Двері відчиняються з тихим шурхотом, ледь чутним за шумною музикою, від якої гість морщиться – краще тиша, а ніж це постійне гупання, яке деякі називають топовими треками останніх місяців. Чоловік тяжко видихає, все ж роблячи кроки вперед, уже навіть не сподіваючись хоч сьогодні спокійно провести пів години у цій маленькій брудній забігайлівці, де пилюка – елемент інтер’єру, а не головний ворог прибиральниці. Логічно – немає кому прибирати, тож і боротися проти кого немає. Тим більше здається, що всіх усе влаштовує, а чхати хочеться лише йому.
Раніше це місце було більш спокійним, тихішим та чомусь більш рідним – мабуть, ремонт перекреслив усі спогади, або просто ті люди, що робили це місце дорогим для серця, декілька років тому і самі перестали змушувати те тепер уже пусте серце битися швидше. Спогади – найгірша у світі річ – вони змушують тебе пірнати у минуле, як у розлючене море, що накриває з головою, тягне вниз, до далекого дна, якого насправді й немає. Ти ковтаєш солону воду, намагаючись вибратися, зробити останнє зусилля та випірнути назад, але самовдоволена чайка сідає тобі на голову і клює, клює, клює, пробиваючи череп до крові, поки ти остаточно не перестанеш триматися за шанс повернутися на пірс, якого уже не видно за темнотою набіглих одна на одну хвиль.
– Як завжди?
– Мг, – чоловік киває головою, дивлячись кудись в сторону, навіть не звертаючи уваги на аж надто веселого бармена – буде знову докучати дурними питаннями, на які не хочеться відповідати, лише кидати втомлені погляди, бо розлючені не вдавалися уже давно. Хлопцю лише двадцять, сюди він прийшов чотири роки тому, одразу ставши головною батарейкою закладу, але гостю не надто подобалося бажання юнака докопатися до кожної деталі, заступаючи питаннями наче піском. Найяскравіша посмішка міста, темні кучері, зелені очі та обов’язково якийсь яскравий значок на вороті сорочки, не менш яскравої та плямистої. “Анатолій” виведено на бейджі, закинутому кудись на полиці серед пляшок та стаканів, чашок та померлих сухою смертю квітів, але його точно важко називати повним ім’ям. Тільки якщо ховати усмішку у вині чи віскі.
– Гроші хоч є? – посміхаючись питає Толік, тягнучись за пляшкою та бокалом, спеціально поставленим в стороні від інших – привілея постійного гостя, невелика, але усе ж приємна. Таких привілеїв у нього було дві – бокал та стілець, які усі робітники окреслили недоторканними.
– Ти зараз знущаєшся з мене? Навіть якщо в мене нічого не буде, на це я гроші десь знайду, не хвилюйся за свою зарплату.
– Типічний феномен алкоголіків – навіть при відсутності зарплати знайти десь сотню-іншу на випивку.
– Ти хочеш сказати, що я алкоголік?
– Можеш скоро стати, але я не буду читати тобі лекції про путь у брудний світ пустих пляшок та гімна на серці – мені це просто не-ви-гід-но. Можу навіть скинути номер банку, кредит візьмеш.
– Заробляєш на чужому горі? – кривить усмішку гість, роблячи ковток вина – червоне сухе залишає після себе приємний післясмак і чоловік вперше за увесь час спокійно видихає. Напруження кудись тікає, порхає між ніжками стільців, завмирає десь у темних кутках, прислуховуючись до люду навкруги, обираючи собі нову жертву на нового хазяїна для грибка-паразиту.
Темний зелений в очах змішався з синім, погляд бездумно блукає від полиць до стелі й назад, до потрісканого дерева підлоги – він закриває очі, думками перебігаючи кордони та стіни високоповерхівок, ламаючи двері, пролітаючи крізь вікна і знову, раз за разом падаючи вниз.
Ні.
Ще не час. Не час, ще далеко не час.
– На чужій безглуздості. Благородність – чеснота бідних, а я не хочу бути більше бідним. Не сподобалося. Ось ти, наприклад, думаєш зараз, що всі твої нещастя через те, що твої тексти нікому не потрібні, що є правдою. Але! Ти ж продавав книжки, в тебе були замовлення! Просто потрібно було запхати собі своє благородство кудись трохи далі, хоч на якийсь час, заробити грошенят, а потім уже, років через десять чи п’ятнадцять писав би свої сурйозні книжки. Їх би ніхто не купував, як в зараз, але хоча б жити було на що. Ладно, я б одну купив, але тільки одну!
– То були помилки, які я не хочу повторювати. Я більше не буду писати ті рожеві казочки, хоч убий мене.
– Паф, – пальці складаються у кривий пістолетик, імітуючи постріл, підлітають уверх – віддача зброї, від якої бармен театрально переминається з ноги на ногу, – так, взагалі, чо такий настрой депресивний, шо уже сталося?
– В тому то і проблема, що нічого, а в середині ніби щось пече постійно. Тривога якась, розумієш? В мене таке останній раз було років двадцять назад…
– Воуу, нові історії про щось старе та давно забуте від головного письменника нашого району. І що тоді було?
– Та нічого хорошого.
Двадцять років назад йому було сімнадцять років і тоді він уперше побачив смерть своїми очима, за якихось двадцять метрів від себе. Страх пробрався кудись у серце, кинув там свого якоря, не покидаючи його і досі, лише змінивши форму – з холоду, що обтікає кожну клітину, він перекинувся на тягучу гарячу карамель із запахом смердючого диму автомобільних шин.
Та іномарка потім снилася ще декілька тижнів – ось він чує рев двигуна десь за поворотом, ось за зеленим кущем, здається, то була найколючіша на весь район шипшина, бачить синій колір капоту, а тут, зовсім поряд, в декількох метрах від нього дівчина, може трохи старша за нього, починає переходити дорогу.
Навушники.
Вона не чує крику, не чує реву авта, не чує нічого, та і не бачить. Бачить лише він, кожної ночі бачить, як пляма крові розтікається по склі, тече вниз, з пустою тишею розбиваючись об асфальт, на якому хаотичною фігурою навколо дівчини блищить червона калюжа.
– Льоша, ти не міг нічого зробити. Це не твоя вина, розумієш?
Мати дивилася на нього своїми сумними очима, які колись давно точно були веселими та радісними, він вірив у це. Сум змішався з нею через гниле повітря, через батьківські зірки на погонах, через його вбивчу тишу та холодний шепіт. Але тоді він не розумів того цілком. Ігнорував. Боявся сказати та надто тихо думав, але мав голосно кричати, рятуючи не себе, а цю жінку, зі сльозами на очах ласкаво дивлячу на нього, ніби йому чотири роки.
– Я міг її відтолкнути, міг докричатися, я міг… Хто, якщо не я?
– Ти намагався, ти правда хотів її врятувати. Але ти можеш і не маєш далі жити з відчуттям, що це через тебе. Не через тебе. Ти лише свідок нещастя.
Толік кричить щось у зал і Олексій сумно посміхається, дивлячись на нього – зелений ще зовсім, а уже командує, наче це його кафе чи бар чи що це взагалі. Мабуть, у документах так і записано: щось незрозуміле, але з Толіком.
– Тобі просто потрібно на море махнути, в Ялту? Як там у класика: Ялта, жєнщини і я? Коли ти був у Ялті в останнє, а?
– Років п’ять тому, мабуть… Точно, п’ять – у друзів з Севастополя весілля було, так я потім і до Ялти мотався катером, а там ще штормило трохи…
– Ну? Поїдь до цих своїх друзів, найромантичнішим способом – те саме місце у купе біля туалету, якась жіночка з малою дитиною, що буде кричати тобі на вухо увесь час і обов’язково дід з самогоном у сумці, а ще з усім оцим смажена курця, варені яйця, картопля, смердюча. ковбаса. Курити будеш у тамбурі, а за вікном картинки – шух-шух-шух. Кіно, а?
Воно то і справді кіно. Бюджетне та авторське. З тисячами відгуків типу “Ого, браток, оце тут красіво, канєшна, но в цєлом… Дєнег було не шкода?”. Таке кіно колись хотів зняти його однокурсник, Валік, і не тільки хотів, а й почав розробляти сценарій та підбирати акторів. Друзів замість акторів, які мали пробувати ігнорувати камеру майже під носом, бо Валіку було необхідно зняти поцілунок так, щоб усі повірили. Олексій тоді стояв десь за дверима та посміювався, дивлячись на увесь цей фарс, але як тільки горе режисер-сценарис-оператор кидав злий погляд у його сторону, піднімав руки догори, ніби, усе, більше не буду. Та з кожною секундою рівень абсурдності ставав усе більшим – головні герої ніяк не могли передати потрібну глядачу (тобто, Валіку емоцію, тож той вирішив, що показувати треба усе самому).
