SAYE — популярний легкий роман, написаний Ву Чже. Оповідання охоплює жанри драма, зрілої, психологічної, романтики, шкільного життя, шматочка життя, яой.
В Китаї новела набула неймовірної популярності, але переклад на українську мову, на жаль, не знайшла, тому прийшлось брати все в свої руки. Я ніколи не займалась перекладом, та не маю практики взагалі в написані творів, або в користувані цього сайту, взагалі ноунейм виходить, тому не відносьтесь надто критично. Якщо вкажете на помилки буде чудово.
Переклад з англійської, текст узят з сайту https://lightnovelreader.org/saye
Текст в оригіналі можете знайти https://www.51shucheng.net/qingchun/saye
Опис:
Коли Цзян Чену сказали повернутися до сім’ї, яку він ніколи не знав, і з якою він ніколи не мав стосунків, він нізащо не очікував зустріти маленьку дівчинку і, врешті-решт, її, здавалося б, нікчемного брата Гу Фея, в якості першого зустрічного у новому місті.
“Ти мені дуже подобаєшся”, – від цих слів у Гу Фея запаморочилось у голові.
Глава 1
Мобільний телефон у його кишені деякий час вібрував, і після п’ятого разу всього за три хвилини до зупинки Цзян Чен нарешті вирішив відкрити очі.
Автобус був у дорозі вже майже три години, а небо за вікном спочивало спокійно – наступцем обтяжене похмурістю. Тим часом молода дівчина поруч із ним міцно спала, її голова було незручно покоїлась на його правому плечі, наче це була безкоштовна для всіх подушка для подорожей, від чого він був просто паралізований.
Він знизав плечем, дещо роздратовано. Коли дівчина злегка повернула голову, він відштовхнув її пальцем. Але за лічені секунди вона знову впала на його плече.
Такий рух повторювався кілька разів, і він повірив, що ця дівчина не спить, а в комі.
Як дратує.
Він не знав, скільки часу знадобиться, поки він прибуде на станцію, оскільки не перевірив час, коли вперше отримав квиток у руки. Він знав, що збирається в подорож до маленького містечка, про яке раніше навіть не чув.
Життя було досить чудовим.
Коли його мобільний телефон завібрував у шостий раз, Цзян Ченг видихнув і витягнув його.
– Що сталося?
– Чому ти ніколи не згадав, що їдеш?
— Чому ти так раптово зник?
– Чому ти мені не сказав?
Як же так? Як же так? Як же так? Чому? Чому? Чому? БЛА БЛА БЛА…
Повідомлення були надіслані від Ю Сінь, і, швидше за все, вони були надіслані, коли вона надолужувала пропущений урок, що видно з того, що вона не дзвонила на пряму. Цзян Ченг, кинувши погляд, чітко помітив, що всі вони закінчуються знаком питання.
Коли він збирався відкласти телефон, прийшло сьоме повідомлення.
– Якщо ви не відповісте, я прийму це, оскільки ми розлучилися!
Зрештою, це був не знак питання. Він з полегшенням зітхнув, вимкнув телефон і знову поклав його до кишені.
Для нього розрив стосунків не мав жодного значення, оскільки стосунки, які тривали лише два місяці в старшій школі, були не що інше, як тема для розмов та пліток у інших студентів, та не несли жодного сенсу йому самому; радше це був той тип стосунків, коли хтось приносить йому сніданок, а під час гри з м’ячем завжди була особлива команда вболівальниць… ніякого подальшого розвитку у перспективі вони не мали.
¤ ¤ ¤
Коли він дивився на пейзажі ззовні, які постійно змінювалися, але також якось залишалися однаковими весь час, телеведучий нарешті оголосив пункт призначення Цзян Чена. Дівчина біля нього покрутила головою, виглядаючи так, ніби ось-ось прокинеться. Він зняв бейзболку, швидко дістав зі свого шкільного портфеля червону ручку, і тримав її в руці, обертаючи навколо фаланг.
Коли дівчина врешті прокинулась і підняла обличчя, на її чолі був великий відбиток, наче вона практикувала фатальне положення цигун. *
* Цигун – форма легкої вправи, що складається з рухів, які повторюються кілька разів, часто розтягуючи тіло, посилюючи рух рідини (крові, синовіальної та лімфи) і розвиваючи усвідомлення того, як тіло рухається в просторі.
Після того, як її погляд зустрівся з його поглядом, дівчина витерла куточок рота й соно дістала мобільний телефон. Потім, опустивши голову й граючи на телефоні, вона безтурботно сказала: «Вибачте».
На його подив, чому він не міг почути нічого близького до вибачення? Цзян Ченг багатозначно посміхнувся їй. Цей погляд змусив її за мить прокинутися, перш ніж лінія її зору впала на ручку, що оберталася в його руці.
Цзян Ченг міцно натиснув ковпачок на ручку, достатньо сильно, щоб вона створила чіткий звук закриття.
Через дві секунди вона раптом закрила обличчя, встала і на повній швидкості кинулася до ванної кімнати.
Цзян Ченг також підвівся і знову глянув у вікно – за час довгої подорожі сюди, нарешті, він зустрів падаючий сніг. Він зняв валізу з багажника, одягнув піджак і підійшов до бічних дверей автобуса, потім витягнув мобільний телефон і знову ввімкнув його.
Мобільний телефон був дуже тихим. Повідомлення Ю Сіня більше не звучали або не отримували.
Він відчув, що з тих днів, коли він був із Юй Сінь, це був перший раз, коли вона зробила його щасливим – це, безумовно, було нелегко.
Але також не було нікого, хто зв’язався з ним, крім Ю Сіня.
Наприклад, він думав, що хтось прийде за ним на вокзал.
¤ ¤ ¤
Виходячи з автобусної станції за натовпом людей, Цзян Ченг застібнув пухову куртку до кінця і подивився на місто, яке холодною зимою здавалося сірим і пригніченим.
Хаос і занепад структури навколо вокзалу були його першим враженням від міста.
Ні, це вважалося другим враженням. Перше враження було, коли його мати заявила: «Повертайся, в те місце, де живе твоя справжня сім’я», і вкинула його в порожнечу.
Він відтягнув свою валізу до крайньої південної частини площі автовокзалу, де було лише кілька людей. Збоку була невеличка вулиця, вишикована всілякими заїжджими дворами, над якими нависла моторошна атмосфера; ніби ввійшовши, було б неможливо вийти. Були також сумнівні маленькі ресторанчики з аурою, яка кричала: «Якщо ти їсиш тут, то отруїшся».
Він сів на валізу й подивився на телефон, досі з ним ніхто не зв’язався.
Хоча він мав і номер телефону, і адресу, які йому потрібні, він не хотів рухатися, він не хотів розмовляти… повторюю, він не хотів рухатися. Він витяг із кишені паличку сигарети й пустив її в рот. Що ж до того, що його раптово загнали туди, то він кишав глибоким і незрозумілим відчуттям втрати, відчаю та гніву.
Він розгублено дивився на лід на землі й увімкнув запальничку. Коли гіркий арктичний вітер кинувся з-за його спини, він згорнувся калачиком і запалив сигарету. Дим, що тягнувся перед ним, здавався заворожуючим і утримував його увагу, поки він врешті не зітхнув.
Якби вчитель, відповідальний за його клас, побачив його зараз, він, чесно кажучи, взагалі не знав би, що сказати.
Однак це вже не було важливим; він уже був там, у далекому куточку світу – не кажучи вже про вчителя, навіть ті люди, які перебували з ним у класі більше десяти років, мабуть, більше не зможуть його побачити.
Наскільки він знав, ніхто в зношеній маленькій школі цього маленького і зруйнованого міста не дивиться на те, курить він чи ні.
¤ ¤ ¤
Після того, як він викурив лише половину сигарети, Цзян Чен більше не міг терпіти холодне повітря. Він підвівся і вирішив, що першим викличе таксі і знайде де поїсти. Але коли він тягнув свою валізу лише на крок уперед, він відчув, як щось врізалося йому в щиколотку; силу не можна було описати як мінімальну, оскільки зіткнення викликало сплеск болю в його нерви.
Він нахмурився і повернув голову, щоб подивитись позаду на скейтборд.
Не піднімаючи голови, він побачив, звідки влетів скейтборд, людина впала біля його ноги.
«Як ти…» – Він зазвичай простягав руку, щоб допомогти людині піднятися, але завмер на півдорозі.
Розпатлана шерсть, яку, здавалося, погризла собака, яка не роз’їдала, була довга й коротка, і навіть одяг був відносно брудним… жебрак? Мандрівник? Шахрай? злодій?
Коли ця людина підняла очі, Цзян Ченг ясно побачив, що це була маленька дівчинка, яка, схоже, навчалася в п’ятому чи шостому класі початкової школи. Незважаючи на те, що її обличчя було повністю вимазане брудом, можна було помітити, що її шкіра була надзвичайно гарна з досить великими очима, сповненими молодості та невинності.
Він хотів знову допомогти їй піднятися, але якраз перед тим, як його рука встигла зрушити, цю маленьку дівчинку відтягнуло ще чотири чи п’ять інших маленьких дівчаток, які пильно йшли за нею; хтось навіть вдарив її ногою в спину, від чого вона спіткнулася і знову мало не впала на землю.
¤ ¤ ¤
Цзян Ченг одразу зрозумів, що відбувається. Він вагався на мить, потім розвернувся і продовжив свою дорогу з валізою в руці.
Вибух сміху ззаду був єдиною причиною, чому його крок знову зупинився.
Коли у нього був жахливий настрій, він не хотів втручатися в чужі справи. Випадково, його настрій був на вершині того, що вважалося «жахливим». Але великі, чорні й ясні очі цієї маленької дівчинки спонукали його повернутися назад.
«Гей!» – він закричав.
Кілька дівчат зупинилися, а та, що, здавалося, лідер гурту кинула на нього черствий погляд. “Що ти хочеш?!”
Цзян Ченг повільно перетягнув свою валізу й втупився в руку лідера, яка все ще стискала сорочку «Великі очі». Через дві секунди ватажка розв’язала їй руку.
З цими словами він відтягнув «Великі очі» до себе й зиркнув на інших дівчат. – «Нічого, просто йди».
«Хто ти, га?!» – Заводило була трохи боягузливою, але все ще кричала від невдоволення.
«Я старший брат, і в мене є ніж», — сказав Цзян Ченг, дивлячись на неї. -«Я можу зробити тобі стрижку, подібну до її, всього за тридцять секунд».
«Я покличу сюди свого брата, щоб поставити вас на місце!» – Вождиня, очевидно, не була звичайною злодійкою, оскільки від власних слів вона трохи відступила, навіть для неї її слова були непереконливі.
«Тоді нехай поквапиться.» – Цзян Ченг однією рукою тягнув свою валізу, а іншою «Великі очі».- «Мені неймовірно страшно, тому я маю намір втікати дуже швидко».
¤ ¤ ¤
Після того, як ці дівчата пішли, «Великі Очі» натомість вирвалися з нього.
“З тобою все гаразд?” — запитав Цзян Ченг.
«Великі очі» похитала головою й підійшла до скейтборду, потім поставила на нього одну ногу й подивилася на нього.
«Твоє?» — знову запитав Цзян Чен.
Вона кивнула, потім злегка притиснула ногу і покаталася до нього. Після того, як вона зупинилася, вона все ще дивилася на нього своїми великими очима.
«Ти повинна… повернутися додому». – Цзян Чен невимушено кивнув, перш ніж в п’ятий раз дістав телефон і відійшов убік, маючи намір викликати таксі.
Пройшовши деякий час, він почув звук ззаду. Він озирнувся, помітивши, що «Великі Очі» були на її скейтборді, ідучи за ним у вільному темпі.
“Що не так?” – Цзян Ченг подивився на неї.
«Великі Очі» нічого не сказали.
«Ти боїшся, що вони повернуться?» — запитав Цзян Чен знову без будь-якого іншого вибору.
«Великі Очі» похитала головою.
«Ти ж не німа, чи не так?» – Цзян Чен почав почуватися трохи роздратованим.
«Великі очі» продовжувала хитати головою.
«Я кажу тобі, я…» – Цзян Чен показав на себе, – «Я зараз у дуже поганому настрої… Знаєш, я не буду поблажливий до того, щоб вдарити маленьку дівчинку».
«Великі очі» не зрушили з місця.
Цзян Ченг ще деякий час дивився на неї. Потім, бачачи, що вона не має наміру говорити, він стримував гнів і потягнув свою валізу вперед… знову.
Сигнал в районі був поганий, і додаток для виклику таксі не відкриється до кінця життя. Все, що він міг зробити, це сісти прикладом на кам’яну брилку біля зупинки громадського транспорту і запалити цигарку.
«Великі очі», яка все ще була на скейтборді, зрештою зупинилася поруч із ним.
«Чи є ще щось?» — нетерпляче запитав Цзян Чен, тепер трохи жаліючи, що раніше втрутився і поставив себе в іншу дивну ситуацію.
«Великі Очі» все ще не вимовила жодного слова, коли злегка вдарила ногами об землю і покаталася на скейтборді до місця під дахом невеликого автовокзалу; вона підняла очі й довго дивилася на небо вгорі.
Поки вона повернулася на скейтборді, де він був, Цзян Ченг здогадався про причину її розгубленого виразу обличчя. Він зітхнув і запитав: «Ти заблукала? І не знаєш дороги назад?»
«Великі Очі» кивнув.
«Ти місцева?» — запитав Цзян Ченг.
Кивок.
«Поклич когось із вашої родини, щоб він забрав вас». — сказав Цзян Ченг і передав їй свій мобільний телефон.
Вона взяла телефон, на мить вагаючись, опустила голову й натиснула кілька цифр, а потім повернула йому.
« Що це? » – Цзян Ченг побачив, що вона вже натиснула цифри, але не дзвонила. — « Хочеш, я допоможу тобі подзвонити їм? »
Кивок.
«Блять». – Цзян Чен скривив брови, коли він натиснув кнопку виклику. Але, слухаючи гудок, він щось згадав і швидко запитав: «Чий це номер у вашій родині?»
Перш ніж «Великі очі» встигли відповісти, хтось відповів на дзвінок.
Звичайно, здогадавшись, що вона не відповість, Цзян Чен просто сказав: «Привіт».
¤ ¤ ¤
“Хто це?” З іншого боку пролунав голос молодого чоловіка.
«Перехожий», — просто сказав Цзян Ченг, не знаючи, як це сказати. – «Тут є маленька дівчинка…»
«Я нічого не хочу», — сказав той.
Перш ніж Цзян Чен зміг повернутися до тями, дзвінок було розірвано.
«Хто була та людина?» – Цзян Ченг виплюнув сигарету й показав на «Великі очі».- «Якщо ти не збираєшся говорити, то губися. У мене немає більше терпіння».
«Великі очі» присів біля ноги Цзян Чена, підняв камінь і написав на землі єдине слово «брат», а потім знову подивився на нього.
«Добре, я зрозумів».- Цзян Ченг відчув, що ця маленька дівчинка насправді німа.
Він знову набрав цей номер. Цього разу він пролунав лише на мить, перш ніж дзвінок підключився. – “Хто це?”
Цзян Ченг подивився на маленьку дівчинку: «Твоя сестричка тут зі мною…»
«Убий заручника», — відповів той, а потім знову поклав трубку.
«Блять!!!» – Цзян Чен захотів розбити свій телефон, коли вказав на неї: «Твоє ім’я!»
«Великі очі» опустила голову й використала камінь, щоб написати своє ім’я.
顾淼 Гу Мяо.
Цього разу Цзян Ченг не дзвонив, а лише надіслав текстове повідомлення із зображенням «Великі очі»:
«Гу Мяо, німий, скейтборд. »
Через тридцять секунд його телефон вимкнувся.
Цзян Ченг підключив дзвінок: «Занадто пізно, заручник мертвий».
«Вибачте», — сказала людина. – «Ви можете сказати мені, де вона? Я піду й подивлюся, чи можна її врятувати».
«…Східна сторона залізничного вокзалу, особливо запущена». Цзян Чен звів брови: «Вона заблукала. Тобі треба поспішати, у мене є якісь справи».
«Дякую, дуже дякую!» — відповіла людина. «Я буду негайно. Якщо у вас є якісь термінові справи, ви можете піти першим. Вона може чекати мене там».
¤ ¤ ¤
Поклавши це питання, Цзян Ченг підняв напіввикурену сигарету, яку він кинув на землю, і кинув її в сміттєвий бак вбік, перш ніж запалити ще одну.
Спочатку він хотів одразу викликати таксі й піти, але, думаючи, що нікого не хвилює, їде він чи ні, чи є він взагалі чи ні, він, здавалося, не поспішав.
Посидівши деякий час на скейтборді, Гу Мяо встала і каталась на ньому взад-вперед по тротуару.
Дивлячись на неї, Цзян Чен був дещо здивований. Він думав, що ця маленька дівчинка просто катається як заманеться, тому він не очікував, що вона буде виконувати всілякі трюки вгору і вниз на сходах; коли вона прискорилася, а потім раптово повернулася, стало несподівано спокійно.
По правді кажучи, це була шевелюра, зістрижена в скуйовджений безлад, разом із брудним обличчям та одягом, які змушували людей втрачати інтерес.
Погравши більше десяти хвилин, Гу Мяо під’їхала до нього і зупинився. Потім вона міцно натиснула кінчиком ноги на скейтборд, змусивши його піднятися. Зловивши його рукою, вона підняла руку й вказала кудись позаду Цзян Чена.
« Це було круто!» – Цзян Чен показав Гу Мяо великий палець вгору, а потім повернув голову в напрямку, в якому вона вказала, щоб побачити чорний мотоцикл, припаркований позаду нього.
Оскільки людина на мотоциклі була в шоломі, його обличчя було неможливо розгледіти. Але, стоячи на тротуарі, одягнений у приталені сірі штани, які підкреслювали його ноги, і в берцах, довершуючи його кричащих “важкий” вигляд… привертає увагу.
Високий та стрункий.
¤ ¤ ¤
«Твій брат? » – Цзян Чен запитав Гу Мяо.
Гу Мяо кивнув.
«Що сталося з твоєю головою?» – Хлопець на мотоциклі зняв шолом, підійшов і здивовано витріщився на волосся Гу Мяо. «І твоє обличчя, і одяг… ти впала у гнію?»
Гу Мяо похитала головою.
«Над нею знущалися діти», – сказав Цзян Ченг.
« Дякую. » – Погляд людини перемістився, впавши на обличчя Цзян Чена. – «Я Гу Фей, її старший брат».
Цзян Ченг підвівся і потис йому руку: «Будь ласка »
¤ ¤ ¤
Здавалося, Гу Фей був приблизно того ж віку, що й він, і лише дивитися на його очі було не найкращим методом, щоб визначити, чи є він братом Гу Мяо чи ні. Хоча його очі не були такими великими, як у Гу Мяо, вони були дуже схожі і… його шкіра була такою ж світлою.
Незважаючи на те, що нинішній настрій Цзян Чена був схожий на тарілку гнилих помідорів, зачіска Гу Фея так само привертала погляди, як і його ноги, що не дозволяло йому не кинути ще одного чи двох поглядів із тріщини цих гнилих очей.
Зачіска Гу Фей була дуже коротка, підстрижена під їжачок. Якщо нахилитися ближче, можна було б розгледіти музичні ноти, виголені до шкіри голови з обох боків його голови. З одного боку був басовий ключ, а з іншого — скрипальний, але Цзян Ченг не міг чітко розібрати, скільки точок було.
«Ви щойно вийшли з автобуса?» – Гу Фей глянув на свою валізу.
«Ага.» Цзян Ченг взяв телефон і перейшов до програми, щоб викликати таксі.
«Куди ти прямуєш? Я можу тебе підкинути», — сказав Гу Фей.
«Немає потреби». – Цзян Ченг глянув на свій багаж — «Не важливо на скільки великий мотоцикл, все одно він не помістить все»
«Він не займає багато місця», – додав Гу Фей.
«Немає потреби, але дякую», – сказав Цзян Ченг.
«Скажи цьому братикові, дякую». – Гу Фей вказав на Цзян Чена, а потім сказав Гу Мяо: «Кулька гною».
Цзян Чен обернувся, щоб поглянути на «гнійову кульку», бажаючи почути, як вона буде говорити. В результаті Гу Мяо просто обійняла свій скейтборд і вклонилася йому на 90 градусів.
Після цього Гу Фей осідлав мотоцикл і одягнув шолом.
«Знову дякую.»- Гу Фей ще раз поглянув на нього, завів мотоцикл і поїхав.
¤ ¤ ¤
Цзян Чен знову сів на кам’яну брилку. Дивно, але зв’язок в той час був непоганим, але… це не допомагало визвати таксі, навіть ті, на які він махав, коли вони проїжджали повз, не зупинялися.
Що це за жахливе місце?
Хоча він був у дуже поганому настрої, він ніколи не мав часу насолоджуватися життям. Він лише відчував, що жив у принципово хаотичний час, огорнутий усілякими потрясіннями та відчуттями втрат, і навіть повітря навколо нього було важким, щоб вільно вдихнути, тому він постійно відчував, що задихається. Він дивувався, чому він погодився на всі ці домовленості і приїхав сюди.
Бунтівний період?
Як постійно нарікала йому мати: «У нашій родині ніколи не було такої бунтівної дитини, як ти, яка була б ущемлена колючками, завжди була на сторожі й на стільки була замкнута та недосяжна».
Звичайно, з самого початку вони не були сім’єю. Не кажучи вже про те, що останнім часом вони були більше схожі на ворогів, коли один злився на іншого лише з через не правильний погляд.
