1. Стежками шрамів

FavoriteLoadingДодати до улюблених

— Яцику! Тьху, тобто… Яскіре! Любистку, блядь!

Потужному гупотінню в двері позаздрили б штурмові машини Імперії.

— Курвий бард, це ти спиздив останню пляшку «Ервелюса»?!

Не те щоб п’яному Ламберту конче кортіло скуштувати шляхетного південного напою, врешті решт, Ескель нагнав на зиму стільки самогону, що хоч копанку заливай, просто… Дойобувати чепурного любителя сонетів та ронделів було весело. Лякливий і безпорадний в бою, але нахабний та гострий на язик, Яцкер був, насправді, найбажанішим гостем в старій відьмачій фортеці.

Ні, ви ж не подумали, що він тут страждав від грубої облуди, чи то був битий, чи найстрашніше — мав лишитись без розкошів чистої постілі та щоденних купань в гарячій воді. Допоки Геральт зі своєю бузково-аґрусовою хазяйкою не приїхали на зимівлю, бард займав найліпшу кімнату в башті і спав на пір’їнах, наче придворний кіт княгині Анни-Генрієтти. Щоправда, як і будь-якому котові в одній постілі з палкими коханцями йому місця не знайшлось, тому зараз Ламберт перевіряв на міцність двері трохи скромнішого помешкання — поверхом нижче.

Першу змовк тужливий шепіт струн, потім шерхнув дубовий засув і важкий відьмачий кулак ледь розминувся з фізіономією Любистка.

— Ну я! — судячи з вологого відлиску в очах, дари долини Сансретюр вже частково впокоїлись у череві музиканта. — Май на увазі, ти не можеш оце просто так підняти руку на… віконта!

— Та борони боги, Любистку! На дуель тебе оце збирався викликати! На сході сонця. Але оскільки всі ми тут крім вас, віконте, прості мужики, молитиму боронити мою честь Везімірове крісло, воно, наче, з графського маєтку.

Іншим разом у відповідь на глузи прилетіла б колючка ще гостріша, та не зараз. Глянь, розвернувся і поплівсь назад до теплого вогню і вічної супутниці — лютні. Знизавши плечима, Ламберт прослідував за ним і всівся на ослін послухати музичні екзерсиси. Зрештою, ніхто не виганяв, а спуститись до великої зали і розбудити Ескеля аби оце йобнути ще по одній він завжди встигне.

Яскір гулькнув просто із горличка, відставив пляшку собі за спину і журливо зідхнув. Тонкі пальці пестливо пробіглись ладами, погляд його став далеким та відчуженим. Не замріяно-натхненним як зазвичай, ні! В блакитних очах співака крижані хвилі північного моря розбивались об Фарерські фіорди.

А на маєш! В метафори понесло! Посидиш ото поряд із бардом, сам поезією просотаєшся як тими парфумами. Відьмак спробував стерти з обличчя вираз допитливого дурника на ярмарку, і сховав погляд в сполохах вогню.

Мелодія тим часом постійно повторювала якийсь знайомий мотив, але настільки покручено, спотворено, що впізнати його людина немузичних кіл навряд чи спромоглась. Але спитати? Ні, він не наважиться. Чекатиме, аж доки не скінчиться музика.

Дивакувату сцену заклинання тверезіючого відьмака музикою зруйнував несподіваний зойк і гуркіт з верхньої кімнати. І ой навряд чи то Геральт практикував знак Аард на меблях, хизуючись перед фіалковоокою Йенніфер.

— Єдиноріг?

— Звісно єдиноріг, що ж іще. А гайда до зали, я щось зіграю, ви якось поволаєте?

— Та залюбки. От тільки… Геральт, бач, верхової їзди в жіночому сідлі вчиться, Ескель досі непритомний, а я і тут співати можу. І так… до речі, ти пригощайся! Нема за що. Для друга не шкода.

Власне, Яскір взагалі не переймався «Ервелюсом» — він його жлуктав. Пуста пляшка жалісно дзенькнула і прокотилась кривими дошками у темряву кімнати.

— Ну і співай собі.

І знову розбудив струни, але на цей раз лютня народила чітку мелодію, без блуду вільних інтерпретацій. Ну, авжеж, і як він тільки одразу…

 

Стежками шрамів дотиком мандруєш.

Аби сплести шляхи зіркам наперекір.

Роз’ятриш рану — і сама ж лікуєш,

Звиваєш з болю витончений взір.

 

«Вовча заметіль». Цю пісню знали напам’ять в Велені, в Визімі і в Новіграді. Подейкували, навіть нільфґаардські менезінґери переклали її та заробляли чесний флорин в табернах і коло фонтанів на площах Міста Золотих Веж.  Але от Яскір… Ескель ще вчора шепотнув, що для віконта тепер співати будь-що із творчості Прісцили — зась. Отже виходить, той зараз саме ятрив собі рани.

 

Під ранок танеш, як туман, як мрія,

Терпка мов аґрус, мов бузок п’янка.

У чорних смолах пасм твоїх я млію,

В фіалкових очах, роса бринить гірка…

 

О, Білоголовий свою мрію впіймав. Чи то за хвіст, а чи за інші місця. І млів тепер і в пасмах, і в обіймах, і, судячи з солодких зідхань що лунали згори, — у підніжжях білих гір її чарівних колінок.

Чаклунки-чаклунки… З Кейрою у Ламберта не вигоріло. Із того дня, як вона віднайшла формулу вакцини від чуми і повернула собі статус персони-ґрата — наперсник-відьмак став… непотрібний. Тобто, він міг би крутитись десь поряд у красивих шатах, повісивши мечі на гак, попивати дороге вино і з серйозною мармизою гойдати головою, слухаючи свіжі політичні плітки. Потім повертатись із вечері, знімати з Кейри, стомленої але осяяної світлом вищого суспільства, розкішне плаття, пристрасно кохатися, засинати поряд. Спершу все так і було. Потім щось у погляді Мец тріснуло. Вона почала його уникати, а він… Не переслідувати ж її просто тому, що вони були супутниками, а потім коханцями — просто зібрався і зник з її нового яскравого життя. Дорогою з Ковіру, брав замовлення, вбив з дюжину втопців, надибав пару свіжих шрамів від вовкулаки… приїхав на зимівлю в Каер Морхен. Сидів коло вогню та тихо підспівував.

 

За вовчим слідом йду крізь заметілі,

І серце твоє вперте віднайду,

Від гніву й смутку зовсім скам’яніле,

Зігріти подихом — до вуст його я прикладу.

Під ранок танеш, як туман, як мрія,

Терпка мов аґрус, мов бузок п’янка.

У чорних смолах пасм твоїх я млію,

В фіалкових очах, роса бринить гірка…

 

Відьмачий метаболізм, здається, таки дався навзнаки. Хмільна стума поступово розвіялась, злегка нагадуючи про випите ломотою в потилиці.

Бард, натомість, захмелів, навіть декілька разів відверто злажав, чортихнувся і все ж продовжив з інтерлюдії. Але і манера гри, і голос наповнились їдучою злістю, що різко суперечило журливо-ліричному фіналу.

Не певен я, чи ти є моя доля,

А чи любов нас навмання звела?

Коли я б зрікся чар своєї волі,

Палало би кохання, чи дотліла би зола?

Під ранок танеш, як туман, як мрія,

Терпка мов аґрус, мов бузок п’янка.

У чорних смолах пасм твоїх я млію,

В фіалкових очах, роса бринить гірка…

Замість заключного акорду — прощальний звук порваної струни. Наче тікаючи від панського гніву, лютня вислизнула з рук, і грюкнулась би на підлогу, якби Ламберт вчасно не зловив її, різко подавшись уперед. Відставивши інструмент від гріха подалі, відьмак з подивом озирнувся на Любистка — той сховав лице в долонях і тихо, зовсім не театрально, плакав.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Коментарі на “1. Стежками шрамів

  1. Відверто покайфувала від тексту, дякую за Вашу працю! Хоч я й не так щоб прихильниця фандому, ознайомлена зверхнево, але думаю, гра контрастами вкрай доречна. І затягує з перших реплік оманливою нахабністю, і підступно заводить в лірику, що й не знаєш, куди подітись від ситуації. Драматургія, хай їй. Чудовий баланс.

     

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: