1
О, ненаситна, люта смерть!
Ти – чорна тінь, із темряви зітка́на!
Тобі б лиш душі мирні й чисті жерть,
Підступна, ти для них така бажа́нна!
З чорною кровію чашу повную
Ти простягла найкращим, о, неждана!
Золотую, гіркими сльозами омитую,
Для бісенів це пійло як небесна манна.
Чому великих забираєш рано?
Відповідай тепер, не смій мовчати знову!
Відповідай мені, о, невблаганно панно!
Чому так часто бачу я твою подобу?
2
Біленька хата край села,
Поблиз розкинувся садок,
У нім зараз гуля вона,
На голові квітне вінок.
І очі її волошкові
Вдивляються у далину,
Де хмари пливуть пурпурові,
Тополя гнеться до низу;
І бачать там ці зорі очі
Все те, що невідомо нам,
І сонце їм щось напророчить,
І стелить долю їм туман.
Коли ж сховається за обрій
Сонце ласкаве і ясне,
То місяченько-братик дужий
Освітить дівчини лице.
Вона ж вдивляється у обрій –
Не бачить місяця краси;
І сонця світ її не сліпить –
Застла завісою сльози
Прегарні світлі очі.
Місця не знаходить
Собі на ліжку уночі,
Коло воріт все ходить.
Натуся брата виглядає,
Що на Січі стать козаком
Зібрався. Вже світає.
Не довго був він юнаком.
Дівчині-сироті так важко,
Покинута вона, одна,
Без його тепер зовсім тяжко –
Залишилася самотна́.
Тихенько дощик накрапає,
Ласкаве сонечко, ясне,
У всі віконця зазирає,
Нікого знов не обмине.
Вже день почавсь –
Скоріш на працю!
І обрій вже коли вінчавсь,
У хату вернеться біднячу.
«Ти не сама на цьому світі», –
Брехня, брехня, це маячня!
Гіркою правдою сповиті
Гарячі братові слова.
Свою країну захищати
Потрібно бойному в цей час,
Хто ж тепер буде помічати
Маленьку дівчину, що враз
Подорослішать знову сил не має?
Напевно, треба відпочити,
Коли вже Панна по землі ступає;
І треба, треба ще ж пожити!
3
Срібляста річенька біжить,
На березі стоїть будара,
Краплиночка там кожна гомонить
І в кожної є мова невпізнанна.
Не звичний – білий, кришталевий ліс
Розтягся навкруги, немов омана;
І він, як хитрий-хитрий лис
Запрошує углиб, людина де незвана.
Навколо дуже гарно та спокійно:
Злотаві квіточки ворушить вітерець,
Гуляють разом різні звірі мирно,
І скільки ще цікавинок й чудес!
Гуля Натуся в цій усій красі,
Підходить до ріки –
Там невпізнанна панна
На неї дивиться із глибини:
Коштовна сукня, незвичайно гарна,
Волосся довге зібрано у пишну косу,
Краса природня наче розцвіла –
Тримає вже не ту важучу ношу,
А лиш квітки́, що поряд зібрала́.
Та вийшов з-за дерев білявий хлопець,
Здається: його може знать;
Туман тепер веде казковий танець –
Їй образ світлий думає застлать.
4
Зіскакує дівчинонька із ліжка –
Це все був сон, омріяна примара!
І що таке? Це квітонька?
Можливо… Ні, лиш брехня, така страшна обманна!
Цей хлопець щось сказав,
Згадать, що саме треба!
Надію він на неї покладав!
Й від горя лютого уберігав!
Тепер Настуня знає, що робити.
Врятує брата, козаків й все село,
Аби лиш встигнути,
Прудчіш, поки не розцвіло!
Спішить уночі́ на подвір’я,
Ступа босою по росі,
Вже чутно пташок тріскотіння,
Пісе́ньки ллються голосні.
Вона збира пекуче листя
Зеленої кропиви у садку,
Не залишає на руці живого місця,
Поки виконує роботу цю важку.
Не їсть, не п’є – сідає шити,
І вже так схудла, поки пряла полотно!
Але їй можна долю ще змінити,
Пряла, аж доки сонце не зійшло.
Їй місяць знову став вірненьким другом,
Він Тасі помагає повсякчас –
Освітлює це все біленьким сяйвом,
Щоб не кололась голкою щораз.
Вона сорочку має цю скінчити
До літа. Поки не приїхав брат.
Тож має добре поспішити
Щоб став відмінним результат.
Але даремно. Чуже військо
До них зайшло, як на ловитви,
Каплун не втримається стійко,
А ті влаштовують гонитви.
Наїхали на їх село,
Грабують, нищать; жодну хату
Не омина рука татара,
Не порахуєш тепер втрату,
Коли нічого рахувать
Не залишилося на землі́.
Й нікого більше рятувать
Уже не треба. Коли усі ось тут померлі.
Але надія майорить!
Великий вже козачий рій
Прямує люд свій боронить,
Чекає нас великий бій!
Приїхали – народ гуде,
Татарин мре один за одним,
А поміж вулиць дівчина іде,
На кожного кидає погляд гордий.
Вона іде. А їй кричать: «Скажена!
Дурна! Причинна! Навіжена!».
Вона іде, немов шалена,
В руках яскраво-біла річ тремтить.
Як місяць-світ вона вся біла,
І наче сяєвом полита;
Та дівчина щось там присіла,
Тепер сорочка кровію омита.
Біжить до неї старший брат,
Скоріш на руки підіймає,
До себе міцно притискає,
І силиться щось проказать.
Натуся радісно сміється,
Хоч по щоці сльозинка ллється,
Хутчіше брата цілувать,
Йому сорочку віддавать.
На тій, неначе навесні,
Червоні квіти розцвіли,
Вкривають біле полотно,
Неначе чарівне воно.
– Мій братику, соко́ле ясний,
Тепер, будь-ласка, не сумуй!
Вдягай мою ти вишиванку,
Та на війну до всіх мандруй!
Мене ж чекає наречений,
Білявий місяць-молодець,
Він в мене дуже добрий й чемний,
Мені подарував вінець.
Прощай, мій любий, любий брате!
Мене, будь мил, не забувай!
Прощай, прощай, соко́ле ясний!
Усім добра передавай!
І вмерла. Потім, що за диво,
Вдягає хлопець одежину,
Та тільки закінчив, то враз
У сокола перетворитися став гаразд.
То перемога в козаків –
Летить, і бачить, поміча
Все і одразу, як звеліла
Його померлая сестра.