Кашляючого від сміху товариша швидко вигнали в будинку, відібравши роль, тож головного акторського дебюту його життя не було.
– Не усі друзі проходять перевірку бідністю.
– Вони тебе кинули, чи шо? – перехиляючись через стійку, зацікавлено питає хлопець і в його темних очах так і горить вогонь дитячого азарту. Яка ж він же дитина.
– Просто забули. Коли у тебе закінчуються гроші, так буває, – відпиваючи трохи вина, відповідає Олексій, розтікаючись в трохи дикій усмішці, – можеш морально готуватися уже зараз.
– Ну і ладно. Ти просто боїшся зробити щось неправильно і це твоя головна проблема.
– Я боюся, що моє неправильно може стати для когось смертельним. Не хочу якось стати вбивцею після тридцяти.
– Ну, дехто в такому віці тільки починає свою кар’єру у кілерському світі.
– Це точно не для мене, – відставляючи бокал, він хлопає по кишенях потертої чорної шкіряної куртки, шукаючи гроші, – скільки там з мене?
– Проблеми з пам’яттю? Може трохи менше потрібно пити, товаришу письменник?
– Я більше не буду до тебе ходити, зрозумів? – протягуючи м’яту купюру, чоловік швидко зістрибує зі стільця, поправляючи його, ставлячи на місце.
– Кожного разу так кажеш, любий мій.
Дим саднить у горлі, противно ковзаючи кудись вниз до легень і вистрибуючи назад, назовні, змішуючись з холодом вечірнього повітря від якого хочеться сховатися в якому хочеться віддатися цілком і повністю. Літо цього року не дозволяє ходити босими ногами по теплому камінням розтрощеного асфальту, не дозволяє знімати легкі шкіряні куртки або олімпійки. А може і правда купити квиток, махнути на усю цю нудоту рукою та провести хоч неділю у Криму? Без грошей, просто так, з трьома м’ятими сотнями в кишені, неначе йому знову двадцять і усе ще попереду – любов, щастя, перша нормальна робота, перші серйозні сварки та перше розставання з людиною, яку справді любиш. Любив, тобто. А потім ти їдеш на її весілля, посміхаєшся там натужно щиро, ніби справді радий. Тоді хотілося провалитися, стати невидимим, просто перестати існувати, щоб не ловити на собі оцінюючи погляди, не чути за спиною перешіптування, мов подивися, це її колишній, який же невдаха. Тільки один раз він почув про себе щось приємне – якась дівчина назвала його симпатичним, але потім вона кудись зникла, і як би наполегливо він її не шукав, так в не зміг знайти. Звичайно, був би тверезим, пошуки могли б бути більш продуктивними, але чому б не стати тим самим невдахою, за якого його всі тримають, насправді?
Телефон противно пищить десь у кармані, вириваючи з минулого. Занадто багато минулого сьогодні, треба зав’язувати з цим якомога скоріше.
– Та де ти є?
Батько? Цікаво, що на цей раз?
Їхні розмови завжди перетікали у сварки – через якість дрібниці, через реальні проблеми, через будь що. Батько ніби жив завдяки цим сваркам, самозадоволено протираючи під носом, коли Олексій кидав трубку, не маючи більше сил слухати цього ідіота. Потім обов’язково дзвонила мама, постійно вибачаюсь за чоловіка, прекрасно знаючи, що тому не потрібні ці вибачення – йому не потрібно нічого, окрім свого ж викривленого за роки служби світу.
Цигарка летить кудись у темноту смітника, поодинокі краплі дощу починають рідко барабанити по плечах, а він дивиться на побитий екран телефону без жодного бажання вислуховувати якійсь нові історії про дебілів навкруги.
– Олексій Провен?
– Так, хто це? Що?.. Щось сталось з батьком?
– Дуже шкода, але вашого батька вбито, як і вашу матір… Ви зможете завтра зранку приїхати у відділення, потрібно буде поспілкуватися.