Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Частина 1

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

– Трясця твоїй матері! Відпустіть мене, йолопи!! Ах ти, нечиста сила,  щоб швидкою Настею тут тебе зносило. Гвалтують, вбивають, допоможіть! Поліція! Та хто небуть, допоможіть!

Розносились грізні  дівочі крики з заднього сидіння, велетенського чорного позашляховика, що мчить кудись геть із міста по пустельній трасі, що освітлюється повним місяцем. Спекотна безвітряна літня ніч.

Звук під колесами важкого авто змінився на якийсь надто гучний шурхіт з рідкісними постукуваннями одиноких дрібних камінців — усе, що залишилося від старого асфальтового покриття забутої дороги. Це ж якесь Богом забуте місце – ідеальне для того, щоб закінчити тут своє нікчемне життя. Нікому й на думку не спаде шукати тут. Нормальній людині не вистачить божевілля сюди поткнутися. Страшні байки ходять про це місце. Подейкують і про дух молодого лісника, що виє тут ночами, і про дивних істот, розміром із дорослого здорового мужика, які знайшли притулок у руїнах. У будь-якому разі, здається, одним мешканцем тут скоро побільшає. «О так, я просто переможець у житті. Здається, мене везуть у ліс. Чудово! Померти сама не знаєш за що. Вже бачу свою фотку в ранкових кримінальних зведеннях: «Пропала на світанку років, нічого не встигла, нічого не побачила в житті…». І вбрання саме воно – хоч у домовину клади прямо зараз, патологоанатому нічого робити, якщо мене взагалі знайдуть, бо втекти в цьому я точно не зможу. Ну чому я? Говорила мені мама вдома сидіти, та ні! Не послухала, показала характер?! Молодець, Аліса!», — подумки панікувала, розмальована не з нагоди, брюнетка, що вже проклинає свою дико незручну довгу червону оксамитову сукню з розрізом до самого … того самого, що кокетливо відкриває засмаглі плечі, і звичайно закляті друзі дівчат — високі підбори. Вечірка з подругами пішла не за планом. Тепер доля дівчини в руках трьох вилупків, які знають свою справу. Ватажок той, що вів авто, мав за плечима дві ходки – нічого серйозного, розбій, грабіж. Двоє підлабузників, що тримали дівчину, просто блазні, невдахи, яким заманулося пограти в поганих хлопців. Але виходило в них дуже правдоподібно, тому у бідної Аліси кров стигла в жилах, але миритися зі своєю долею вона не збиралася. Покірно складати лапки не в наших правилах. Дівчина зробила чергову спробу вирватися з чіпких лап викрадачів, випадково зачепивши ногою сидіння водія. Ватажок, що мовчав усю дорогу, тільки курив одну за одною, цієї витівки не витримав. — Та годі вже смикатися, хвойдо! Жень, вирубай її! Голова вже болить від її скиглення. Ось же баби – марні істеричні тварюки! — зашипів гімнюк, що сидів за кермом. Я не могла розглянути його обличчя, тільки очі відбивалися в дзеркалі заднього виду. Не знаю що в них було незвичайного – широкі кудлаті брови майже лежали на віях, сітка тоненьких зморшок навколо примружених очей, вони ніби мертві, але цей погляд не обіцяв нічого доброго. Внутрішній голос відчайдушно волав: «Промовчи, Алісо, один раз будь сонечком! Заради усього святого!». Хоч коли б я до нього прислухалася? Коли всім роздавали якості та нормальні люди стояли в черзі за почуттям самозбереження, я, як завжди, все пропустила. І тут моя мова випередила голос розуму. — О-о-о, та ти в нас, отже, блакитна кров, так? – Я ніколи не вміла вчасно промовчати. Ненавиджу себе за це. Взагалі, я дуже добра, мила, сором’язлива і вразлива. Просто трохи запальна … зовсім небагато різка … і гостра на язик … і все це завжди не вчасно. Ось такий коктейль. Вкотре я отримала удар кудись під ребра, рефлекторно зігнулась і закашлялася. Дякуємо моєму пресу, що зберігав внутрішні органи з останніх сил. Цікаво, вони в курсі, що бити дівчину не по-чоловічому? Про що я? Скоро від мене залишаться лише підбори, а я ще така молода. Мені б заміж та скакати з одного декрету в інший, квартиру купити в іпотеку і жити як усі нормальні люди – від зарплати до зарплати. Кого я обманюю? Нормальне життя не для мене. Точніше, я ніколи не була нормальною.

