Одначе ти йдеш

FavoriteLoadingДодати до улюблених

— Може, вже досить!? — ідилію зруйнував дзвінкий ляскіт долонь по столу. Незважаючи на те, що засідання давно скінчилося, у приміщенні залишилось двоє. Вони мали, що сказати один одному. Але спокійний діалог — це не про них. Взагалі, «спокій», «Винниченко» і «Петлюра» в одному реченні стояти не можуть. А в одній кімнаті — тим паче.

— Так, досить. Досить вже тобі волати, бо голос зірвеш, — спокійно відповів Симон, якимось дивом знаходячись поблизу Винниченка так довго.

— Ні, ти послухай! — Володимир знову ляснув по столу, ніколи не відмовляючи своїй імпульсивній натурі. Він перехилився через стіл до колеги, який сидів у кріслі, ніби це допомогло б переконливіше донести власну думку.

— Я слухаю тебе вже півгодини, і за цей час ти нічого путнього або конкретного не сказав, — трохи стомлено зазначив Петлюра і потер очі. Він був таким спокійним не тому, що співрозмовник його не дратував, а тому, що вже і без того тут було забагато крику. — Знаєш, що? Мені це все набридло.

— Мені теж набридло дивитися, як щоразу мої люди переходять на твій бік! Скільки можна їх переманювати? — все не заспокоювався Володимир. Сьогодні він виступав з блискавичною промовою і був впевнений, а головне, завірений, що його підтримає більшість. Але ось — якийсь там Петлюра каже декілька простих слів, і всі вже аплодують йому, вивищують його і поклоняються його ідеям. Не так сталося, як гадалося! Де це таке чувано — щоб щось пішло не так, як хотілося Винниченку?

— А ти не подумав, — Симон підібрався в кріслі, наблизив своє обличчя до Володимира і зіщулив очі, — що вони самі розуміють, хто говорить слушні речі?

Володимир почервонів від люті, але на цьому словесний наступ не завершився. Симон випростався, і Винниченко несвідомо відійшов від столу, бо в ньому вперше за багато років прокинувся інстинкт самозбереження.

— Ти що, розраховуєш на їхню тупість? Недалекість? Чи, може, сліпоту? — з кожним словом Петлюра робив крок, наступаючи, наче розлючений могутній звір. І ось це вже чоловік не середнього зросту, не середньої вроди, не середнього розуму. Щось в його очах і голосі робилося таке, що враз поставав він наче більшим над головами, владним над серцями…

Саме це не подобалось Винниченку. І це ж викликало в нього якесь неймовірне почуття, подібне до захоплення. Він вважав себе, звичайно, трохи кращим за інших, але кожного разу, коли бачив такого Петлюру, то як останній неспокушений селянин піддавався його лідерським чарам. Звісно, собі він ніколи в цьому не зізнається. Як і в тому, що зараз несвідомо відступає до ближчої стіни, витіснений чужою харизмою.

— Так знай, що вони не зобов’язані плясати під твою дурну дудку, а владні самі обирати свою точку зору. І змирись, нарешті, що не все в цьому світі йде так, як хочеться тобі, — останні слова Симон майже шипів, обережно зім’явши чужий комір, але Володимир усе одно те почув(і вкрився весь мурашками), бо вони стояли дуже близько. Дітись було нікуди: спина Винниченка притислася до стіни. Але не те, щоб він хотів кудись діватись…

— Одначе ти йдеш, — з викликом відповів Володимир, розглядаючи обличчя навпроти, проте оминаючи очі. Інстинкт самозбереження часто переслідував його, але він виявлявся швидшим.

Симон нічого не відказав на те. Бо це була правда. Дратівлива, нещадна, але правда. Химерні забаганки Володимира іноді мали над ним трохи більше влади, аніж будь-які інші. Причому влада ця була абсолютною.

Ось і зараз він зопалу потягнув Володимира за комір і припав до губ, аж зуби зіткнулись. Симон завжди цілувався так, ніби це востаннє і у них залишилося кілька хвилин; спішно, необережно, навіть дещо грубо. І завжди дратував цим Володимира. Він і цього разу не промовчав та невдоволено цокнув язиком:

— Чи не можна трохи ніжніше?!

