9:30 століття Дракона
Нарешті я прийшов відповісти тобі. Ти ж кликав, славив, прохав. Але ти тепер не розрізняєш окремі слова у моїй промові, вони обертаються в невиразний, хоч і чарівний поклик. Усієї різниці, що це поклик дурманить тебе трохи менше, ніж інших. Тих, хто біснується внизу темного провалля – там гарчать, верещать і червона заграва, що розгорається над цією жахливою армією, готова поглинути весь світ. Їхня броня та мечі забарвляться червоним, земля вкриється вогнем – і кожне забране життя буде робити ближчим кінець верхнього світу.
Ти єдиний з Перших, хто до сих пір вірний собі. Ти шукав мене. Ти знайшов мене, пробудив. І тепер я покажу тобі єдину доступну мені досконалість – досконалість хаосу, руйнування та смерті.
395 рік Стародавньої Ери
– Володарю Уртеміелю, дай же мені сили! – чоловік у білому одязі опустився на коліна перед вівтарем. Магістр Аонгус, верховний жрець стародавнього бога Уртеміеля прийшов провести останню молитву перед церемонією.
Після цих слів Аонгус завжди веде свою розмову з богом мовчки. І байдуже карає тих, хто заважає йому найменшим звуком.
Тому молодші жерці та прості слуги застигли в тінях вздовж стін, боячись порушити тишу навіть не перешіптуванням – рухом. Ніхто з них не хоче взяти участі у церемонії, лежачи на вівтарі. Магістр говорить з богом і цій розмові ніхто не завадить.
Насправді ж Аонгус годинами дивиться на промінь сонця, що повільно повзе від колони до колони яскравою білизною храму. Він більше не кличе Уртеміеля, давно не вважає себе достойним отримати відповідь. Він мовчить, занурившись у свої думки.
Але зараз магістр намагається знову підібрати потрібні слова, хоче запитати, хоче отримати відповідь.
Думат, Дракон Тиші, першим порушив мовчання, першим проголосив свою волю. Тиждень потому Магістеріум лихоманило, але все ж найвеличніші маги світу зійшлися в думці – якщо наші боги бажають, ми повинні виконати їхній наказ. Негайно.
От тільки Аонгуса все мучать сумніви – чому тоді інші Стародавні Боги мовчать? Чому не дадуть відповіді, не проявлять себе як Повелитель Тиші? Чи справді їх голоси заслабкі і не можуть подолати Завісу між Золотим містом, що стало їх вязницею та смертним світом.
– Чи знайду я тебе там, мій володарю? Чи звільню? – Аонгус тихо шепоче, схиляючись перед вівтарем ще нижче, – Я думав, що служіння тобі дозволить мені наблизитись до справжньої досконалості. Що зведені мною міста будуть настільки ж прекрасними, якими вони ввижаються мені у снах. Та щоразу, дивлячись на діло рук своїх, бачив лише неідеальність. Чи дозволить твоє визволення іншим побачити більше краси? Чи дасть споглядання обителі Творця більше сил мені, щоб створити щось настільки ж прекрасне на землі?
Сонце опускається, плямуючи підлогу храму відблисками червоного. Аонгус піднімається. Настав час залити цим кольором весь храм. Він першим підніме ніж, проллє кров першої жертви, а потім лише спостерігатиме і накопичуватиме силу.
Двері храму відчинені навстіж і з свого місця магістр бачить десятки рабів, зіщулених на кам’яних плитах двору. Більше не чутно скарг і плачу – їх скиглення заглушає дощ. Над Мінратосом зібралася небачена буря, притягнута енергією життя і смерті.
На світанку рухи служителів стали неакуратними, неточними – надто багато дорогоцінної крові вихлюпується просто на східці навколо вівтаря, замість того, щоб текти у басейн. Але це вже не має значення, сили накопичено достатньо. Магістр іде до виходу із храму. З першим променем сонця кожен із членів Магістеріуму повинен зробити свій перший крок на вказаний Думатом шлях.
Лише вірні слуги і нікчемні залишки живих рабів побачать його. Як постать у білому вбранні, не заплямованному навіть бризками крові, піднімає руки вгору. І як, підкоряючись цьому руху, слідом злітають яскраві червоні краплі. Хмара закручується спіраллю навколо магістра, стаючи все густішою та вицвітаючи при кожному обороті, поки одяг мага повільно червоніє, вбираючи колір і силу. Кожна прозора крапля спалахує з першим променем сонця, кидаючи безліч яскравих відблисків на все довкола. І ось за миготінням сонячних плям і бурею з крапель більше не розгледіти людину.
Пісок потрапляє у вічі, скрипить на зубах, заважає дихати. Різкі пориви вітру намагаються відкинути назад, збити вбік. Кожен крок дається з неймовірним зусиллям – ноги вязнуть в тому самому проклятому піску. Звідки він тут? Чому саме так виглядає дорога до Золотого міста?
Аонгус уперто йде вперед. Він поповзе, якщо знадобиться. Рухатиметься, поки стане позиченої сили, допоки пролита цієї ночі кров дозволяє рухатися.
Кожен крок – життя. Здається, ніби це же вітер в обличчя вимушує дивитись на пісок. А на піску обличчя – жінка, чоловік, ельфійка, дитина, дідусь. Один крок – одне життя. Це взагалі дорого чи дешево? У Мінратосі ціна була очевидна, але тут все ніби змінилося.
Ось воно, Золоте Місто – оманливо близько – простягни руку, зроби ще крок. Та вітер кидає в обличчя ще хмару піску, запитує:що ти робитимеш, магістре, якщо в останній свій крок побачиш на шляху своє обличчя?
Життя за життям, крок за кроком, Аонгус йшов уперед.
Додати до улюблених