хранитель-птах лі мінхо – помічник для ваших самотніх дітей.
сонце розплилося небом, наче кривава крапля, і, не поспішаючи, повзло вниз до горизонту. синмін сповільнився, проїжджаючи повз пляж: колеса його велосипеда загрузли у винесеному вітром на тротуар піску.
тієї миті, коли синмін нарешті дістався води, сонце потонуло, залишаючи по собі лише вогняні плями. велосипедний дзвінок коротко скрипнув, коли кім відпустив велосипед, дозволяючи йому впасти. хвиля прокотилася узбережжям і потягнула за собою дрібні мушлі. синмін подивився на потемнілі від води кеди й зітхнув: це був важкий день. він добігав кінця, небо повільно темніло над самим морем, жовтіло трошки вище, і тепер нагадувало несвіжий синець – вранці синмін знайшов такий на коліні.
синмін не поспішав додому, вперто ігнорував дзвінки – телефон вібрував десь на дні шкільної сумки, яку він підклав під голову, перш ніж лягти на пісок. було спекотно (та сама літня спека, яка заважала навіть дихати) і самотньо, тому кім прислухався до далекого клекоту чайок – вони нагадували йому про те, що він все ще не один.
червень закінчувався на березі моря.
під маяком знову хтось сидів. синмін пообіцяв собі одного дня підійти ближче й дізнатися хто останні кілька днів складав йому компанію; місцеві зазвичай не доходили до цього місця, відгородженого від міського пляжу впадаючою в море річкою та густими зарослями колючого чагарнику.
він коротко махнув рукою на знак привітання, замислився, коли синмін спитав про його ім’я.
– лі мінхо, – і котяча усмішка. з синміном говорив цілий світ – він раптово зменшився до розмірів мінхо, поглянув на нього темно-коричневими очима, задзвенів перснями на пальцях, коли куйовдив волосся, витрушуючи з нього пташине пір’я.
від його погляду перехоплювало подих сильніше, ніж від крижаної води – синмін забував дихати зовсім як тоді, коли провалився під лід посеред січня.
– дочекався. радий бачити тебе, синміне.
синмін кивнув, забуваючи, що не казав йому своє ім’я.
можливо, мінхо був янголом.
синмін бачив його крила – надірвані, палені вогнями, а від того почорнілі, крила – і робив власні висновки.
можливо, мінхо був демоном.
синмін дивився йому в очі – глибокі, темні очі – і бачив, що в них зачаїлася холодна темрява – та сама, що інколи душила його в нічних мареннях.
можливо, мінхо був привидом.
синмін ніколи не бачив його за межами маяка. можливо, він був прив’язаний до нього невидимими ланцюгами, значно товщими за ті, що мінхо носив на поясі й називав амулетами.
врешті решт, мінхо міг бути ким завгодно, і навіть якби його було народжено звичайною людиною, він, синмін був в цьому певен, зробив би все для того, щоб стати кимось іншим. лі міг би власними руками обернути себе на бога – і синмін молився б йому, стоячи на колінах на колючому піску.
можливо, мінхо і був богом.
але він ніколи не казав про це вголос.
синмін не питав – це було якось не ввічливо. він знаходив його кожного разу в одному й тому самому місці – лі сидів на поточених морськими хвилями і буйними вітрами сходинках старого маяка і вдивлявся в безкрає море. він зустрічав синміна коротким поглядом, без слів запрошував сісти поруч, і кім слухняно сідав.
мінхо знову і знову починав розповідь про далекі краї – про все, що він бачив протягом свого довгого загадкового життя. він постійно збивався, змінював тему, відволікався на уточнення вразивших його самого деталей. синмін жодного разу не чув що було в кінці. кінця, мабуть, і не було, поки був живий мінхо.
синмін знав про нього так багато – й одночасно зовсім нічого.
– твоє ім’я – лі мінхо?
– можливо.
– ти живеш тут?
– так. ні, не знаю.
лі все ще був йому незнайомцем на берегу моря.
але він був, і це здавалося важливішим за будь-які слова. в липні синмін думав лише про мінхо з його чорнильними літерами незнайомої мови на широких плечах, брязкаючими ланцюгами і перснями, зламаними крилами, пір’ям, яке він вправно діставав з-за синмінового вуха, наче повторюючи той фокус з монеткою. мінхо був пізньою осінню або ранньою весною, коли зимові вітри патлали волосся, піднімали з землі сміття і сухе листя, а небо було посмуговане блідо-рожевими хмарами на тлі важких аметистових туч. мінхо був морськими хвилями в найсильніший шторм, тими самими, що збивали з ніг, накривали головою, тягнули за собою на дно. мінхо, можливо, топив кораблі самим лише поглядом, неймовірно важким, і все ж, з ним було найтепліше навіть тоді, коли небо затягувалося хмарами і ридало, не переставаючи, цілими днями.
