1

Вонхо ніколи не планував працювати у військовому госпіталі, а на кухні тим паче. Та життя склалось так, що хлопець у свої двадцять п’ять ледве не голодував, тому довелось обирати – бомжацький спосіб життя чи таки робота з непоганою зарплатнею в їдальні військового шпиталю. Вибір очевидний, так? На кухні він був типу помічником «на всі руки»: займався підготовкою овочів, розробкою м’яса та риби, заготовкою напоїв та відповідав за зал. Тому часто крутився перед очима військових.                 Можливо, хтось скаже, що на нього повісили багато роботи, але з напливом по декілька сотень людей в день та бригадою в п’ять чоловік, то досить непогано. Так, він майже не присідав протягом робочого дня, але це і добре – зайві думки не набридали. Коли ж хлопець був зайнятий «на залі», то його інші обов’язки розбирали колеги. Це також досить непогано. Тому Вонхо подобалось працювати саме в цій бригаді.

В своїй роботі Хо вбачав такі позитивні сторони:

• економія коштів на продуктах, бо на роботі кормили тричі на день;
• для працівників, котрі жили далеко, надавалась кімната в гуртожитку, тобто це додаткова економія на транспорт та комуналку;
• і до цього ж всього ще й платили гарно.

Мінусів же було не так багато, але вони дешо вибішували Шина:

• тупі запитання всіх типу «а що такий качок робив на кухні»;
• робота в спеці;
• одяг, який провонявся «кухнею»;
• тупі підкати солдафонів, котрі думали, що хлопець гей, тому що працює в такому місці.

Вонхо мучився іншим питанням, яке не цурався ставити особливо «активним» залицяльникам: «Якого хріна вони належують боки у шпиталі, якщо в країні нема ні війни, ні терористичних актів?»

Після таких питань, запал «військових красавчиків» зникав, як і всяке бажання спілкування з «кухонною крихіткою» (так, так, саме таке прізвисько ці довбні дали хлопцю, при його доволі немалих габаритах).

А ще великим плюсом в цій роботі був графік: два на два. Тобто у нього було досить багато вихідних на тиждень. Так, два дні потрібно було відпахати, а от два можна відпочивати. Хо завжди перший вихідний відсипався, а в другий вже чимось займався, чи їздив у місто, займався у спотзалі. Хлопцю подобався такий графік.

І от в його розмірне, звичне життя вривається той, кого він взагалі не очікував зустріти в житті.

Перша зустріч з військовим викликала досить неприємні почуття: хлопець поводив себе нахабно, зарозуміло і якось насмішкувато зверхньо. Вонхо саме витирав столи, коли до залу зайшли двоє хлопців у формі. Він зовсім не звертав на них уваги, плануючи свій робочий день. Помітивши, що на столі, за який відвідувачі всілись, не вистачало салату та хлібу, працівник метнувся на кухню і підготував все потрібне. Він підійшов до потрібного столу і поставив тарілочки.

 

-Може вам ще щось потрібно? – запитав Хо, просто з ввічливості.

 

-Так, приділіть нам увагу, – з такою бесячою наглою посмішкою промовив один із військових.

 

-Вам ще щось потрібно? – грубовато запитав Шин.

 

-Ваше ім’я, сонечко, – продовжував посміхатись «цей бовдур».

 

Нічого не відповівши, працівник просто повернувся на кухню, вирішивши, що столи він витре пізніше. Нема чого крутитись перед очима таких дурнів. Що вони собі тільки думають? Невже дівчат довкола мало? Чого тільки чіпляються до нього?

Присівши на звичне місце в підсобці, Вонхо поринув у свої думки, забивши на весь оточуючий світ. Він думав про те, що в такому місці пропрацює ще декілька місяців, а тоді, можливо почне шукати щось інше. Плюсів, звичайно, багато, але ось такі бовдури, що намагаються «підкотить» морально добивають. Шкода, що їх не можна бити. Хлопець вибив би з них всю цю гидоту. Але за таке можна навіть у тюрму залетіти, тому Хо терпить, ледве стримуючись.

 

-Вонхо-щі, тебе там кличуть! – потормошила хлопця за плече колега. – Про що так задумався?

 

-Та так, ні про що, – посміхнувся Шин і пішов до залу.

 

А кликав його той самий нахабний хлопець. Він з посмішкою озирався, виглядаючи свою жертву. Подумки пославшись військового дуже далеко, Вонхо таки підійшов до столика і, очікуючи чергової порції маячні, почав перекочуватись з п’ятки на носочки.

