Сонце та Місяць

Розкажу тобі думку таємну,
Дивний здогад мене обпік:…

Сонце світило як ніколи яскраво. Можливо Алісі просто здалося, але як тільки вона вступила до інституту на улюблену спеціальність N життя насправді почало налагоджуватися. Вступила на бюджет, переїхала від батьків. Вчитися було легко і весело. До того ж ненависна зима нарешті відійшла і дала дорогу ніжному теплу. Все було чудово. Занадто прекрасно. Підозріло прекрасно.

-Аль, ну чого ти там копаєшся? – нетерпляче бурчала Софія.

Її не можна було назвати ні як інакше. Вона не була Сонею, Софою або Софкою (як її називали в групі). Вона була справжньою Софією, розумною, товариською. Завжди прагнула до нового. Завжди могла вислухати і допомогти. Вона була на кшталт ангела. Особливо для Аліси.

-Зараз-зараз, почекай! -Аліса нарешті знайшла ті сережки, які ідеально підходили до їх парних кулонів. Їх Аля купила на ярмарку майстрів ще взимку. Два маленьких срібних кулона у вигляді сонця і місяця на тоненьких ланцюжках. Дівчина знала що подрузі більше підійде сонце … -Готова!

Маленькі зірочки засяяли в смаглявих вухах Аліси. Хоча я вважаю що їй більше підійшло б сонце, але кому дарувати кулон вирішувала не я. Місяць виглядав на ній контрастно. Дівчина була висока, смаглява, справжня літня красуня. Довгі чорні кучері неслухняно лежали на плечах і тільки часом збиралися в високий хвіст з мільйоном «півнів».

Поправивши яскраво-зелений сарафан в дрібну квіточку, надітий поверх білої футболки Аліса підійшла до подруги. Підійшла досить близько. На стільки що могла відчути аромат м’ятної жуйки в її роті.

Софія. Прекрасна. Білява. З яскравом рожевом пасмом у волоссі. З ясними сірими очима. Вона ніби вийшла з казки про принцес, де без сумніву була най-най.

Аліса могла довго спостерігати за нею. Пощастило бути сусідками в кімнаті гуртожитку. Через безглузде рожеве пасмо суворі батьки вигнали Софію з дому, точно не на довго. Але це було їм на руку. Поки Сонце готувала, Місяць малювала її. І зберігала ці малюнки якомога ближче до себе. Вона боялася розповісти про це подрузі.

Вона злякається. Зненавидить. Поїде.

Потім вони сідали за маленький кавовий столик і їли. Софія готувала смачно і без сумніву пощастить хлопцеві, з якому вона скаже так.

Але сьогодні вони йшли на пікнік. Перший травневий вихідний радував обіцяним теплом і незабаром сонячною погодою. Дівчата взяли рюкзаки, велосипеди і поїхали до свого місця, де через навчання бували досить рідко. Схованка була за містом. На старому, зарослому травою і квітами будівництві. Біля нього була прекрасна зелена галявина. І звідти було видно не менш прекрасний світанок. Вони їхали туди за ним. За цим чортовим рожевим світанком.

Доїхали вони швидко, тільки-тільки починало світати. На мокру траву спочатку довелося стелити старий похідний тент, позичений у хлопчаків з гуртожитку. Після був постелений м’який плед.

-Дідько! -зло скрикнула Софія.

-Що трапилося?!

–Кросівки забруднила … -Солнце була чистьохою.

-В рюкзаку є вологі і сухі салфеткі.-посміхнулася Аліса плюх на плед і відкорковуючи пляшку вишневої коли.

-Ти моя рятівниця.

Вони сиділи на рожевій ковдрі в оточенні соковитої зелені і м’якої весняної прохолоди. Пили колу з пляшок і їли якісь прості бутерброди. Аліса накинула на плечі подруги свою джинсову куртку.

-Мені не холодно, -сказала вона дістаючи з рюкзака цигарки і запальничку, – а ти уся тремтиш.

-Спасибі, можна? -Софія подивилася на пачку.

-Можна.-простягнула цигарки і допомогла запалити.

-Спасибі … тихо сказала Сонце і випустивши нікотиновий дим з легких, засміялася. – – А так і померти недовго.

– Знаю. З Днем Народження.- ніби ненароком.-Вісімнадцять років, а ти все про смерть.

-Хах.

Вони сиділи і курили. Зустрічали світанок і запивали його нудотною вишневою колою. Зате Софія її любить.

Аліса відставила пляшку і лягла на плед. Сонце вже світило прямо в обличчя. Вона повинна була нарешті зізнатися.

-Ми ж кращі подруги? – тихо запитала кучерява дівчина.

-Дурнати … звичайно, а як інакше? – Софія з нерозумінням подивилася на подругу.

-Нікак.-її голос ставав все тихіше й тихіше. Вона закрила очі і на видиху, ледь чутно сказала.- Краще померти якщо з тобою бути не можна

Тиша нависла навколо. Щоки Аліси налилися червоної фарбою. «Дура. Дура. Дура. » повторювала вона в своїй голові не наважуючись вимовити ні слова в слух.

Вона хотіла провалитися під землю. Померти. Прямо зараз, але сподівалася що Софія все ж не чула її дурних слів.

Несподівано вона відчула на своєму обличчі тепле дихання. І все одно не вирішувалася відкрити очі. Навпаки, тільки сильніше їх заплющила.

-Можна … -майже пошепки сказала Сонце поцілувавши подругу в м’які губи.

Поцілунок зі смаком м’ятною жуйки.

…я залишуся в сердці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.