синмін жив маяком і мінхо, дозволяв собі тонути, нарешті почувався вільним: в кімнаті нагорі пахло морем і водоростями, а з маленького вікна було видно їхній маленький світ – він розгортався до самого горизонту, був водою, піщаним пляжем, і маленькими будиночками вздовж вузьких доріжок.
понад морем виростали піщані замки, синмін ділився з мінхо музикою зі свого старого плеєра, читав книжки, поклавши голову на чуже плече. мінхо розмальовував сторінки візерунками, коли синмін робив вигляд, що не бачить.
– що ж ти говориш світові, мінхо? – синміну подобалося обводити пальцем руни на його спині. мінхо слухав на повторі дебютний альбом two door cinema club, стискав зубами паличку, що залишилася від льодяника і ховав погляд за темним склом окулярів.
– одного разу і ти почуєш.
голос мінхо шелестів, як морські хвилі.
– давай покатаємось на твоєму велосипеді сьогодні ввечері?
мінхо сидів на багажнику, лоскотав крилами синмінову шию, посміхався палаючому сонцю. мушлі і цукерки тріскалися в кишенях кожного разу, коли велосипед перескакував через ями. серце синміна тріскалося теж, поки мінхо тримався за його спину. він віз мінхо через поле, висока трава чіплялася за колеса і дряпала ноги. швидкість нагадувала мінхо про те, ким він є, і сум застилав його очі: він сумував, але не знав за що чіплятися міцніше.
– тобі подобається? – спитав синмін, зупиняючись на приліску; між ними та морем розгорталося величезне поле.
– хто?
– що, – обережно виправив синмін, падаючи на прим’яте колосся. – все, що ти бачиш навколо.
– а тобі?
“мені подобаєшся ти” залишається неозвученим, тоне серед тисяч слів, згаданих випадково – наче камінь, кинутий у воду з вершини маяка.
– я люблю бути далеко від людей. тому ми тут. сідай, подивимось на зорі.
і коли одна з них падала, синмін попросив, щоб це літо ніколи не закінчувалося.
синмін зрозумів, що ніколи не питав у мінхо хто він. що він тут робить і чи надовго прийшов.
– ти втечеш від мене, мінхо-хьон?
– я втечу не від тебе, а заради тебе, – м’яко відповів мінхо, влаштовуючи голову на колінах синміна, – всесвіт сказав мені по секрету, що ми не мали зустрітися.
літо не було вічним, серпень залишався в пам’яті яскравим і теплим, згадувався фотографією з маяком і шиплячим морем, піском в кедах, історіями мінхо, які ніяк не закінчувалися, пікніками з чоніном, який повернувся додому на останній місяць перед початком навчання. в кишенях штанів дзвеніли мушлі, на столі залишився плеєр, синмін їхав до моря після першого шкільного дня і почувався розбитим.
мінхо стояв на берегу, демонструючи відновлені крила.
він посміхався – так, як коли вони зустрілися вперше. синмін біг до нього, покинувши велосипед, біг разом з ним, дозволяючи мінхо тягнути його вгору по кам’яних сходах.
– дякую за літо, мінхо.
– був радий допомогти.
мінхо обійняв його вперше.
– прощавай, мій друже.
лі махнув рукою, зробив шаг вперед і зник – а потім злетів, обернувшись птахом. синмін дістав пір’їнку зі свого волосся і сховав її серед сторінок свого щоденника.
– до зустрічі, лі мінхо.
велосипед зламався після того, як його позичив чонін, у школі задали груповий проєкт, мама попросила замінити помічницю, яка звільнилася з її крамнички. синмін потроху втягувався в повсякденне життя, яке, здавалося, було не його, тому що в ньому не знаходилося місця для прогулянок містом і пригодницьких романів, прочитаних на берегу моря.
синмін скучав за мінхо, перечитуючи помітки на полях своїх книг.
руни на його плечах розказували про порушені правила. на полях однієї зі своїх книг синмін прочитав: “я обирав тебе”.
ав! в якому мінхо обмінює крила на можливість зустріти синміна, але небо кличе його занадто голосно.