Сьогодні був особливий день. День коли
Маргарет, накінець-то, переїде до свого друга. Закінчивши університет, вони разом вирішили почати доросле життя та зняли квартиру у мальовничому районі Берліна. І ось вона зібравшись з духом та з однією маленькою валізкою у лівій руці, стояла на вокзалі та чекала свого потягу.
Залишалось 22 хвилини і здавалось, що після цього життя буде розділене на до і після. Так воно і було. Вона чекав цього моменту багато років і кожного дня думаючи коли цей день настане,
вважала, що залишись трохи.
А тут залишається зовсім нічого.
Люди метушилися, прощались і обіцяли не забувати телефонувати. Хтось плакав, хтось радів, хтось стояв у обіймах з коханими.
Маргарет був одна. Бо її не кохали. Вона, загалом і не хотіла.
Кохання – дивна штука. За допомогою неї ти можеш закохатися в того, кого при знайомстві не злюбив. Будь то звичайна людина, головний бунтар школи, директор дорогої фірми, всесвітньо відомий актор або просто звичайний вчитель старших класів. І тобі нічого не залишається, крім як піддатися цій спокусі, стати слабшим, ніж ти є. Проте Маргарет не закохувалась. Вона не хотіла відносин, хлопці швидко набридали їй і змінюючи їх дівчина відчувала тільки злість.
У її подруг були відносини, дівчата зустрічались довго і постійно щось теревенили про кохання. Проте, це не обходило її. Користуючись популярністю у чоловічої статті, Рет змінювала їх як рукавички, думаючи що це саме той. Той, хто на все життя. Проте ні. Через кілька днів вона відчувала до нього огиду і з всією жорсткістю кидала його, тішачи своє марнославство.
Вона не була героїню американського серіалу – тихою, сором’язливою та доброю. Вона була собою.
Почувши звуки потягу, гучні слова тітоньки позаду « Ну все, бувай! Напишеш Джоне!» Маргарет рушила.
Ось він. Момент.
Їзда мала бути 7 годиною, а при приїзді її друг мав зустріти та привезти у таку омріяну квартиру.
Збираючи крихти від крекеру на столику та чуючи шум людей у проході, Рет зрозуміла – під’їжджає.