— Я, здається, знаю чудове застосування твоєму роту, якщо ти так рвешся в бій, солоденька — гаденько захрюкав товстий лисий і моторошно смердючий тип, що тримав мене праворуч. Я спідлоба подивилася на нього, як на лайно. А хоча чому «як»? Воно й є. На запах точно. Мене знову пересмикнуло від огид. Не дадуть спокійно з життям попрощатися. Що за люди? Відчула, як друге — худе чудовисько, що сидить ліворуч, почало погладжувати моє стегно під сукнею своєю лапою, при цьому скалячись майже беззубою посмішкою. Один товстий, інший худий, просто якийсь комедійний дует. Ось тільки мені не до сміху. Ну все.  Мене зґвалтують та уб’ють прямо тут. Сходила з подружками до клубу. Супер! Тут я засмикалась, що було сил, як вуж на сковорідці, вивернулась і підбором встромилась в ногу одного з упирів, той заволав, схопивши мене за волосся на потилиці і притягнувши зовсім близько до свого обличчя. Я змогла лише тихо зашипіти крізь зуби. – Падлюка! Зализуватимеш! Ось привеземо тебе на місце, ти нам все розповіси, і я попрошу господаря віддати тебе мені! Ну тримайся. Сто чортів в печінку, воно ще й плюється. За що??? — А чого це тобі? Дівка-то гарна – знову подав голос товстун – Довертілась ти, Лано. Навіть не уявляєш, що тебе чекає. Хвилинку… Мільйоном голок надія кольнула десь у грудях. І я заволала з останніх сил, сама не впізнаючи свого голосу. – Я не Лана! Бовдури! Ви не ту схопили! На хвилину в машині повисла тиша. Навіть радіо мовчить, дивно. Напевно, ми вже далеко від міста. Чоловіки переглянулися, витягнувши зблідлі обличчя. – Атрошенко? — уже якимось серйознішим тоном запитав чоловік, що сидить за кермом. А моя знову набута надія навіть почала міцніти і я посміла подумати, що мене все-таки відпустять під підписку про нерозголошення. Наївна, я ж їх обличчя бачила! У жодному бойовику жертву не відпускають після такого. Ні, я боротимуся до кінця. – Атрошенко! Але ж не Лана! — ледве приховувала тремтіння в голосі, а в машині, яку вже добряче трусило, іноді навіть підкидало, знову повисла гробова тиша. За вікном глибока ніч та скло авто наглухо тоновані. Куди мене везуть, чорт їх забирай?! Не можна здаватися. Потрібен ще аргумент. – Я …. мене Аліса звуть! У мене навіть паспорт із собою, у сумочці, подивіться, якщо не вірите! Я, ледве стримуючи тремтіння, кивнула на свою сумочку, що самотньо лежала на передньому пасажирському сидінні. Водій прокашлявся, підчепив мою рятівницю стволом, який всю дорогу тримав у руці, як виявилося, і простяг назад, потім прохрипів уже якимось не своїм голосом: — Подивіться. Якщо брешеш, ой тримайся, курво! Землю будеш жерти. Жирний зорієнтувався першим, нервово тремтячою рукою висмикнув сумку і почав у ній копошитися. Гадство, спалю її, як ядерні відходи, коли виберусь із цієї дупи, якщо виберусь, звичайно … — Ось жінки тупі створіння! Навіщо ви носите з собою весь цей мотлох?! Як шкода, що не можна спопелити когось поглядом, ця здатність зараз мені дуже знадобилася б. Щоб у тебе язик відсох, гімно нероздушене! Бісовий син завмер на секунду і дістав із сумки айді-картку. О, дива та й годі! Здається, воно знайшло мій паспорт, до пухляша тут же підключився зубастик, і став виривати мій багатостраждальний документ. Тим часом у ватажка закінчувалося терпіння. Він гучно гаркнув прокуреним хрипким голосом: — Ну що там? Мої живі лещата знову замовкли й переглянулися округлими очима. – С-сірий … дідько,  лярва реально не бреше. Та слава Богу! Я б вас зараз розці… ні, навіть зараз йдіть до дупи, вражі діти. Невже до них дійшло? Я, було, полегшено видихнула, відкинувши голову назад і заплющила очі. Тишу порушив водій, щось обдумавши, голос уже не такий потойбічний. — Все одно відпускати не варіант. Свідків залишати не можна. Пристрелимо і назад. Кинемо лярву тут, а лисиці з вовками допоможуть нам із тілом. Мене як струмом пробило. Я знову випросталася, в паніці крутячи головою від одного виродка до іншого. – Які лисиці?! Ви з глузду з’їхали?! Я нікому нічого не скажу! Клянусь! Тут гальма машини заскрипіли, а водій недобро посміхнувся. Не знаю, як я це зрозуміла. За голосом або відображенням очей, що дивляться зараз на мене з відображення. – Стули пельку! Приїхали. Кінцева, пані, дякую, що вибрали нашу авіакомпанію. Потвори мерзотно розреготалися, виштовхали мене з машини і грубо штовхнули кудись уперед у темряву, але я потрапила прямо в дерево, міцно вдарилася скронею і сповзла на землю, чіпляючись за кору, кілька разів мотнула головою, намагаючись прийти до тями. Треба повільно глибоко вдихнути, щоб прийти до тями, перше, що помітила — повітря – важке, в’язке і сире, ніби його можна зачерпнути ложкою. У ніс ударив чіткий запах хвої і чогось ще … схоже на дорогий чоловічий парфум, свіжий з нотками цитрусу?! У лісі? Тут же звірів диких, як домогосподарок у супермаркеті в чорну п’ятницю! Е, ні, хлопці, я тут ночувати не маю наміру! Але яка ж сьогодні напрочуд гарна ніч. Повня, зірки, як новорічні гірлянди, ідеальна атмосфера для романтичного вечора, але ні, Аліса! Сьогодні в тебе тільки побачення з «кістлявою»! Перемога, дитинко! — Ти дорогу запам’ятав, Сірий? Товстунчик обійшов машину, трусячи штаниною. Інший – пару разів нервово чиркнув запальничкою, але цигарка так і не запалилася. Відсиріли, мабуть. Так тобі і треба. – Йдіть до біса, задовбали! Кінчай цю хвойду і тікаємо. Поки ведмідь не прийшов чи вовки. Усередині мене щось ніби вибухнуло мільйонами голок. Вовки? У сенсі “вовки”?! Живі волохаті, зубасті вовки?! Ха, хоч зараз мені здається, що краще нехай мене зжеруть вовки, ніж залишатися в лапах цих блазнів. Товстун помітно підбадьорився, натягнув задоволену усмішку на сальну пику і знову звернув на мене погляд. – Ну ок, тільки спочатку я її заспокою, чоловік сказав – чоловік зробив! — і ця жирна туша почала розстібати ширинку своїх штанів, наближаючись до мене! «Чоловіче», дядько, ти собі лестиш, це явно не про тебе. Зачекайте. Е  ні! То він чого? До мене? Нє нє нє! Ідіть до бісової матері! — Ось чорт! Та ну лайно!!! Ні! Я погана коханка! Я хвора! Заразна! Так! Трихомоноз! Жахлива річ! Відвали! Серйозно! Тільки час даремно втратиш! А з твоєю вагою взагалі напружуватись шкідливо! Серце не витримає і все — неси домовину. Скільки я не намагалася встати, задкуючи спиною, не бачачи куди, ноги не слухалися. Я то піднімалася, то знову падала, ще ці чортові підбори тонули в моху та мокрій землі. Дивно, дощів давно не було. Не про погоду зараз думати треба, Алісо! Мені терміново потрібний хороший план втечі, або чудо. А ця купа смороду все насувалася на мене, інші двоє махнули рукою та зайшли за машину. Тиць моя радість сором, теж мені, як мило. Коли це своїми сальними пальчиками торкнулося  пасма волосся, що впало на моє обличчя, я заплющила очі і відвернулась, ледве стримуючи блювотний позив. Схоже, це ВСЕ! Кінець! Невже все закінчиться от так? Не думаю, що коханець він огого і має регулярну партнерку, хоча б усе закінчиться швидко. Я вже навіть на це погоджуюся? Який жах. Секунди тяглися як години, коли тишу розрізало протяжне виття. Гучне, що вібрує, ніби заповнює весь простір навколо, пронизує до кісток. І джерело його десь дуже близько. Покидьки одразу запанікували і забітали навколо машини. І тільки жиробас мляво, знехотя розігнувся і повернув голову до своїх товаришів. Ватажок з очима, що округлилися в мить, ледь не підскочив на місці, закрутив головою, ніби серед ночі йому могло це допомогти. – Дідько! Тільки цього не вистачало! Товстий! До машини швидко! – Сірий! У мене встав! Давай візьмемо… — Ти хочеш згодувати свого горобчика вовкам? Заради Бога! Я звалюю! Сірий стрибнув у машину, слідом беззубий і жиробас ледве встиг зачинити за собою дверцята, коли двигун заревів. Не вірю. Я вільна. Жива і не зґвалтована. Вовки, ви ж мої сонечки. З мене великий шматок м’яса. Стоп! А… а як же я? А де я?! Мабуть, від сплеску адреналіну в ноги повернулася сила, і я кинулася бігти. Я не розуміла, звідки долинало виття, воно було довкола, скрізь, втім, зараз головне — не зупинятися. Десь позаду почувся звук автомобіля, що зривається з місця. Мене забули. Те що треба. Я здригнулася всім тілом, а серце пропустило кілька ударів, коли знову пролунало це завивання вже з іншого боку. Звісно, ​​вовки спілкуються. Вони оточують жертву і виснажують перед тим, як напасти. А жертва, виходить, що…? Ні, вони відчувають адреналін. Бігти щосили, це мій єдиний шанс, і сподіватися на удачу – дивом зустріти лісника з рушницею чи хоч якесь укриття. Я все проривалася крізь стіну з колючих гілок, поки не випурхнула на круглу галявину, що яскраво освітлювалася повним місяцем. Я ненадовго застигла, милуючись цим трохи чарівним, потойбічним виглядом, переводячи подих. Ноги тремтіли від втоми та страху. Ще трохи і я просто впаду без сил. Темно, куди далі? Куди я біжу? Де дорога? І чи є поблизу будинку, селища, хоч щось? З роздумів мене висмикнуло вируюче гарчання прямо за мною! Різко обернувшись, я втратила рівновагу, підбори заплуталися у високій траві і моє виснажене тіло плюхнулося на м’який густий зелений килим. І все, що я могла, це повзти геть від звуку. Груди часто здіймалися, я б закричала, але від страху зник голос. Серце ось-ось вискочить із грудей. Здається, я добігалась. От і все. У темряві розгледіла дві червоні крапки, що наближалися до мене. І знову виття. Наче над вухом.

Кажуть, що перед смертю все життя перед очима пролітає. Я змучено застогнала, але не змогла знайти в собі сміливості заплющити очі. Ноги нили, підвестися я не можу. Та й марно. Втекти від звіра у його стихії? Смішно. А вогники наближалися, і тут до мене дійшло, що це очі! А потім із темряви на галявину вийшло це! Я бачила вовків у зоопарку, по телевізору, вони трохи більші за собаку, і то не всякого, але цей — просто гігант! Одна лапа розміром із мою голову! Зростанням у загривку метра півтора точно! Чорна шерсть переливалася у світлі місяця, величезні ікла вискалені, гострі довгі вуха заведені назад. І цей дикий кровожерливий погляд природженого вбивці вп’явся в мене, остаточно позбавляючи якоїсь надії на порятунок. Я нервово прикусила губу до крові, а звір наближався, повільно, обережно, він лише тихо утробно гарчав, але не нападав, ніби чекав чогось. І тут я зустрілась із ним поглядом! Кажуть, що цього робити категорично не можна, але сьогодні ж мій день… Я готова присягнутися, що чорна гора м’язів, що озвіріла, дивиться мені в очі! Усвідомлено та навмисно! Він дуже близько! Зачепив потужною лапою моє стегно, але навіть вухом не повів, я відчуваю його подих на своєму обличчі. Не хочу дивитись. Ось тепер я заплющила очі в очікуванні пекельного болю, все одно сльози страху застелили мені очі. Биття серця у вухах, як метроном, відраховує останні секунди мого життя. От і все. — Тільки зроби все швидко, не муч мене, прошу тебе. Я більше не можу. Не знаю навіщо я говорю це звірові, підставила шию під його гаряче дихання, навіть волосся прибрала, затримавши подих. Але замість пекучого болю відчула як щось гаряче і вологе торкнулося шиї, по тілу побігли стада мурашок від контрасту з моєю замерзлою шкірою, і я не знаю навіщо розплющила очі. Вовк уже не скалився і очі не горіли, зараз мій потенційний убивця був схожий просто на величезного собаку… як вольфхунд. Може, це він і є? Нічого, це така рідкість. Хто тут може собі дозволити таке звірятко? Нічого не розумію. — Ти не збираєшся мене їсти? — з надією знову зазирнула тварині у вічі. Він пирхнув, якось ліниво обтрусився і сів прямо на мої ноги. Так воно ще й важить, як дорослий мужик, я мало не застогнала від цієї тяжкості. Не вб’є, то ноги переламає кінь. — Слухай, ти, звичайно, неймовірний красень, і я не проти з тобою познайомитися ближче, але ти мене розчавиш. Будь такий люб’язний… Тут же ловлю себе на думці, що я… посміхаюся, сміюся?! Мило заграю з величезною животиною, яка мені може відкусити голову за секунду? А знаєте, що дивно? Він ніби зрозумів! Ліниво відірвав свою волохату попу від моїх ніг і перемістився поруч, зацікавлено крутячи головою, принюхуючись, ніби вивчає мене. Знову звір обережно наблизився і уткнувся мокрим носом у щоку. Така в нього смішна морда зблизька, я знову хихикнула. Він знову лизнув мене в щоку і сильно баднув у чоло. Схоже, я надто захопилася заграванням зі своєю смертю, що не помітила щось дуже тверде за мною і добре вліпилась потилицею. Невже довгоочікуваний спокій.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь