– Майкі! – покликав свого друга Такемічі, – Ти довго будеш там сидіти?
Молодий хлопчина примружив темні, як сама темрява, очі, підтиская свої губки. Його світле волосся було зібрано у невеликий хвостик. Зазвичай, Доракен, який робив Майкі зачіску, збирав волосся юнака тільки на маківці, а з боків залишав їх розпущеними.
– Чого тобі, Такемічі? – ліниво обізвався Сано, неквапливо розглядаючи молодого юнака, який наважився підійти до нього.
Ханагакі прикусив губу, залишаючись на своєму місці, і схвильовано дивлячись своїми блакитними очима на лідера.
Хлопці знаходились біля храму Мусаші, де зазвичай проходили збори “Токійської свастики”. Втім, це було не дивно, адже зовсім недавно проходила сходка капітанів та їхніх заступників.
Чомусь, Манджіро було сумно. Він і сам не знав причин, які могли б пояснити його нинішній стан. Можливо, це все через похмуру погоду?
– Дурко!
Хлопчина трохи здригнувся, коли його обнійняли зі спини і притиснули до себе. Майкі здивовано піднімає брови вгору, дивлячись на розслабленне обличчя капітана першого загону “Токійської свастики”.
– Ти…
– Ти замерз, – спокійно каже Такемічі, притискаючи до себе ближче хлопця, – Але не хвилюйся, я тебе зігрію.
Посмішка, якою Ханагакі обдарував Сано, була такою рідною та приємною. Так і хотілось дивитися на неї безкінечно. Манджіро і сам мимоволі посміхнувся у відповідь.
– Так, зігрій мене, Такемічі.
Зігрій мене і полечи мої душевні рани, мій улюблений плаксивий герой.