Привілей залишатися в здоровому глузді

– Народитися в аристократичній сім’ї, а тим більше у сім’ї правлячих монархів – це привілей, а не покарання. – Віллі випростався на стільці, – ось що завжди казала мені мама. Я ніколи в це не вірив, тому що у мене був старший брат – Ерік, на похороні якого мені заборонили плакати, але поки він був живий, він віддувався за себе та мене. А я бунтував, по-дитячому бунтував, бо коли всі батьки були поруч, мої їхали на черговий саміт або зустріч, або діловий обід… в іншу країну. Я розумів і приймав, що я походжу з аристократичної сім’ї і виконував майже всі вимоги, але мені продовжувало відчайдушно не вистачати батьків і старшого брата, які раз у раз твердили, що моє життя – привілей. І з цим я не можу сперечатися, адже я справді можу більше, ніж звичайний мешканець, але масштабів я не розумів, доки не опинився в Гіллерську.

Школа-інтернат, в якій навчаються або діти людей, предки яких вдало отримали шматок землі, або обдаровані діти, які виграли грант або батьки яких готові платити величезні гроші за навчання. Я потрапив туди і мене “присвятили” в таємницю: ти з найвищого стану, тут ти свій, серед рівних тобі, ти можеш навіть вбити когось і тобі за це нічого не буде. І на цьому моменті я злякався, злякався до чортиків і здається у мене навіть затряслися піджилки. Я ніколи не дивився на “привілей” з такого боку. Жорстокою, нещадною, конкурентною, лицемірною. Це жахає, але навіть мене жахають люди, які несуть таку ідеологію просто тому що вдало народилися в правильній сім’ї?

Одної ночі я прийшов на футбольне поле, де мене розривало на частини між серцем та мозком. Моє золоте шаблонне правило: “Якщо серце каже – так, а мозок – ні. Значить це тверде ні”, мене підвело. Я дивився на траву і вона вся була в росі, мені захотілося спробувати її на смак. Я впав на коліна, ноги садніло, але це було нічого, я хотів пробувати на смак росу. Загреб пальцями по траві, і більша її частина залишилася у мене в руках разом із землею. Я закотив очі, приготувався до чарівного вибуху у мене на язиці, ніби я у дитинстві граю зі старшим братом і… нічого. Нічого, крім гіркоти, бо це все виявилося обманом, фейком, неправдою. Трава, земля – все це було пластиковим, штучним, створеним людством, яке вигадує правила та рамки, установки, які заважають правді бути прекрасною.

Я озирнувся довкола і складалося враження, що я тону посеред океану, де тиха вода і світящийся планктон, все так блищало і виблискувало, і було нечесним, що я заплакав, вперше заплакав після смерті брата. Навіть роса на пластиці була якоюсь ненатуральною. Моє серце все ще стукало і боліло, і тоді я зателефонував на один віддалений контакт. Я подзвонив Сімону і сказав, що він мені подобається, що все навколо нас несправжнє, що люди які самі звеличують свою гріхи теж фейкові заради своїх цілей та вигод, але те, що він мені подобається – це справжнє, це правда і це відбувається зараз. Моє серце б’ється і не належить мені повністю, більша його частина віддана служінню монархії, заради звичайних людей, таких як Сімон, які вирішують свої проблеми самостійно, які дорослішають завчасно, які оберігають своїх рідних від власних проблем, яким не пишуть офіційну промову підготовлені професіонали які говорять правду або брешуть від серця, вкладаючи туди власні переживання, емоції, досвід.

Ми живемо у 21 столітті і незважаючи на те, що суспільство вже має бути толерантним, я хотів приховувати свою орієнтацію, почуття та хлопця. Але пікантне відео вийшло у світ і мені здається, що людина якого я люблю не повинна бути найголовнішим секретом, захованим у сейф і закритим на ключ, тому що він такий самий чоловік як і всі ми: зроблений з крові і плоті, і душі.
Він чекав на мене, приймав, прощав, любив, рятував, терпів, цілував і я зобов’язаний віддати йому данину поваги та взаємності. Я зухвало говорю всьому світу і відчиняю браму в пекло: я гей! І я люблю чоловіка, і нічого я з цим не можу зробити. Я хочу любити так пристрасно і відчайдушно, відчуваючи смаки та розчиняючи кольори вночі. Бігаючи по полю в рою метеликів і ловити язиком солоні краплі моря, жмуритися на сонці і знати, що в дощовий день до мене доведеться моя людина з жовтою парасолькою, яку точно простягне мені.

Сімон якось сказав, що тільки дурні хочуть залишатися в здоровому глузді, а не божеволіти від загострених почуттів бажання життя. Але я хочу додати, що раніше монархи повинні були залишатися здоровими та розумними, але чи потрібно це від мене зараз, коли в моїх діях немає нічого шкідливого політиці, репутації сім’ї, нашій країні та народу? Ні! Я просто хочу бути звичайним закоханим хлопцем, який прийняв себе і відкрився цьому світові, який наважився піти проти слів Великої Королеви заради своєї маленької мети. Я хочу вибачитись, мамо, вибач, але поки в моєму серці живе кохання, я не зможу піти на зраду і залишити Сімона страждати через натиск ЗМІ та мого вчинку. За доброту не платять злом, а королі завжди платять за рахунками. Дякую за увагу, про спадкоємців і спадщину я зроблю заяву пізніше, коли буду достатньо освіченим, щоб зайняти престол.