1

FavoriteLoadingДодати до улюблених

 

Аню Сороку часом бувало збіса важко збагнути. Ніби ж і недурна дівчина, ще зі шкільної парти вирізнялася світлою головою. І працьовита, і зосереджена, і без звичок шкідливих. Наче світилася зсередини, і всіх-всіх тим сяйвом торкалася. Навіть для знудженої і темної, наче чорні космічні діри, Христі, і то знаходився промінчик. Хорошою дівчина, справді хорошою була та Аня.

А тоді грянули університетські будні, і примхлива доля закинула Анну в одну групу з Романом Поліщуком, абсолютною її протилежністю. Цього юнака можна було описати єдиною лиш фразою: «Якщо проблему можна вирішити грошима, то це вже не проблема». Такий собі ледачкуватий багатійко, що брав від життя все, що йому хотілось, не відмовляючи ні в чому. Йому хотілось алкоголю, курива чи лахів – він купував їх, не дивлячись на цінник. Якщо він хотів дівчину – він йшов і вибирав собі будь-яку.  Прогуляти день, два, тиждень, не зважаючи на семінари? З радістю. Наслідки? Покриє батечко.

Як же вони зійшлися з Анею? Христя не мала жодної гадки. Якось пропустила вона ту хвилину, коли її подруга, оце світле, невинне дитя почало тягатися з тим трутнем. Їх союз нагадував дівчині сліпця, до якого приставили дикого і надміру активного пса-поводиря. Пес, який не надто звертає увагу на те, що до нього прив’язана людина, вважай, обмежена, і то солідно, тягне сліпця лиш у йому відомому напрямку, а сліпець, що безмежно довіряє своїй собаці, розпачливо тупцяє за ним, свято вірячи в те, що тварина врешті виведе його на рівну дорогу. Жалюгідне видовище.

Чим би дитя не тішилось, аби не скиглило, вирішила Христина, і не стала втручатися в стосунки колежанки. В ті дні її більше цікавило, як закрити сесію, отримати свою викохану стипендію, і як спустити її на книги з тютюном для самокруток, аніж любощі, тим паче не свої. І вона засідала за підручники та за документи, розсипаючись поміж рядків, просочуючись між літерами, переносячись у ті часи, які описували ті праці, проймаючись ними кожної клітинкою своєї розбурханої душі.

Чотири роки минуло, Зотова отримала свого заслужений диплом і стала до пошуків роботи. Та холодна редакція доволі популярного в ті роки видавництва так і не змогла стати тим місцем, куди Христя хотіла б приходити кожного ранку, радісно всміхаючись в передчутті нового, продуктивного дня. Дурна дитино, сподівалася, що тебе одразу посадять вносити правки у верстку чи дизайн обкладинок? Може, ще за координування роботи верстальника, перекладача чи дизайнера відповідальною зроблять? Дурепа ти в нас, Христиночко…

Робота ніби була й не надто тяжкою, та й над катастрофічно малою платнею плакати не доводилося, однак було щось у всій тій праці, що не давало Христині з завзяттям і азартом торувати свій шлях далі. Вона довго не розуміла, що ж так мучить та гризе її. Та коли вже збагнула – запалилась нелюдським гнівом і огидою до джерела тих мук.

Куди б вона не ступала у їх видавництві, що б не робила, як глибоко не занурювалась у свою роботу – скрізь переслідувало її зміїне сичання в голосах колег. Воно ховалося у них під язиками, гостре і отруйне, готове щомиті дряпнути, штрикнути Христю, та так люто, щоб ще декілька ночей вона не змогла зімкнути очі від болю.

-Диви, диви на неї! Яка молодесенька, а вже нас переплюнути мітить… такій, як оце вона, варто не в офісі сидіти, а на трасі стовбичити. Нічого тут займати місце добропорядної женщини.

– Хвойда, хвойда, гарантовано хвойда! Ти подиви, як очі намалювала! Гарантовано, Дариночко Сергіївно, після роботи мчить перед мужланами вислужуватись. Хитре яке.

– Тихо ви! Яка хвойда, Наталочко Семенівно?! Їй би чоловіка хорошого знайти, а не спину тут гнути спину над отією технікою. А й справді, жіночки, подумайте! Бачите, яка наша Зотова гарна і молода… гарна і молода, нема чого сичати в кутку, Натале! Подумайте, от вона влаштувалась до нас, за пару місяців знайте собі якогось молодика, амури закрутить з ним, завагітніє, в декрет вийде… а далі що? З дитиною сидітиме майже весь час, на роботі з’являтись не буде… яка нам з такого працівника користь? І чом наш директор про це не подумав, коли брав її на роботу? Для чого взагалі працювати молодій жінці? Хай сімейне вогнище готується берегти ліпше, як кожна порядна пані!

– Чи ж ми в кам’яній добі живемо, Леве Івановичу, щоб я коло якогось вогнища дні свої  просиджувала? – подала голос Христина зі свого місця. Дві немолоді жінки та опасистий чолов’яга, що саме обговорювали її, свято вірячи в те, що Зотова не чує їх, аж здригнулися. – Думаєте, я й справді так необачно обзаведусь небажаною дитиною, не подбавши про контрацепцію, як ваші батьки свого часу?

Співробітник Христі враз перемінився в обличчі. Глузлива посмішка за якусь частку секунди перетворилась на обурену гримасу, тонкі вуста між гладкими, неголеними щоками, стислися в одну тонесеньку рисочку. Колежанки Івановича ж, як за командою, стиха зашепотілися, скоса зиркаючи на дівчину зі свого темного куточка.

-Та як ти зі старшими розмовляєш, хамко!? – вирвалося якесь скривджене пищання з драглистої горлянки чоловіка. – Розкрила тут свою ротяку чорну, с-с…

– Легше, Леве Івановичу, легше! – Христя легко встала зі свого стільчика, і вже за мить опинилася перед колегою. – Ну і чого це ви розпереживались так? А ротяку тут, боюсь, варто не мені закрити. Я так, лиш факти констатую, а не невинну дівчину багном поливаю. Ось так! – витягла Зотова руку вгору і ледь поплескала онімілого чолов’ягу по щоці. Враження були не найприємніші – щока була неголена і липка від поту. Наче якогось екзотичного слимака помацала, їй-богу. – Що, нема що відповісти? В такому разі, чи не повернутись вам до роботи, товариство? Еге ж, Дарино Сергіївно, Натале Семенівно? Скільки матеріалу нині треба обробити, а ми сидимо та й пліткуємо. Не дуже правильно виходить, як думаєте? – і з усмішкою знову засіла до праці.

Її звільнили наступного ж дня. Директор, поважний чоловік середніх літ, з чорними густими вусами, що нервово смикались щоразу, коли він говорив, спокійно та навіть доволі скрушно повідомив Христину, що з рішенням про прийняття до колективу місяць тому він, на жаль, поквапився, і повторив той самий недоаргумент, який Христя чула вчора з вуст такого вже ненависного Івановича – якусь дурницю про молоде кохання, діточок, сімейне вогнище та міцну родину, яку ще має збудувати Христиночка. Не звернув він увагу ані на червоний диплом, ані на продуктивність дівчини, ані на все її пристрасне бажання працювати.

-Ну, на однім видавництві світ клином не зійшовся! – говорила Анні того вечора Христя, хоч і ледь підкошена та принижена таким ставленням до себе, однак досі повна оптимізму. – Я тебе прошу, не скрізь же сидять оті поважні мужлани, що краще за мене знають, що я мушу робити зі своїм життям. Аню, та перестань! Ти хвилюєшся за мою роботу більше, аніж я сама. Не варто так, сонце! Така стара коза, як оце я, якось та й сама впорається. Ну та годі вже про мене та тих пацюків. Що там у тебе? Як здоров’ячко, як успіхи?

– І нічого ти не стара коза! – почувся зі слухавки голос Ані, чистий і приємний, наче церковний дзвін. – Упевнена, ти там ще всіх за пояс запхнеш. Щоб таку розумну і працьовиту дівчину та на роботу не взяли? Бути такого не може! А я… – на мить вона затнулася. – Та нормально. Кручуся потихеньку… Живемо поки що разом з Ромою, якраз нашої спільної зарплатні на все необхідне вистачає.

«Зарплатні чи таткових подачок?» – ледь не бовкнула Христина, однак вчасно спохопилася – знала ж-бо, як обурено Аня завжди сприймала критику свого хлопця. Не лише від неї, а й від будь-кого. Натомість відповіла:

-Це ж прекрасно, що у вас все так відповідально і серйозно! Він же не кривдить тебе, сподіваюсь?

– О ні, ні, ти що! Ромчик в мене хороший, лагідний! Щоб він на мене руку підняв? Бути такого не може! – знов повторила Аня одну зі своїх цитаток-причеп. – Він за мене горою стане, якщо треба буде. Він в мене ух який чоловік!

– Уже чоловік, гм? – насмішкувато хихикнула Христина. – Що ж, повірю! Але якщо ображатиме – клич мене, я вже йому так клешні розпускати не дозволю, можеш бути певна!

– Йой, не варто, чого-чого, а такому статися не судилось! – в тому ж тоні відповіла товаришці Анна. – Слухай, Христе, ми ж досі в одному місті живемо, та й ніби не так і далеко одна від одної, а вже майже два місяці не бачилися…

– Ну то чом би не зустрітись?

– Та я ж і про те. Але коли?

– Та хоч би й завтра, якщо ніяких важливих справ у тебе завтра не буде. Годині десь о п’ятій, в отім скверику в твоїм районі, згода?

– Та звичайно! Оце краса! Ну то до завтра?

– До завтра, мила моя! – і Христя опустила слухавку, знаючи, як сильно Аня любить довго прощатись. Взяла папір, тютюн і фільтр, і стала ладнати собі вечірню самокрутку, уже подумки смакуючи ту мить, коли вони із Анею таки зустрінуться вже менш, ніж через добу.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: