1

піппе не приносить особливого задоволення ходити на ці сеанси терапії чи як їх там називають, але це вже перетворилося на її рутину.

обов’язок,

роботу.

пару разів на тиждень потерпіти – не така вже й велика плата за те, щоб залишатись хоч трохи ментально стабільною. у всякому випадку, містер джефферсон — її лікар, добрий, чемний і розумний, усіма силами намагається їй допомогти… ну, принаймні після цих сеансів піппа на якусь мить хоча б починала вірити що їй стане краще.

вже стало.

що майже здорова, майже оговталася після того теракту – ніякої тобі травми, скоро все [знов] буде добре.

вівторок – чи, здається, четвер.

навіщо знати день тижня якщо тобі майже нікуди не потрібно?

вона ховає руки в кишенях стоячи перед дверима зачиненого кабінету – може є там хтось а може нікого і нема – вона прийшла раніше майже на годину, дурна звичка.

хлопець, з яким вона ніколи в житті не зайшла б у ліфт разом [дивний, лякаючий, схожий на маніяка який пришибе тебе в темному провулку] теж тут.

вони вже перетинались раніше – він тут постійно, можливо навіть в ті дні, коли вона — ні.

“напевно, він із тих хлопців яким розмови по душам потрібні сім днів на тиждень і особливо у вечір п’ятниці”

піппа відсторонено думає що може він теж був у той день у музеї, і відганяє цю думку тут же –

не всі на світі обертаються навколо того музею.

нейтану прескотту легше не ставало ні від пігулок, якими його постійно годували лікарі, ні від наркотиків, які “покажуть тобі інший всесвіт, чувак, от побачиш”

навіщо йому два всесвіти – він від одного втомився.

щотижневі походи до мозкоправа плодів не приносили, а лише витрачали гроші, терпіння шона, та його, нейтана, нерви.

кожен раз йому хотілось послати все це і поїхати кудись далеко і назавжди.

і кожен раз він стискав кулаки і стримувався.

терпів і терпів-терпів-терпів. тому що так було треба, тому що мозкоправ і пігулки давали батькові надію на те, що він буде здоровим, “нормальним” або хоча б “прийнятним” а нейтану –  надію на спадщину і що шон помре до того, як у нього остаточно та безповоротно поїде дах.

мозкоправ, пігулки по годинам, руда дівчинка в тьмяно освітленому коридорі клініки, нотації батька кожен божий день.  [щось типу «ти не виправдовуєш моїх надій, нейтане!» або «поглянь на себе! на кого ти перетворюєшся!» – до цього він вже звик] — стало єдиною постійністю у його житті.

чесно кажучи це взагалі єдине що залишилося в його житті.

руда дівчинка.

руда дівчинка у списку “що взагалі иснує у житті нейтана прескотта” з’явилась відносно недавно. він не питав її імені, не цікавився як справи і хто вона взагалі така, чому сюди ходить та що у неї сталося.

було банально не дуже цікаво.

але до того що кілька разів на тиждень вони обов’язково перетнуться в затхлому коридорі він все-таки встиг звикнути.

в голові було стільки всього різного, хаотичного-безладного, що він не відразу помітив що тепер там є і спогад про незнайому дівчинку у волоссі якої заплуталось сонце.

здається, того дня йому було особливо погано.

часом піппа блеквелл здавалась його мозку єдиним здравим зерном у всій цій вакханалії.