Весь світ не в змозі зламати нас, і тільки самі ми зсередини руйнуємо себе
Юнгі нервово вистукує ногою в ритм стрілки настінного годинника. Час перевалив за дев’ять вечора — незабаром почнуться справжні розваги. Мати неспокійно крутиться на кухні, вкотре за останні кілька днів ламає голову, де дістати хоч трохи нормальної їжі — не пачку рису чи сухий шматок хліба, а трохи м’яса. Юнгі начхати — його нагодують низькосортні цигарки. По телеку крутять новини — люди перелякані і хочуть знати, що на них чекає в майбутньому. У Міна мерзенна усмішка на обличчі, адже тут і провидцем бути не потрібно: далі буде лише гірше. Вони навіть не знають, хто цього Нового року виступатиме з побажаннями. Рух на кухні припиняється — Мін нервово бігає очима по годиннику.
Час сьогодні тягнеться до неподобства довго. За вікном холодрига, усередині теж не надто тепло. Мати сідає за кухонний стіл, упершись очима в стіну, і, як зазвичай, починає розмовляти сама з собою. Вона ж звертається до померлого батька, розповідає про ще один день, проведений на заводі, що ледве виробляв якусь продукцію. Можна було бути вдячним хоч би за те, що її не звільнили. Юнгі навіть не хоче думати, що у матері поїхав дах на ґрунті загального хаосу. У кого зараз, власне, не. Мін знову дивиться на годинник, більше не вслухаючись у бубніж, що долинає з іншої кімнати. Час йти.
Приталені потягані джинси практично зісковзують із худої фігури, і доводиться шукати в кімнаті ремінь, міцно затягуючи його на талії. Спортивна кофта батька, зверху широка шкірянка теж його. Шапка, аби мозок не відмерз, пухнасте волосся виглядає з-під неї, обрамляючи худе бліде обличчя, на ноги брудні кросівки. Юнгі з надією дивиться на підошву, благаючи протягнути ще трохи і не розклеїтися, хоча якість у них хороша, батько привіз із Японії. Він вивалюється з кімнати майже непомітно, щоб мати не діставала питаннями. Юнгі проноситься повз двері, з яких виглядала сестра. Вона кліпала очима, обрамленими пухнастими віями та спостерігала, як Мін витягає з жіночого гаманця кілька купюр. Він навіть не дивиться у бік дитини у відповідь — життя зараз у нього інше.
Цигарка затиснута між зубами, коли хлопець проноситься сходовим майданчиком, легко перестрибуючи сходи. Підкурює вже на нижньому поверсі й одразу ж щулиться, варто тільки опинитися серед морозної ночі.
— А ось і наш малюк Юн, — Юнгі переводить кислий погляд на сидячих на парапеті (безкорисна охорона гнилих квітів навесні) Хосока і Техьона, що димлять як паровози. Вони пропалюють сніг недопалками, так само як і свою молодість.
— Наступного разу йобну, — шипить Мін, коли Хосок заливається надто гучним сміхом, як для втомленої вулиці. Він і сам тихо хмикає, падаючи поряд. Робиться холодно в попереку, ніби тесаками оголюють, але дивлячись на те, скільки часу вони проводять на вулиці — це стало фоновим дискомфортом.
— Чимін знову запізнюється?
— Як завжди… — хрипить Техьон, зачісуючи назад кучеряве волосся, у нього шкірянка з теплою підкладкою. Юнгі заздрісно кусає губу, щоразу дивлячись на неї. Кім змінюється в обличчі, мерзенно посміхаючись: — Он біжить, наша собачка. Чимін видихає пару через рот, з-під джинсівки виглядає светр з модним орнаментом, біляве волосся вивалюється з-під шапки. Він сунеться доріжкою і, впавши, скочується вниз по схилу, але знову підімається і підбігає до них.
— Вибачте, у мачухи поїхав дах… знову, — Пак кидається в обійми Техьона, що холодно притримує його за талію, спеціально плюючись димом в лялькове личко. Чиміна приємно дражнити, адже його вираз стає таким покірним і неспокійним, що хочеться з садитською насолодою слідкувати за чужими емоціями. І коли Техьон його цілує, грубо і брудно, кусаючись, з натиском прослизає язиком у чужий рот, Пак ігнорує таке ставлення до себе, а з очей уже починають сипатися ці огидні закохані сердечка. Маленька дурна дитина.
