Одначе ти йдеш

FavoriteLoadingДодати до улюблених

— Може, вже досить!? — ідилію зруйнував дзвінкий хлопок долонь по столу. Не дивлячись на те, що засідання давно скінчилося, в приміщенні залишились двоє. Вони мали, що сказати одне одному. Але спокійний діалог — це не про них. Взагалі, «спокій», «Винниченко» і «Петлюра» в одному реченні стояти не можуть. А в одній кімнаті — тим паче.

— Так. Досить. Досить вже тобі волати, бо голос зірвеш, — спокійно відповів Симон, якимось дивом знаходячись поблизу Винниченка так довго.

— Ні, ти послухай! — Володимир знову ляснув по столу, ніколи не відмовляючи своїй імпульсивній натурі. Він нагнувся через край столу до колеги, сидячого в кріслі, ніби це допоможе йому переконливіше донести свою думку.

— Я слухаю тебе вже півгодини, і за цей час ти нічого путнього або конкретного не сказав, — трохи стомленно зазначив Петлюра, відкидаючись на спинку і потираючи очі. Він був таким спокійним не тому, що співрозмовник його не дратував, а тому, що вже і без того тут було забагато крику. — Знаєш що, мені це все набридло.

— Мені теж набридло дивитись, як кожного разу мої люди переходять на твій бік! Скільки можна їх переманювати? — все не заспокоювався Володимир. Сьогодні він виступив з блискавичною промовою, і був впевнений, а головне, завірений, що його підтримає більшість. Але ось — якийсь Петлюра каже пару простих слів, і всі вже аплодують йому, ставлять його на п’єдестал і поклоняються його ідеям. Не так сталося, як гадалося! Де це таке чувано — щоб щось пішло не так, як хотілося Винниченку?

— А ти не подумав, — Симон підібрався в кріслі, наближуючи своє обличчя до Володимира, і зіщулив очі, — що вони самі розуміють, хто говорить слушні речі?

Володимир почервонів від люті, але на цьому словесний наступ не завершився. Симон випростався, і Винниченко несвідомо відійшов від столу, бо в ньому вперше за багато років прокинувся інстинкт самозбереження.

— Ти що, розраховуєш на їх тупість? Недалекість? Чи, може, сліпоту? — з кожним словом Петлюра робив крок, наступаючи, наче розлючений могутній звір. І ось це вже чоловік не середнього зросту, не середньої вроди, не середнього розуму. Щось в його очах і голосі робилося таке, що враз поставав він наче більший над головами, владний над серцями…

Якраз це не подобалось Винниченку. І це ж викликало в нього якесь неймовірне почуття, подібне до захоплення. Він вважав себе, звичайно, трохи кращим за інших, але кожного разу, бачачи такого Петлюру, як останній неспокушений селянин піддавався його лідерським чарам. Звісно, собі він ніколи в цьому не зізнається. Як і в тому, що зараз несвідомо відступає до ближчої стіни, витіснений чужою харизмою.

— Так знай, що вони не зобов’язані плясати під твою дурну дудку, а владні самі обирати свою точку зору. І змирись, нарешті, що не все в цьому світі йде так, як хочеться тобі, — останні слова Симон майже прошипів, обережно зім’явши чужий комір, але Володимир все одно те почув(і покрився мурашками), бо вони стояли дуже близько. Дітись було нікуди: спина Винниченка притиснулась до стіни. Але не те, щоб він хотів кудись діватись…

— Одначе ти йдеш, — з викликом відповів Володимир, розглядаючи обличчя навпроти, проте оминаючи очі. Інстинкт самозбереження часто переслідував його, але він виявився швидшим.

Симон нічого не відказав на те. Бо це була правда. Дратівлива, нещадна, але правда. Химерні забаганки Володимира іноді мали над ним трохи більше влади, аніж будь-які інші. Причому влада ця була абсолютною.

Ось і зараз він зопалу потягнув Володимира за комір і припав до губ, аж зуби зіткнулись. Симон завжди цілувався так, ніби це востаннє і у них залишилось кілька хвилин; спішно, необережно, навіть дещо грубо. І завжди дратував цим Володимира. Він і цього разу не промовчав, невдоволено цокнувши язиком:

— Чи не можна трохи ніжніше?!

Симон у відповідь прикусив його нижню губу та глянув так, що якби можна було вбити поглядом, цей невдоволений був би мертвий. Проте невдовзі він пригорнув Володимира до себе і втягнув у довгий, повільний поцілунок зі всією ніжністю, на яку тільки був здатний. (Насправді, дехто занадто принижував здібність Симона до лагідності, і зараз у цього «декого» дрижали ноги від делікатності чужих ласк).

Коли у Володимира вже паморочилось у голові і він висів на міцних руках, не в змозі стояти самостійно, а слабке стогнання саме виривалось з грудей, Симон з посмішкою відсторонився.

— Достатньо ніжно?

Володимир намагався вирівняти дихання, і не міг нічого на те одказати, хоча дуже кортіло якось огризнутися. Тоді він з усією люттю притиснув Симона до себе, закидуючи підборіддя йому на плече. Володимир завжди так робив, коли сильно хотілося, щоб Симон був поряд, але сильно не хотілося його бачити. Той добре знав причину обіймів, і лише знову усміхнувся. Вони стояли так деякий час, відчуваючи через груди серцебиття один одного.

— Це новий універсал у тебе в кишені, чи ти настільки радий мене не бачити?

— Стули пельку, Симоне.

— Хоч ти і відвернувся, та я всеодно бачу, як почервоніли твої вуха, безстиднику.

— Стули пельку, я сказав. І нічого вони не почервоніли. Тобі здається.

— Тобто «безстидника» ти не заперечуєш?

— Та годі вже, заради Бога!

— Тільки якщо заради Бога. Ти б його побоявся для годиться, чи що.

— Стули пельку, в котрий раз кажу, бо я це зроблю сам.

— Смішно, але двадцять хвилин тому я казав тобі те ж саме, та ти не послухав.

— Ти не розумієш, це інше!

— Ну звісно, куди мені тебе зрозуміти. Ти ж такий складний, як похила площина.

— Так, я… Чекай-но, — Володимир відсторонився, зіщуливши очі на Симона, — похила площина — це ж найпростіший механізм.

Симон пирснув:

— Ти себе перевершив, вітаю.

— Знаєш, що? Твоя зухвалість мене дістала. Або цілуй, або відпускай мене вже, — заявив Володимир, за звичкою гордо здіймаючи підборіддя.

— І це ще я зухвалий, — підняв брови Симон, опускаючи Володимира з небес на землю. Дослівно. Взявши його за те примхливе підборіддя і притягнувши до себе.

На цей раз ще довго не було чути ніяких скарг.

Бо ж Винниченко перше чому такий злостивий був? А тому що Симон, звісно, не велосипед, але катає теж приємно.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

2 thoughts on “Одначе ти йдеш

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: