без тебе – мрячно.

Pov Тіна

Я сиджу в бусі, який вже декілька годин, як тримає курс до Львова. Я то розглядую всі пейзажі за вікном, то нервово перебираю з руки в руку телефон, в якому відкрито афішу з її концертами.

16.08 – Львів

Боже…

Сказати, що я можу зібрати всі свої думки до купи і дати чітке пояснення своїм планам зараз – не можу. Я і вправду не знаю, яка насправді причина тягне мене туди більше: чортове весілля, яке мені абсолютно не цікаве, але за нього я отримаю хорошу кругленьку суму; або Вона… Чиє ім’я я так давно не вимовляла вголос, коли мій голос ось-ось зірветься, чиє обпалююче дихання, яке низою мурашок проходиться вздовж мого хребта і занурює моє тіло в нестримні судоми, відкликаючись десь під грудьми – я так давно не відчувала на своїй шиї, чиї руки так давно не блукали по моєму тілу, не торкалися моїх плечей, рук, талії, відправляючи мене кудись в інший вимір, а солодкі губи, з привкусом вишні і ментолу, так давно мене не мучали в солодкому бажанні продовжувати. Але нас завжди щось зупиняло, не давало перейти цю межу, ніби між нами бар’єр, який так хочеться, але так страшно зламати. То обставини, в яких ми були, то моя або її слабкість… Знала би вона, як мені до біса тошно, до болю в грудях, усвідомлювати, що нам не можна. Що вона Моя лише в моїх фантазіях і снах, і тільки там ми давно переступили цю межу, тільки там нам дозволено… Тільки там ми щасливі.

Але я нічого більшого і не прошу. Я була б рада нікчемно мало подивитись на неї здалека, просто вживу подивитись в її синій омут і розчинитися в ньому знову. Нехай вже і знову втопити в ньому себе.

Кого я обманюю? Хотілося б втопитися в її обіймах, і якомога глибше.

Дивлюся на сидіння поряд і бачу оксамитову коробочку, яка визирає з моєї сумки; Усміхаюсь… Так, я все ж таки планую зустріч з нею, але поки що це мій маленький секрет.

Декілька годин нестерпно складної дороги і я біля пункту призначення. Львів… Місто, яке зберігає одне з найтепліших наших спогадів…

”– Як там погода в Києві?

– Без тебе – мрячно”.

Ніщо не опише більш точно мій стан, коли ти не є поряд зі мною.

Я шалено чекаю, коли знову запущу в свою душу хоча б краплинку тепла, і кров у моїх венах знову спалюватиме мене зсередини, коли тисячі холодних льодовиків всередині мене розтануть, коли мої очі зустрінуться з твоїми. Я так чекаю…

День, як на зло, триває нестерпно довго. Я гуляю стежинками вулиць і намагаюся вдихнути свіже осіннє повітря повними грудьми, вдихаючи аромат кави, купленої десь на перехресті в кав’ярні. Без неї – не так. Тільки думка, що вона є десь тут, можливо, навіть недалеко – не дає мені спокою. Я знову тримаю телефон у руці і здригаюся від кожного сповіщення, але чому? – не знаю. Можливо, я досі чекаю її запрошення, хоч і розумію, що запрошувати на свій концерт в інше місто за менше ніж пів дня – було б безглуздо.

Я прокручую сотні сценаріїв у своїй голові як я це зроблю, я думаю про всілякі розвитки подій, аж до її реакції, але я чітко розумію, що так не буде. Я знаю, що все станеться страшенно безглуздо і не так, як я це планую, так завжди. І це мене лякає найбільше. Ми не бачились декілька місяців, і я, блядь, навіть не можу припустити… Вона все ще зберігає наші почуття в своєму серці, чи вона вже прийняла рішення забути, відкинути їх, як би боляче це не звучало – в неї на це є причини. Ідеально-шаблонна сім’я – чоловік, дитина, щастя в її очах в кожному інтерв’ю, коли вона розповідає про них… навіть зараз. Я намагаюсь не дивитися, ні, я насправді стараюся, але щось змушує мене ставити на паузу і дивитися в її очі, то, як вони світяться від щастя, вдивлятися в них знову і знову в спробах знайти в її очах хоч краплину фальші, але ні.

Вона і вправду щаслива, або навчилась дуже добре вдавати?

Невзаємне кохання – останнє почуття, яке б я хотіла відчувати  в цьому світі. Ні, я б краще вбила себе, ніж пережила б це.

Година за годиною, і мене вже гримують на весільний захід. Я розрахувала весь час і відстань. Пішки йти хвилин десять, добігти можна і за п’ять. Остання моя пісня закінчується приблизно за 2-3 пісні до “Вільної” в її трек-листі.

Я й справді божевільна, але нічого не можу з цим зробити.

Пісня за піснею, і все знову нестерпно довго й нудно. Я вижимаю з себе останні сили, навіть не задумуючись про те, про що я співаю. Мої думки забиті зовсім іншим. Перед останніми двома піснями мені дають відпочити і проводять в зону з напоями і їжею, дозволяючи брати все, що душа забажає, але це мене мало цікавить, беру я свій телефон, намагаючись відстежити хоч якісь новини по відмітках і історіях; розумію, що її концерт розпочався раніше, ніж повинен був. Блядь… Мій план просто розбивається вщент на сотні тисяч уламків прямо в мене перед очима…

Так, візьми себе в руки.

Осушивши перший келих шампанського, що попався мені в руки, я вмикаю останню швидкість і, збившись з ніг, мчу в гримерку. Я не бачу нікого і нічого переді мною, мені абсолютно наплювати на будь-які наслідки, які, швидше за все, – будуть. Паші добряче влетить за мене, але мій план не може бути проваленим, моє бажання є в пріоритеті, і я точно зроблю те, що задумала ще дуже давно. Добігаю до гримерки, бачу, як мене доганяє Орлов, і кулею влітаю в гримерку. Морально готуюсь до відчитування від Паші, але похуїстично продовжую збирати потрібні речі.

— Що це, чорт візьми таке, Кароль?! — звісно ж, влітає Орлов і він злий до чортиків…Я б також так вчинила, будь я на його місці.

—Паш, будь ласка, давай не зараз. Скажи, що мені довелося негайно піти, і це дуже важливо. Сталося нп, я не знаю, придумай щось. Нехай скорочують гонорар, або взагалі нічого не виплачують, мені все одно. — Я хапаю своє пальто і надягаю його прямо на сценічне плаття: немає часу на переодягання. Закидую в сумку все найнеобхідніше, впевнившись в наявності чорної оксамитової коробочки, я біжу до виходу, але Орлов занадто наполегливий і встає біля дверей, перекривши мені прохід і здається, все ж доб’ється свого.

—Ні, Тіно, ти мені поясниш, що сталося, інакше я тебе нікуди не пропущу! Куди ти, зриваючи настільки величезну домовленість, на рахунку якої просто величезна сума – втікаєш, на секунду, в іншому місті?! — Його подив не сходить з його обличчя, а іскри так і розтинають його очі, які ось-ось розірве від злості. І поки я в своїй голові намагаюсь придумати щось хоч більш-менш адекватне, порівняно з реальною метою — моя фантазія як завжди, в моменти коли так потрібна – відмовляється працювати.

— До Юлі. – Все, що мені залишається – сказати правду. Я вперше за довгий час промовила її ім’я уголос… три букви її імені, які відлунням проходяться по моєму тілу електричним струмом і гулом лунають в моїй голові… Реакція мого тіла на вимову її імені – це дійсно божевілля.

—Я так і думав… Куди ж ще ти можеш бігти, коли в неї тут концерт. Ти через неї сюди, мабуть, і приїхала, так? — Він все ще злиться, але його погляд стає більш м‘яким.

—Паш, прошу, я запізнююсь… — Я бачу лише несхвальне кивання, але клянуся, у відповідь на мій щенячий погляд з блискучими від підступивших сліз очима, я таки змогла відшукати в його очах нотки розуміння, коли він, пом’якшивши обороти – дав мені пройти. Коли переді мною нарешті відкрились двері  – я стрімголов вибігла з гримерки і покинула будівлю через чорний вихід, рухаючись в потрібному напрямку… Відчуваю себе безглуздо, але моє серце явно попереду мозгу.

