Форматування

1.

від lana

in the dark
темно
and I’m right on the middle markі

я в самій середині
i’m just in the tier of everything that rides below the surface
насправді, на рівень нижче поверхні

— ми хочемо миру!

— миру, миру цьому народові!

— геть пануючу монархію й королівство, ми хочемо федерацію!

— свободи!

помідори, масивне каміння, тухлі яйця, палиці, та, в цілому, все, що люди знайдуть в цьому богом забутому містечку, — летять в міські стіни, зведені самопроголошеними королями. дружини плачуть, зупиняючи протестувальників-чоловіків, королівська свита кидається от одного міста до іншого, задушуючи заколоти, і ллється кров ріками. вона ж — королева цієї урочистості — п’є червоне, як та рідина, що бризками витікає з артерій нещасних, вино, ненависно дивлячись у вікно, яке виходить прямо на площу міста.

— моя королево, — говорить дівчина, що увійшла тільки-но через масивні чорні двері. — він хоче укласти політичний союз.

— він сподівався на мою згоду? — вона встає. крики за вікнами не стихають.

— можливо, — хижо посміхається вона. — підемо ж творити новій світ, моя королево.

and I watch from a distance seventeen

дивлюся з позиції сімнадцятирічного,

and I’m short of the others’ dreams

не замучений чужими мріями

of being golden and on top

про багатство і жагою до контролю.

— матінка узгодить союз, я в цьому впевнений, — він, нервуючи, ходить по чорним плитам величезного зала. вона же смиренно, оточена своїми вартовими, стоїть, опустив голову. — гей, кокомі, — він зупинився раптом біля неї, схопив за руки та сів на колені, змітаючи товстий шар пилу на мармуровому полі. — скажи їй, що ми разом не тільки через політику. я… благаю тебе…

вона опускається за ним на колені, сминаючи блакитну сукню під собою. сльози виступають самі собою в кутах очей, і вона втикається чолом в його плече. вони здригаються гучно в риданнях, розсікаючи важкі темні колони неперевершеної готики.

— м-мій народ не повірить знову в її божество, — говорить вона тихо, підіймаючи ясні очі. він хапає її обличчя в долоні.

— якщо ми зробимо федерацію, то не буде ніякої вимушеної релігії. ми повинні спробувати, повинні же…

it’s not what you painted in my head

це не те, що ти мені нав’язувала.

there’s so much there instead of all the colors that I saw

всім барвам світу не замінити того, що є там.

тиша душить, трохи отруює свідомість і легені, покоїться в цьому місці. двері зі скрипом відчиняються, і заходить вона, — жриця, одягнена в олександрит, — а позаду неї вічна супутниця цієї недовгого життя — міко-сама, кігті котрої нагадували живисту кров. боязкі погляди підняті до цих двох, що представляли собою тіні ідучих в минуле кровожерливості, і вони крокують повільно, наче розтягуючи моменти.

— у нас свято? — здивовано-награно говорить вона, піднімаючи брови. свічки слідом за нею спалахують в канделябрах, і вона садиться трон, що височіє в кінці зала. — кунікудзусі, світло очей моїх, ти сьогодні не радісний, — помічає вона, кидаючи докірливий погляд на сина, а потім на гостю. — ви завітали без попередження.

— пробачте матінко, — схиляє голову він, встав перед нею на коліно. — ми прохаємо вашого дозволу на мій брак з пані кокомі для вирішення внутрішніх політичних конфліктів. і я би хотів добавити, що…

— добре, — легко погоджується вона, і він підіймає погляд здивовано, з губ його зривається зітхання. — зіграємо церемонію хоч сьогодні ввечері, сповістить мирний люд, — продовжує з вʼязкою посмішкою вона, відкидаючись на спинку трону. — можете йти, — розводить вона руками, і ті, швидко вклонившись, покидають залу.

— та почнеться торжество, моя дорога міко, — тягне вона плавно, наче по струнах біви.

we all are living in a dream,

ми всі живемо в сні,

but life ain’t what it seems

і життя не те, чим здається.

oh everything’s a mess

все так заплутано

вони цілуються під щасливі вигуки про божество підданих, і несуться до своїх покоїв, щоб здійснити те, про що вони мріяли так довго. вона, ридаючи й молячись, перед дзеркалом роздивляється білу сукню, а він стоїть в своїх покоях у вікон, що простягаються до високих стель, і, наче диригент власного оркестру, що знаменує смерть, музикує. в думках, що вислизають у небуття.

but I wanna dream

але я хочу бачити сни,

i wanna dream

я хочу бачити сни,

leave me to dream

не заважайте мені бачити сни.

й яскраві бризки зірок танцюють на темному небі, поки вона сидить у темряві, що поглинула цю кімнату. і міко вривається в тишу, що дзвенить, несподівано торкаючись м’якими долонями її спини. «за традиціями, наречену ведуть до храму перш ніж нареченого», — говорить еі, а міко лише лагідно посміхається. «станцюєте зі мною, моя королево?» — відповідає їй міко й простягає руку.

вони зливаються тілами, переплітаючи пальці, торкаючись колінами, у танці, і еі шепоче їй на вухо, обдаючи гарячим диханням мочку:

— я підірву храм, перетворив сьогоднішню церемонію в аутодафе.

— воістину красиве видовище, — сміється міко, поки десь там підривають радісно люди на честь майбутнього свята.

вогні в кімнаті палають, виходячи зі своїх сховищ – свічок, і еі дотикається її шиї губами.

in the eyes of a teenage crystallized

в очах підлітка застигли

oh the prettiest of lights

всі прекрасні вогні,

that hang the hallways of the home

які освітлюють коридори домів.

відбиває шосту годину дзвонами, і він дивиться на палаюче щось. один, два, три, чотири, п’ять, шість… крики людей. в його очах відображається страх і біла пелена невірування. стіни храму, зведені колись на честь божества, зараз впадуть від рук цього же божества. зелене, штучно виведене в лабораторіях релігійними фанатиками полум’я палає до самих небес, затягнуте в’язкими хмарами. до нього вриваються слуги, ридаючи й плачучи, повідомляючи, що геєна, муки святих, обрушилась на храм і місто, спалюючи зараз все до попелу. і він, зовсім не слухаючи їх, робить крок вперед, назустріч смерті.

and the cries from the strangers out at night

і крики незнайомців вночі

they don’t keep us up at night

не потривожать наш сон:

we have the curtains drawn and closed

у нас задерті штори.

до них у двері ломляться люди, але замки, викувані з міцної сталі, стримують їх пориви страху, а жінки танцюють, танцюють, танцюють. і полум’я палає всюди: за вікнами ревіння людей, які гинуть або через вогонь, або від рук праведних, що вийшли сьогодні здійснити аутодафе, і в кімнаті гра свічок, віск падає на паркет.

— мені подобаються твої ігри, мила, — шепоче міко й заривається пальцями в її косу.

— мені подобається наводити порядок в хаосі, — парирує еі. — й як же ми назвемо сьогоднішню подію?

— вельзевуловська ніч, — пропонує вона, закручуючи її коло своєї вісі. і вона ловить пурпуровий блиск очей, що розпалені до неможливості. — аутодафе.

— тож нехай спалені будуть єретики всі.