Звуки розсіювались від потріскування годинника. Ті, яким вдалось врятуватись, зрештою збирались в шипіт. Це легеньке гудіння відтворювалась дзвоном в думках студентів, як і ширилась нудьга. Погляди шукали динаміки за вікном, шлунки враз згадували про ситні страви з кафетерію. Концентрація губилась, натомість вивільнялись звуки. Про томатний сік, «Декамерон», маки та війну. І голови повертались в бік волосся, колір якого навіював різне. В сонячному промінні, що й освітлювало залу, рудий здавався червоним.
– Троянда й сьогодні тут? – прошепотів здивовано молодий голос. – Цікаво, з якого ж вона курсу? Все ніяк не знайду її сліду в авдиторіях…
– Ми й не питали, – розсміявся інший і продовжив, пародуючи патетично невідомого: – Невже, сліпець, ти хочеш доторкнутись міражу?
– То ви приходите не над проектами сидіти, а на дівчат заглядатись? – пирснув третій голос дівочий, перебиваючи буркотіння першого.
– ТИХІШЕ, – і шипіт все ж розвіявся після іронічного «аякже».
І за шість хвилин живе тепло на стінах зали зомліло під хмарами.
І прогримів на весь Поділ грім.
І з’явилось тоді в очах Троянди сумнівне осмислення.