 

-Слухай, мені потрібна твоя допомога, – почав нахаба здалеку. – Я загубив свою голку до смартфону, тому не можу поставить карту пам’яті. Чи не можеш ти мені позичить свою? Чи спитать у кого з вашої бригади є?

 

-Можна використати звичайну скребку для паперу, – пожав плечима Хо.

 

-А й справді, – в ту ж секунду задоволено вигукнув військовий. – А в тебе є скребка?

 

-Зараз принесу, – відповів працівник їдальні, розвертаючись на каблуках.

 

Він так і зрозумів, що це нахабне створіння в будь-якому випадку відправить його на пошуки. Добре, що у рюкзаку самого Вонхо можна знайти що завгодно. Порившись, хлопець знайшов декілька скребок. Він одразу поспішив до вояк, аби швидше від нього відв’язалися.

 

-Ось, – промовив хлопець, підійшовши до відвідувачів і простягнувши нахабі скребку.

 

-Дякую, чарівний пане, – з посмішкою подякував військовий.

 

-Будь ласка, – трохи м’якше, ніж очікував, відповів працівник.

 

-Як тебе зовуть?, – в слід спитав відвідувач, але Хо нічого йому не відповів.

 

Повертаючись на своє місце, хлопець вже зрозумів, що це знайомство так просто не пройде для нього.

І дійсно був правий в той момент. Військовий став частим гостем в їх їдальні, постійно посміхався при зустрічі, вітався та говорив якісь приємні дурниці. Це так дратувало Шина, але по суті той нічого поганого не робив. Вонхо просто терпів і робив вигляд, що йому зовсім начхати на «ввічливість» вояки. Але були дні, коли військовий не з’являвся і Вонхо…так, він помічав, що нахабко пізніше, ніж зазвичай, або взагалі не приходив. Навіщо тільки? Чомусь Шин навіть почав чекати його приходу. Йому почала подобатись та добра весела посмішка, той запальний вогник в очах. Потайки розглядаючи вояку, хлопець помітив, що в того було тату на шиї, але не міг добре роздивитись, яке саме. А ще помітив, що відвідувач дуже любить молоко, бо постійно його пив і навіть брав з собою декілька баночок.

Через ще декілька змін, Вонхо став свідком досить цікавої картини. Вийшовши до залу, він одразу почав виконувати свої обов’язки, не помічаючи нікого і слухаючи музику в одному навушнику. А коли повернувся, то помітив за столом того самого військового з товаришем. Той нахабний хлопець сидів такий сумний та опустив голову, без апетиту перемішуючи страву ложкою в тарілці, а його товариш, зустрівшись поглядом з Хо, почав штовхати друга ліктем. Нахабко спочатку незрозуміло підняв погляд на колегу, потім прослідкував за його поглядом і… так неймовірно щасливо посміхнувся. В той самий момент, коли Шин побачив цю посмішку, його серце на мить спинилось. Він ніколи не думав, що хтось може так щасливо посміхатись. Особливо той, хто мить тому був настільки розбитий. Вонхо не знав, що така щаслива посмішка може з’явитися на обличчі людини, яка його побачила.

Серце хлопця билося як не нормальне, ланіти вмить починали червоніти, а думки уже геть не в той бік зазбирались. Від гріха подалі Хо кивнув новому «знайомому» та повернувся до кухні, думаючи про те, що не такі вже й брудні столи та їх можна витерти, коли нахабко і компанія підуть.

І хоч Шин сховався від військового, а від шаленого ритму серцебиття та відчуттів ніяк не міг. Він сто разів пошкодував, що взагалі влаштувався на цю роботу та підійшов тоді до того столика. Хлопець не міг зрозуміти, чого так зашарівся від простої посмішки людини, котру бачив декілька разів і навіть невзлюбив спочатку.

 

-Це просто було несподівано, – прошепотів собі під ніс працівник.

 

Та, не зважаючи на цю думку, Вонхо ще декілька днів думав про того нахабного військового і його «нахабну» посмішку. Саме так для себе охрестив хлопець ту посмішку вояки.

 

«Від нахабних людей можна чекати лише всього нахабного,» – сказав собі знову Шин подумки і кивнув.

 

Та сам Вонхо і не помітив, як почав у відповідь посміхатись нахабку, махати при зустрічі, навіть, якщо він був в іншому кінці залу, не соромлячись нікого, перекидатись декількома фразами та чекати наступної зустрічі. Але про останнє він точно навіть собі не зізнається. Колеги помічали його спілкування з військовим і потихеньку починали пліткувати та шепотітися за спиною хлопця. Та Шин не звертав уваги на плітки, лишень нагадуючи собі, що це спілкування нічого не значить як для нього так і для нахабка.