Добігаючи до потрібної мені будівлі, забігаю в неї, сканую наперед куплений квиток на концерт; все ніби відлягло, коли я чую гул із залу, розуміючи, що “Вільна”, швидше за все, ще не звучала. Я забігаю в зал, оглядаю все, бачу Її, але дуже далеко… і чорт, я можу поклястись, що моє серце зараз відбиває найшаленіші ритми.

Мої очі бігають залом, і я зустрічаюсь поглядом з Єгором, бачу, як він киває і пробирається до мене, мовчки бере мене за руку і веде за лаштунки.

Перші слова з його вуст звучать приблизно так: “Зараз буде ” Вільна”, виходь…” — після того, як він провів мене до виходу на сцену і вручив мікрофон. Я з вдячністю киваю і до болі у вилицях усміхаюся, коли чую: “Давайте передамо Тіні привіт…” Знала б ти, дівчинко моя, що я тут і чую це. Я відчуваю як долоні пітніють, а клубок підходить до горла, коли чую вступ пісні в її виконанні… Як вперше. Заслуховуюсь так сильно, що забуваю про все на світі, і тільки ця пісня в твоєму виконанні звучить в моїй голові, як найкраще зцілення… Я все ж намагаюсь виринути з глибин своєї свідомості, беру себе в руки, і виходжу на другий куплет.

“Казали “Зірвусь”,

Казали “Безсильна”,

Я цих слів не боюсь,

Бо вільна, вільна,

Вільна, вільна”

 Твій подив, коли ти повертаєшся і наші очі знову зустрічаються, я знову дивлюсь в твою синю безодню і о Боже… я наповнююсь життям. Як же я хочу в неї провалитись і топитись там як можна довше…

     “Шукатиму шлях складний

       Та прекрасний

       Вогонь у мені не згасне,

       Ой, не згасне!”

Зал зараз взірветься, але все що мені потрібно — Ти, бачити твою усмішку в цей момент, і я бачу її. Ти йдеш до мене, занурюєш мене в свою безодню все більше і більше і в наступні секунди я тону в твоїх обіймах, таких рідних і бажаних.. І ти підхоплюєш нашу пісню:

       “А тепер я на волі є

        Ти веди лиш вперед, моя коліє,

        Ти веди,не звертай і не зупиняй

        Я не та! І нового дня”

 І наші голоси зливаються воєдино, і коли руки знову торкаються одна одної, зчеплюючись в замок, в цей момент знову я живу…

       “Я не боюсь!

        Тепер я вільна!

        Я вільна! Вільна!

        Вільна! Вільна!

        Вільна! Вільна!”

 Переможні аплодисменти… Зал, здається, зараз зійде з розуму. Та і я також…

 Я непомітно передаю тобі оксамитову коробочку з проханням відкрити і подивитися пізніше. Ти непомітно береш і ховаєш її в руці. Готова поклястись, бачити таку щасливу усмішку на лиці, коли ти разом зі мною – мій найсильніший наркотик, без якого у мене найсильніша ломка.

І після закінчення концерту ми ще приблизно півгодини сидимо у тебе в гримерці. Часу катастрофічно мало, тобі потрібно їхати… І замість того, щоб ти змивала макіяж і переодягалась — ми насолоджуємось одна одною. Ми знову переходимо межу дотиків і обіймів, торкаючись одна одної губами, спалюючи вуста одна одної своїм полум’яним і нерівномірним диханням. Ми знову боїмося перейти найбільший бар’єр, або ж знову в силу обставин нам не вистачить часу… Але я готова чекати і терпіти, адже люблю тебе.

***

Вранці, коли я прокидаюсь, перше, що я роблю – це хапаю телефон і перше, що я бачу – твій пост в Інстаграм. Ти… така безмежно гарна і в тій самій в потаємній оксамитовій коробочці  – обручці, з гравіруванням ” Без тебе – мрячно”, про яке знаємо лише ми двоє.

Я встаю, підходжу до панорамного вікна з прекрасним видом на Львів, вдивляючись в сірість неба, воджу подушечками пальців по краплинам дощу із зворотньої сторони скла, дощ… А це означає, що ти вже у Києві.. але мене все ще гріє.