Симон у відповідь прикусив його нижню губу та глянув так, що якби можна було вбити поглядом, цей невдоволений був би мертвий. Проте невдовзі він пригорнув Володимира до себе і втягнув у довгий, повільний поцілунок зі всією ніжністю, на яку тільки був здатний. (Насправді, дехто занадто принижував здібність Симона до лагідності, і зараз у цього «декого» дрижали ноги від делікатності чужих пестощів).

Коли у Володимира вже паморочилося в голові, і він висів на міцних руках, не в змозі стояти самостійно, а слабке стогнання саме виривалося з грудей, Симон з посмішкою відсторонився.

— Достатньо ніжно?

Володимир намагався зрівняти дихання, і не міг нічого на те одказати, хоча дуже кортіло якось огризнутися. Тоді він з усією люттю притиснув Симона до свого тіла, підборіддям спершись на його плече. Володимир завжди так робив, коли сильно хотілося, щоб Симон був поряд, але сильно не хотілося його бачити. Той добре знав причину обіймів і лише знову усміхнувся. Вони стояли так деякий час, відчуваючи через груди серцебиття один одного.

— Це новий універсал у тебе в кишені, чи ти настільки радий мене не бачити?

— Стули пельку, Симоне.

— Хоч ти і відвернувся, та я все одно бачу, як почервоніли твої вуха, безстиднику.

— Стули пельку, я сказав. І нічого вони не почервоніли. Тобі здається.

— Тобто «безстидника» ти не заперечуєш?

— Та годі вже, заради Бога!

— Тільки якщо заради Бога. Ти б його побоявся для годиться, чи що.

— Стули пельку, котрий раз кажу, бо я це зроблю сам.

— Смішно, але двадцять хвилин тому я казав тобі те ж саме, та ти не послухав.

— Ти не розумієш, це інше!

— Ну звісно, куди мені тебе зрозуміти. Ти ж такий складний, як похила площина.

— Так, я… Чекай-но, — Володимир відсторонився, зіщуливши очі на Симона, — похила площина — це ж найпростіший механізм.

Симон пирснув:

— Ти себе перевершив, вітаю.

— Знаєш, що? Твоя зухвалість мене дістала. Або цілуй, або відпускай мене вже, — заявив Володимир, за звичкою гордо здіймаючи підборіддя.

— І це ще я зухвалий, — підняв брови Симон, опускаючи Володимира з небес на землю. Дослівно. Взявши його за те примхливе підборіддя і притягнувши до себе.

На цей раз ще довго не було чути ніяких скарг.

Бо ж Винниченко перше чому такий злостивий був? А тому, що Симон, звісно, не велосипед, але катає теж приємно.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

22 Коментарі на “Одначе ти йдеш

  1. АВТОРКО, ВИ НЕЙМОВІРНА!!
    це мій перший фанфік українською (сама я російськомовна та раніше тусила на фікбуці). ДУЖЕ НЕЗВИЧНО. почуваюсь трохи дивно. але ваша робота потішила, особливо жарт про універсал, обожнюю таке!! після фікбуку сайт здається жахливо незручним та й взагалі якимось не таким, але ж то справа звички, так? сподіваюся, що надалі його покращать. а вам дякую за те, що розбавили мій вечір, успіхів, на все добре!

     
  2. Боже, це найкраще! Від звичайних авторських описів, до діалогів і мемних вставочок. Авторко, мені дуже подобається ваш стиль! Ще й про петлюрченків… Я чомусь завжди собі їх так і уявляла. Ви вкрали моє серденько!

     
  3. Цікаво! Ніяк собі не уявляла фанфіків про старих українських політиків, а воно он як може бути, виявляється)
    реготала з “— Це новий універсал у тебе в кишені, чи ти настільки радий мене не бачити?”))

     
  4. Боже, це прекрасно! Ваша мова приємна і плавна, ніби теплий вітер. Продовжуйте, у мене пристрасть до ідеальних поєднань букв. Спасибі за вашу роботу <3