— Що з грошами? — Хосок звертається до Юнгі, оглядаючи його з голови до ніг, наче на ньому висять купюри.
— Не багато, соточка, — Мін, прикурюючи від хосокової запальнички, поплескує по кишені, де валяється зім’ятий папірець. Чон довго на нього витріщається, бігає очима з боку вбік, а потім голосно плескає в долоні, так, що звук відбивається від сірих висоток і вибухає десь за їх межами.
— Погнали глянемо ларьки на ринку, якраз на сьогодні вистачить, — рубає Хосок, натягуючи комір куртки мало не на потилицю. Мороз вирішив сьогодні перерахувати їм кісточки.
— Погнали, — Техьон підіймається, а слідом за ним і Чимін. Хосок єхидно посміхається, а потім легко штовхає Юнгі убік, і той послизається на розчищеній доріжці, завалюючись у брудні замети. Сміх стає ще голоснішим, потім різко обривається, коли Чон, виляючи між парою, що йде, намагається сховатися від розлюченого Юнгі, на якому повільно тануть залишки білого піску. Мін дістає величезний шматок спресованого вітром снігу і намагається прицілиться в голову хлопця, що крутиться та продовжує кричати: «Не наздоженеш!». Юнгі знову мало не падає, коли ноги починають роз’їжджатися, але в останній момент потрапляє в потилицю Чиміна. Удар доводиться таким сильним, що його штовхає на метр уперед, і Пак дивом лишається на ногах. Користуючись тим, що Хосок відволікся, Мін накидається на нього, як бик, і валить прямо на асфальт.
— Нагадайте мені, чому я тусуюсь із такими дітьми, як ви? — закотивши очі, пихкає Техьон, коли Чимін міцно чіпляється за його руку і практично висне, боячись знову впасти.
— Усього на рік старше, — захекавшись, видає Юнгі.
— А зі мною того ж року, — Хосок абияк відтирається від прилипшого до куртки бруду і нишпорить у кишенях у пошуках цигарок. — Боже, ти взагалі мовчи, — шикає Кім, коли вони виходять із району та прямують до метро. — Що? Не можеш протистояти моїй вродженій чарівності? — змовно шепоче Хосок, хапаючись за Юнгі, він вішається на маленьку фігурку, продовжуючи кричати на вухо.
— Я зміг впоратися навіть із цим сумовитим говном…
— Пропоную закатати його в кригу, — Юнгі випльовує дим у довге обличчя, і Чон починає голосно кашляти, висунувши язик назовні.
— Справедливо, — підтримує Чимін. Ринок, неподалік центральної площі, тим часом спить.
Де-не-де горять розбиті ліхтарі, виїдаючи залишки електрики, і розрізнити в темряві ларьки можна тільки через те, що біла фарба досить яскрава. Юнгі відчуває, ніби хтось за ними спостерігає, тому постійно обертається на всі боки, хоча навіть якщо це і так, кому яка справа до дрібних хуліганів. Дядьки з міліції зайняті кришуванням тремтячих торговців, намагаючись набити собі високу ціну. Те саме роблять і бандити рівнем вище. Тому гроші краще при собі взагалі не тримати, а відразу ж спускати.
— Пс, давайте цей, — Чимін вказує на один з кіосків, але Юнгі навіть примружившись не може розглянути його зміст. — Шукайте або тютюновий, або алко, — пирскає Техьон, вдивляючись у блискучі літери в темряві вивіски. Це має навіть більший попит, ніж звичайні продукти.
— Гей, бовдурня, я знайшов, — десь за три метри від них чується скрипучий шепіт Хосока. Юнгі ховає замерзлі руки глибше в кишені, це не рятує, звичайно ж, він все ще заздрісно дивиться на Техьона. Напевно, варто стрельнути собі шкірянку з підкладкою. Вони плетуться по слизьких плитах, поки не натикаються на Хосока, що широко посміхається та витягнутою рукою вказує на вивіску: «Тютюнові та лікеро-горілчані вироби».
— Хосок-хен найкращий! — Чимін тихо плескає в долоні, мило посміхаючись. Його білі локони стрибають, вибившись з-під шапки, і Хосок досить сильно обіймає його. Так хочеться зламати. Техьон холоднокровно викидає недопалок і витягає з-за пазухи короткий лом. Він зачісує пружне волосся назад, заганяючи кут глибоко у двері. Юнгі сідає навпочіпки біля закритої вітрини, випалюючи поглядом задимлене туманом нічне небо. Чується гуркіт: Кім різким поштовхом ноги по іншому краю відчиняє двері, та так сильно, що смуги замка злегка складаються навпіл. Після скрипучого звуку, всередину залітає Хосок, шарудячи всередині скриньки, вже через кілька хвилин він з’являється з кількома купюрами в руках.
— Не густо, але на сьогодні вистачить, — сам собі киває Техьон, засовуючи лом назад, він виховано прикриває зламані двері за собою, перш ніж вони підуть далі.
— І куди нам із цим? — спокійніше каже Хосок. Мін слухає їхню розмову краєм вуха, через раз вдихаючи повітря, що дере горло морозом.
— На хату до Намджуна, — у Техьона помітно підскакує настрій, коли він починає думати про те, як добре буде наступні кілька годин. Він притягує до себе Чиміна, прослизаючи долонею в його задню кишеню джинсів. Пак тихо обурюється від збентеження, намагаючись відштовхнути його, але залишає ці спроби, насолоджуючись хоча б такою увагою.
— Він мені винен за одне діло, так що все нормально.
— Дуже щедро з боку Намджуна, — задумливо видихає Юнгі, стежачи за тим, як його японські кросівки провалюються в кучугурах снігу.
У Намджуна на хаті як завжди галасливо, велелюдно і брудно. Здається, тут ніколи не прибирають. Гниль в’їлася у все, що можна: стіни, підлога, меблі, пляшки, серця та легені. Гуркаюча музика з імпортного програвача, який дістався по блату, розгойдує розм’яклі тіла під різкі біти раз-два. Люди на підлозі, біля стін, серед кімнат, що сидять на меблях, і Юнгі сподівається знайти собі не надто помітний куточок, щоб нормально поіснувати протягом цього часу.
— Привіт, — ось він, наш відмінник-тусовщик. Два терміни, що не поєднуються між собою, зате як добре вони описують Намджуна. Студент, який подає великі надії у безпросвітному майбутньому, випускник розбитої нації. У Кіма просто саморуйнування на таймері — розплановане, так би мовити, десь на кризу середнього віку. Юнгі сподівається до цього не дожити.
— Ага, — Техьон оглядається на всі боки цим своїм кислим поглядом. Вони по черзі вітаються, потискуючи міцну руку, і Кім одразу впихає китайський гашиш. Час витрачати не любив ніхто, тому Хосок так само швидко підкидає йому в кишеню гроші, що дісталися. Вони зганяють десятикласників з дивана в найбільшій кімнаті, де підлітки перед очима крутилися і вертілися у світлі тьмяної лампи, що ледве відливала жовтими променями. Власне, займатися брудними справами простіше, коли тебе не бачать.
Хосок розпалює скручені трубочки, одну з яких віддає Техьону, другу вони з Юнгі зазвичай ділять навпіл. Кім досить видихає щільний дим і відкидає назад голову. Юнгі терпляче чекає, спостерігаючи за ними збоку, потім дивиться на Хосока, що довго й болісно вичавлює з косяка все найпрекрасніше. Чимін несміливо тягнеться за гашишем. Він єдиний, хто ще не надто поринув у цей безвилазний вир, та й хоче він тільки, щоб Техьон у ньому не розчарувався.
— Легше, принцеса, у мене для тебе інше є, — Техьон легко залазить у кишеню і виймає невеликий згорток, укладаючи в маленьку ручку, на його обличчі з’являється улюблений оскал. — Просто вдихни…
— Що це? — Чимін безвинно кліпає очима, розглядаючи білий порошок. Зовсім небагато, але Юнгі знає не з чуток — цього вистачить, аби втратити контроль.
— Пилок феї… роби, як я кажу, — шикає Техьон, плюючись у нього димом. Чимін сумнівається, намагаючись вловити бодай якісь емоції на чужому обличчі, і Кім нервово хилиться вперед, хапаючи його за підборіддя. — Ти ж не хочеш мене роздратувати, так? Я відмовив Чонгуку, заради тебе, а він може більше, ніж ти.
