Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми – живі, нам треба поспішати.
Л. Костенко
Скільки літ було вершникові? Ні, не багато, він навіть не пам’ятав часів, коли королівство ще бачило спокій і земля не парувала від крові. Часів, коли дзвони збирали на богослужіння, а не до бою. Раніше вони справді звучали величаво, розбивали тишу на тисячі друзок, та зараз все змінилось, змінився світ, змінились люди— вони ставали все менш подібними до людей і втрачали всі частки людського.
Скільки літ було вершникові? Безліч. Безліч туги й прокислої печалі колихались на самому дні його льодовито-блакитних очей — і не видавали, скільки таких весн він бачив у цьому світі.
Скільки літ було вершникові? —питання без відповіді в далину.
На темному небі Вірреньського графства збирались важкі, налиті дужим свинцем хмари. І здається, ось ось скрізь сиву похмуру товщу прольється—не витримає дощ.
Жеребець хрипів, обливався потом та тримав галоп, тримав той шаленний темп від якого темна грива летіла за Східним вітром неслухняними шовковими стрічками.
Вершник не спав третю ніч. Йому щеміло в грудях, але не там де має бути серце, набагато ближче до душі. І щем цей мучив все сильніше з кожною подоланою милею.
Вдалині майоріли дахи обіднілих маєтків знайомих-чужих до кожного камінчика в закинутому, запущеному дворі, якому так не вистачало хазяйської твердої руки і доброго господаря. Та лиш в одному, похиленому, знедоленому будинку під тінью розкинутих зарощів плюща,на підвіконні палахкотіла свіча, невпевнено, налякано, сторожко.
Немов боялась, що морок з-за вікна ось-ось нападе, знищить, покалічить.
Вершник спішився. Стрімко осадив коня, кинув повід і зрозумів—затерпли ноги. Ні, не затерпли — задерев’яніли, стали мов з каменю і з місця йому вже не зрушити. Йому боязко, йому страшно. І страх цей стоїть під горлом, немов бридкий згусток, який ні проковтнути ні виплюнути. Та залишається лиш терпіти. Терпіти. Терпіти. Терпіти. Від цього паморочиться в голові.
Він стукає в двері. Спочатку тихо, потім все гучніш, гучніш і гучніш. Врешті стук цей стає схожим на гарматну канонаду і жахом відкликається в пам’яті. Цей дім — його дім, був колись, раніше, раніше все було інакше.
— Досі, Рендал, прошу тебе, досі!— тонкі руки обхоплюють його лице, змушують дивитися вниз, в такі ж світлі, майже позбавлені кольору очі, як у нього.
Терпіти. Терпіти. Терпіти.
Хоча йому здається, що терпіти йому вже не має сил.
Він терпів занадто довго. Здається, цілі століття. Терпів, коли в дім прийшла звістка, що батько загинув в бою. Терпів, коли в цей ж дім ввійшов вітчим. Терпів, поки важка, ніби молот рука карала за всі світові провини. Терпів і тоді, коли його відправляли з дому. В таку далеку далечінь, звідки, як він думав, повернутись йому уже не судилося. Він терпів, терпів зціпивши зуби до скрипу, і в королівських казармах, і в першій засідці, і в першому бою, і тоді, коли вперше почув, як лячно ревуть гармати.
Його запроторили до ненависної фортеці в Барлетті ще хлопчаком, як тисячі інших, таких ж, заляканих, але безмірно терплячих. Тоді він дивився на людей в темних плащах та з гербом із крил на чорному штандарті з острахом. Тепер ж він сам був одним із них. З “Круків”, з найчорніших за совістю і честю.
— Сину, любий— немов молитву шептала мати обіймаючи худими руками за його, такі широкі і такі міцні плечі. Він був немов у тумані, немов ця жінка для нього ніхто, і зовсім не за нею він тихо плакав маленьким хлоп’ям в своїй добровільній в’язниці.
— Досить, мамо, не стійте на порозі. Протяг. —
Хоча єдиним протягом цієїї миті були його слова — до жаху холодні, немов січневі сніги.
Він ввійшов в дім з презирством споглядаючи на потріскані стіни, на зморені рами вікон, на скрипучі ставні. В дитинстві все здавалось йому не таким, все поставало перед очима заморським, величним, і мати була вищою, і підлога не скрипіла під ногами.
— Його поховали? — єдине питання, що застигло на тонких, поблідлих його губах.
— Вчора, сину, ти запізнився.
— Шкода — протягнув він, правда, без жодного жалю в голосі. Він не встиг навмисно, ні на хвилину не поспішив. Боявся, що не стерпить, коли побачить, що мати ллє сльози за виродком на якого стратила усю красу та молоді літа. За виродком, який його, Рендала, вислав з батьківського дому на довічну, посмертну службу. Адже “Круки” — це в’язні королівської волі, елітні війська, тихі, немов примари, хижі, як лісові вовки. Безжалісніші ніж скажені пси. І з тих пір, коли хлопчина переступає поріг Рейвеннесту — шляхи назад завалені камінням.
— Нехай усі боги приймуть його душу. Ходи за стіл, я зараз покличу Неда, та й подам вечерю, зажди.
Рендал мовчки розпалив у старому каміні. Залишку минулого життя, минулого щастя, який нагадував та ворушив у пам’яті м’які зимові вечори, коли батько розповідав такі велично-пишні легенди про героїв, що йому, малому хлопчаку, самому до жаху хотілося стати одним із них. Та не судилось. Ці легенди були дешевою фальшю. Герої пмерли цілу вічність назад, їх замінили злодії в масках героїв.
Вечеряли в тиші. Мати безмовно подавала пісний, не наваристий суп. Сини мовчки черпали його диравячи один одного вовчим поглядом. Їх розділяло безліч речей. Бездонне море. Різні батьки, різне життя, різні мрії і різні надії. А ще материнська любов, якої одному так дико не вистачало, а іншого заливали нею по вінця. Що могло бути між ними крім ненависті, крім презирства, крім злості. Нед був дурником — Рендал був переконаний в цьому так само, як в тому, що за вікном стояла глибока ніч. В свої вісімнадцять Нед здавався йому зеленим дитям, яке ще вірить в спаведливість, чесність. Вірить в людей і в те, що вони здатні не тільки руйнувати, а й творити добро. Дурість, жахлива дурість, яка колись приведе на шибеницю.
— Ну як тобі, служити дворовим псом при королі? Як тобі вбивати людей, які проти королівського слова?
— Нед — мати ухопила молодшого сина за рукав, загродила собою, прикрила власним тілом. Мовляв, ось, звірюко, каліч мене, але не чіпай любого синочка. Рендалу стало бридко, бридко від полум’я в розтопленому каміні, бридко від кімнати, бридко від самого себе. І від матері, від неї перш за все.
— Ні, мамо, хай договорить, хай цей вилупок договорить до кінця. — проскрипів він стискаючи до хрусту побілілі пальці.
— Договорю. Тому що не маю страху перед тобою, як інші. Я договорю, тому що ти клявся в головному храмі столиці чинити правосуддя, а не беззаконня!
— Грань між ними дуже тонка. Ти не зрозумієш, тому що молоко біля губ у тебе ще не обсохло. Втям, що за такі слова ти можеш накликати в дім лихо. Я стерплю сьогодні, але не смій казати мені це завтра.
— Ти просто боїшся, ти налякався, що король перестане чухати тебе мов пса за вушком, якщо ти відмовишся виконувати накази. — вигукнув Нед і щоки його налились таким палким, таким яскравим рум’янцем, немов під шкірою потріскались усі судини з кров’ю.
— Ти наговорив собі на вісилицю.
— Скажу більше — Я уже був на ній, мені майже накинули петлю на шию, але брати з лісу мене врятували. Тому що вони справді рідні для мене, а ти… мені бридко, що ти не відмовився від нашої сім’ї, бридко, що ти паплюжиш все на своєму шляху, гидко від того, що ти їсиш наш хліб руками, які по лікті залиті кров’ю.
— А мені бридко, що цей хліб куплений за мої золоті, і дім цей тримається на моєму золоті. Тому що твій батько-пияк був лінивим скотом і тебе виростив собі ж подібним. Щоб вижити в цьому світі потрібно чіплятись за життя усіма правдами і неправдами. Яке гасло цих безхатьків з лісу? Свобода народу, вільні люди? Це лиш ваші нездійсненні мрії, не більше.
Рендал підірвався з-за столу, вихопив плащ із лави на стіні. Осідлав коня і знову розігнав його до галопу.
Скільки було вершнику? Двадцять три, а він досі не знав, що таке воля й не вірив в свободу.