Одного разу, щоб відпочити в тиші від шумного колективу та їх зацікавлених поглядів, Хо піднявся на дах будівлі. Він з насолодою розглядав вечірній горизонт, сяючі вогні далекого міста та величні вершини гір. Все в цій місцевості допомагало заспокоїтись та привести думки в порядок. Чому хлопець раніше сюди не піднімався? Загадка.

Коли Шин уже збирався повертатись до роботи, почув як відкрились двері на дах. Чомусь подумалось, що це надокучливі колеги прийшли за ним, але ні. Вонхо різко завмер, повернувшись та побачивши, кого сюди занесла нелегка.

 

-Привіт, – широко посміхнувся той самий нахабний військовий, підходячи ближче.

 

-Привіт, – неголосно привітався Хо, ввічливо посміхнувшись.

 

На декілька хвилин між ними запанувала тиша. Військовий підійшов ближче і зупинився поряд з хлопцем.

 

-Тут гарно, – прокоментував нахабко.

 

-Угу, – не відриваючи погляду від гір, відповів Шин.

 

-І досить освіжаюче, – знову сказав порушник спокою Вонхо.

 

-Угу, – повторився хлопець, не знаючи, що ще додати.

 

Між ними знову виникла мовчазна пауза. Хо було комфортно ось так стояти поряд в тиші, але вояка вже починав переминатись з ноги на ногу та тяжко дихати. Мабуть думав, як зав’язати розмову.

 

-Я маю їхати на завдання, – промовив військовий, дивлячись поперед себе.

 

-Вже вилікувався? – запитав Шин.

 

-Я не лікувався у вас, а провідував та доглядав побратима.

 

-Зрозуміло, – неоднозначно відповів Хо.

 

-Я їду дуже далеко, – знову з усією серйозністю промовив військовий.

 

-Наскільки далеко? –  запитав Шин, вперше подивившись на співрозмовника.

 

-На інший куток Азії.

 

-Далеко, – прокоментував Вонхо, не знаючи, що говорити в таких випадках.

 

-Я можу не повернутись, – військовий повернувся обличчям до хлопця. – Але я б зробив все можливе для свого повернення, якби знав, що тут мене будуть чекати.

 

-Вас багато людей завжди чекає, – відчужено відповів Шин.

 

-А ти? Ти будеш мене чекати? – набравшись сміливості, запитав прямо військовий.

 

-Я навіть імені твого не знаю…

 

-Кім Техьон, – в ту ж мить представився військовий.

 

-І вік…

 

-Двадцять дев’ять.

 

-І я не гей, – опустивши очі, промовив Хо.

 

-Я також, – додав Кім. – Але ти мені насправді подобаєшся. Ще ніхто за все моє життя так сильно мені не подобався.

 

-Я не знаю, чи зможу відповісти тобі взаємністю.

 

-Ти просто чекай мене, а потім вже все вирішимо.

 

В ту ж мить телефон військового зателефонував. Він одразу дістав його з кишені та прийняв виклик.

 

-Так…так…готовий…так…виходжу… – обривками відповідав Техьон, дивлячись в очі хлопцю напроти з неймовірним сумом.

 

-Ти будеш мене чекати, Вонхо-щі? – запитав Кім, сховавши телефон.

 

Шин не знав, що відповісти: з одного боку – він дуже хотів сказати, що буде чекати, але з іншого… Якщо військовий збирається на завдання в іншу країну, то він в спец-військах. З такими досить важко жити. Постійні спецоперації, виклики, відсутність поряд, служба.

 

-Скажи мені хоч щось? – попросив Техьон.

 

Телефон військового знову задзвонив, тому він з жалем почав відступати до дверей. Хоч Кім і відступав спиною і видно було, що поспішав, та він не зводив погляду з Шина. А коли Вонхо опустив погляд, щоб зібратись з думками, нахабко зупинився. Мабуть, він розшифрував цей жест по-своєму, тому повернувся спиною до хлопця та поспішив до дверей.

Розуміючи, що це кінець, остання можливість, Вонхо закричав, що мав сили:

 

-Я буду тебе чекати!

 

Серце хлопця упало до п’ят, коли він почув як закрились двері. Боячись, що втратив момент, він підняв погляд і ледве не закричав від несподіванки та… та крапельки щастя –  перед самими дверима стояв Кім і посміхався.

 

-Дочекайся мене, крихітко, і ти не пошкодуєш! – щасливо посміхаючись, голосно відповів Техьон і, помахавши, нирнув у двері.

 

-І що я тільки собі думаю, – пожурив себе Шин, сподіваючись на те, що таки не пожалкує та зовсім скоро знову зустрінеться зі своїм нахабком – Кім Техьоном.