Мін кривиться. Він знав, як це діє на Чиміна. Пак ковтає, намагаючись знайти підтримку в очах Юнгі, хлопця якого він щиро вважав другом, але все навпаки. Просто Чимін дуже багатьом засліплений під призмою рожевого скла, тому доводиться слухняно вдихнути. Юнгі отримує косяк назад.
Чиміна розносить через п’ять хвилин, незвиклий (поки що) до наркотиків організм спокійно відключає всі функції мислення, довірливо віддаючись в руки емоцій, що біжать звідусіль. Пак привертає увагу до себе, як і завжди, він ідеально підлаштовується під біт і із заплющеними очима та щасливою усмішкою на обличчі виглядає до неподобства правильно. Вони теж мали б так виглядати, але в цей час нічого вже не працює, як раніше.
Біля нього самовдоволений Техьон, з модною зачіскою та нахабною усмішкою казанови, що, прикусивши губу, спостерігає за своєю невинною жертвою. Праворуч Хосок з цими вічними іскорками в очах і широкою усмішкою, неприємний сміх, що діє на мозок гірше, ніж дурь, тому й сам починаєш іржати з будь-якого приводу. На його вигляд і не скажеш, що десь у глибині цієї грайливої свідомості залишилися брудні секрети, а Юнгі впевнений, що вони є, адже цей блиск на дні зіниць — явний доказ. І Юнгі. Хлопець, який старанно намагається бути, як усі; одягатися модно, як усі; гуляти, як усі; нюхати, як усі; ненавидіти себе… напевно, мало хто зараз займається саморуйнуванням, коли довкола вже панує хаос. Справжні виродки. Мін думає, що непогано б до таких застосовувати смертну кару.
— Він тобі подобається? — Юнгі підтягує до себе ноги і дозволяє Хосоку розвалитися на ньому, доки докурює нікчемні залишки косяка.
— Ага, — Техьон випльовує це не роздумуючи, його очі бігають за тією найменшою, але до жахів спокусливою фігуркою, за якою вшивається половина школи.
— За що? — Мін жмуриться. Здається, настав час закінчувати, але слова вилітають з рота швидше, ніж він може подумати. Тому краще не палити. Або палити настільки, щоб не говорити.
— За обличчя, — бризкає Техьон, ніби це найочевидніша річ. Так і є. Бідолашний, бідний Чимін.
— Тоді він тобі не подобається, — вздихає Мін, коли Хосок пхає в його вільну руку чийсь спизжений одвірок.
— Він надто чіпляється, знаєш… я ж не обіцяв любов до смерті, — Техьон від глибоко сміху починає задихатися, пускаючи дим кільцями через кашель. Чимін все ще в центрі, вижимає з себе чіткі рухи диско, не дивлячись на те, що грає незрозумілого роду медляк. Інші навіть не помічають. — Але його обличчя на мій смак, і постать, а ще голос, коли я між його розведеними ногами… високий і плакаючий… люблю це.
— А ти йому подобаєшся не через свою ублюдську гарненьку пику, — розчаровано видихає Юнгі, більше навіть звертаючись до себе, і Техьон це розуміє, лише киваючи. — Шкода… Чимін хороший… так… дуже хороший.
— Просто не можу любити того, хто не любить себе, — констатує Техьон. Розмова закінчилась. Кім підіймається, коли музика стає енергійнішою, він прямує на танцпол і, розштовхавши таких же ублюдків як він, притискається до своєї власності всім тілом. Чимін майже втрачає свідомість, але продовжує широко і радісно посміхатися. Його пальці плутаються у волоссі Техьона, і сміх здається надто щирим – красиво. Шкода, що Чимін добрий.
На той час, як Юнгі повертається додому, його вже відпускає. На вулиці стало ще холодніше, мороз пробиває кістки крізь тонкий шар одягу, змушуючи сутулитися ще більше. Хосок стрибає навколо нього як дикий індіанець, хоча його шкірянка набагато тепліша. На першому поверсі розбита лампочка, а Юнгі мало не розбиває обличчя на сходинках, коли задубілі кінцівки не слухають його. На четвертому поверсі легшає, і він раптом згадує, що Хосок продовжує йти за ним.
— А ти куди йдеш? — Юнгі зупиняється на п’ятому, прямо під тюремним віконцем сходового отвору.
