Вам колись доводилось відчувати до себе огиду? Нестерпно сильну огиду. Огиду за те, що ви робите. За те, який вбивчий біль наносите близькій, коханій людині. Жахливе відчуття, еге ж? Після усвідомлення всіх спустошливих вчинків, вже незрозуміло, чи слід вам залишатися поруч з цією людиною. Навіщо? Щоб і далі наносити глибоку колоту рану своїми ж руками, а потім спостерігати, як ця рана гниє? А гниє вона через вас же, через те, що ви продовжуєте бити в те ж місце. З разу в раз. А усвідомлення жахливості вчинків приходить вже тоді, коли сепсис, який утворився внаслідок нехтування належного догляду за пораненням, починає прогресувати. Сепсису, якого позбутись буде важче, ніж створювати. І що тоді робити? Лишити людину, якою ви дихаєте і з часом померти від нестачі кисню? Чи постаратись загоїти рану, доклавши всіх зусиль. Ні, навіть не так. Більше ніж “всіх зусиль”.
Але хіба це не егоїзм? Хіба не краще задихнутись самому, ніж продовжувати душити кохану людину? Чому ваші почуття мають ставати вище почуттів такої близької вам людини. Чому ваше життя має бути важливішим? ВИ душите. Тільки ВИ й винні. То хіба тоді ВИ не маєте понести рівноцінне покарання нанесеній шкоді? Але чи може щось бути рівноцінним тим стражданням, які ви щоразу наносите? І чим далі, чим більше людина все це терпить, сприймає як належне – тим жорстокіше і безлюдяніше ви вдаряєте. Хіба ви колись змінитесь? Може ви просто не створені для кохання? Може ви тільки й можете жити в ритмі де або душать вас, або душите ви. І якщо це справді так, то хіба вас не треба ізолювати? Чи може краще знищити, не залишивши нічого на згадку. Що скажете?
Ось і я не знаю, що сказати. Кохання це справді тяжка праця, яка потребує 100% віддачі. Воно не терпить нескінченної к-ті помилок. Звичайними словами його не виправиш, не налагодиш, не повернеш. Так само як і довіру, яка руйнується в геометричній прогресії з кожним повторенням помилки, з кожним “порожнім” словом “вибач”, з кожною невиконаною обіцянкою. З часом це настільки все руйнує, що повернення довіри стає неможливим. Але як зрозуміти чи все вже втрачено? Як зрозуміти, що від спроб все повернути не стане тільки гірше? Я не знаю. Може ніколи і не дізнаюсь.
Додати до улюблених