно було слідувати “долі”. Потрібно було брати її за руку й втікати, втікати кудись далеко-далеко. Та пізно вже думати про щось.
Це — кінець.
Додати до улюблених