— Пересиджу трохи в під’їзді, поки зад не відмерзне, — кидає Хосок, склавши губки бантиком. Зараз він виглядає досить втомленим, але, як і кожен пристойний удавальник сучасності, продовжує розтягувати посмішку.
— Тут теж не червнева спека, — Мін уже стає на наступний щабель, але стрибає назад. Він дуже добре знав цю посмішку. Сморід блювотини стає надто відчутним, побілка обсипалася великими гронами на засрану бетонну підлогу. Юнгі спирається на цю потворну стіну спиною і всім виглядом показує, що готовий слухати.
— Ти ніколи не думав, чому Техьон мутить із Чиміном? Типу, він може будь-яке дівчисько відхопити з таким обличчям, — у Хосока з-за вуха безглуздо стирчить остання цигарка, але Мін зайнятий тим, що закочує очі. Розуміє, що погодиться на будь-яку пропозицію, просто тому що це Хосок.
— Може… відчуття не ті? Не знаю, я якось не питав, — Юнгі знизує плечима і відкидає голову назад, трохи стукнувшись об стінку потилицею. Декілька неслухняних пасм спадають прямо на обличчя. — А що?
— Цікаво, а тобі ні? — Хосок усміхається, прикусивши губу, і так хихикає.
— Не знаю навіть… — Спробуємо? — Чон випалює це з яскравою усмішкою, але його очі, що танцюють у грайливому обідку, зберігають у собі серйозність пропозиції. Юнгі уважно розглядає довгасте обличчя, і сам повільно розпливається в такій самій жахливій усмішці. А чому, власне, і ні?
— Живемо один раз, — Мін спостерігає, як Хосок починає повільно наближатися, хихикаючи, доки між їхніми обличчями не виявляються якісь жалюгідні сантиметри. Юнгі розкриває губи, відчуваючи на них чуже дихання, і в якийсь момент ловить всередині легкий трепет. Адже він раніше ні з ким не цілувався, просто не доходило через гулянки з друзями та безпросвітних вечірок. А тут його друг з пелюшок.
Мін заплющує очі, коли примарний дотик губ до губ стає досить відчутним, і нервово затримує дихання, вловлюючи за закритими повіками відблиски похмурої лампи. Хосок тисне майже грубо, зминає пухку нижню, поки Юнгі несміливо прикушує його у відповідь. У Чона губи шорсткі, з забитим огидним смаком трави та звичайних цигарок з цілодобового. Чон перескакує на верхню, але потім відривається. Вони один одного роздивляються, ніби ніколи й не бачили, але Хосок не відсувається, упирається руками з обох боків від юнгієвої голови й знову єхидно хихикає.
— Ого… — тільки й видихає Хосок, нависаючи над Юнгі, що завмер, не зовсім розуміючи, що щойно відчув. Приємно, але не так, як коли щось нюхаєш, тут немає легкості, тут обпалює і буквально пронизує мозок від струму, що виникає між двома людьми.
— Що ого? — фальшиво-байдуже видавлює Мін, хоча самому досить цікаво знати, чи відчув він те саме. — Було приємно… типу… у тебе губи такі м’які, навіть крутіше ніж коли з дівчинкою, — Хосок захоплено плескає очима і впивається двома руками в схудле обличчя. — Давай ще…
— Добре… — Юнгі випалює це швидше, ніж встигає подумати, хоч він і не проти. Хосок напирає знову, цього разу рухаючи губами сміливіше, він цілує глибоко, прослизаючи язиком нетерпляче, і Мін відповідає, притягаючи його до себе за шкірянку, щоб повернути голову під ідеальний кут.
— Стій… — у самі губи видихає Юнгі, відштовхнувши друга від себе.
— Давай підемо до мене, тут лайном несе.
— Лади, тільки не пускай до нас свою йобнуту сестру, — Хосок хихикає, підводячись далі за Міном.
— Та вони вже сплять.
І вони роблять це протягом години, що залишилася до світанку, лежачи на зламаному дивані, на зім’ятому ліжку прямо в одязі. Просто поруч, їхні плечі та губи — єдині частини тіл, що стикаються. Іноді хтось (частіше Хосок) укладає руки на чужі кістляві ребра або підіймається рукою до гострих вилиць, щоб зручніше повернути голову. Губи напухають і під ранок починають боліти. Вони так і заснули обличчям один до одного, стикаючись носами. Так живуть один раз і не довге, і не щасливе життя.