Цзян Чен скривив брови. Він ніколи не мав часу розмірковувати над цими речами.
До цього моменту.
У цьому незнайомому і холодному місті, де велично падав сніг, він прийшов до тями.
Відчай і біль, постійне протистояння всьому невідомому викликали в нього біль.
Коли він опустив голову, сльози виступили на поверхню.
¤ ¤ ¤
На той час, коли пролунав сигнал його мобільного телефону, Цзян Ченг сидів у KFC, адреси якого він навіть не знав. Він глянув на дивний номер, а потім підключив дзвінок: «Привіт?»
«Це Цзян Ченг?» – З іншого боку передавався голос чоловіка середніх років.
Оскільки голос був трохи гучним, Цзян Ченг відсунув телефон від вуха. «Так.»
«Я твій тато», — сказав той.
«… о.» Цзян Ченг схвально буркнув. Такий обмін несподівано прозвучав смішно, тому йому було важко не сміятися.
Ця людина також посміялася: «Я Лі Баого. Ти повинні це знати, правда?»
«Ага», — сказав Цзян Ченг, сьорбаючи колу.
«Ти на вокзалі?» — запитав Лі Баого.
« Я тут. » – Цзян Ченг подивився на час, я тут дві години.
«У тебе є адреса? У мене немає машини, щоб поїхати, тому я не можу поїхати і забрати тебе. Беріть сюди таксі, я чекатиму вас на перехресті», – сказав Лі Баоґо.
«Ага» Цзян Ченг поклав трубку.
¤ ¤ ¤
Цього разу удача була на його боці. Йому вдалося відразу спіймати таксі, і, на диво, з увімкненим обігрівачем; досить тепло до такої міри, що він відчув гарячку.
Водій хотів поспілкуватися, але Цзян Ченг просто притулився до вікна і весь час мовчки дивився на вулицю. Після кількох спроб, які не увінчалися успіхом, водій нарешті здався і ввімкнув радіо.
Цзян Ченг намагався чітко побачити, як виглядає місто. Але небо вже було вкрите темрявою; вуличні ліхтарі не були особливо яскравими, а сніжинки, які пурхали навколо, здавалося б, обганяли все джерело світла, не допомогли, а натомість викликали у нього непритомність.
Він заплющив очі.
Але незабаром їх знову відкрили.
Він не знав, що сталося, але відчував себе надзвичайно млявим.
¤ ¤ ¤
Коли таксі зупинилося на місці, Цзян Ченг вийшов, взяв свою валізу і став на перехресті.
Там нікого не було.
Ніде не було видно тіні людини, яка стверджувала: «Я твій тато» на ім’я Лі Баого.
Цзян Чен придушив гнів у своєму серці, і поки біль від вітру різав йому обличчя, він набрав номер Лі Баого.
«Ай, цей смердючий…» – Лі Баогуо нарешті відповів на дзвінок через деякий час: «Привіт?»
«Я на перехресті».- Цзян Ченг прислухався до його рухів з іншого боку й хотів негайно покласти трубку й замість цього знайти готель, у якому можна зупинитися.
«Га? Ви так швидко прибули?»- Лі Баого здивовано вигукнув: «Я тут, я тут. Я негайно вийду».
Це одразу зайняло більше п’яти хвилин. Якраз коли Цзян Ченг відтягнув свою валізу на перехрестя й покликав таксі, чоловік у капелюсі Лей Фен* підбіг і притис руку йому до плеча. Він кричав у всі свої легені: «Цзян Чен, так?!»
*Лей Фен [雷锋] — (18 грудня 1940 — 15 серпня 1962) солдат китайської армії в комуністичній легенді. Після його смерті Лей був охарактеризований як безкорислива і скромна людина, віддана комуністичній партії, Мао Цзедуну та народу Китаю. У 1963 році він став об’єктом загальнонаціональної посмертної пропагандистської кампанії «Наслідуй приклад товариша Лей Фена». Лея зображували як зразкового громадянина, і маси заохочували наслідувати його безкорисливість, скромність і відданість Мао.
Цзян Чен не вимовив жодного слова. Він бачив, як Лі Баого вибігав із житлового будинку, який був буквально за ним.
Негайно ж, так?
Коли він подивився на вікно другого поверху й побачив кількох голів, які дивилися в їх бік, йому вже не хотілося говорити.
«Я просто був у друга деякий час. Ходімо, ходімо». Лі Баого поплескав його по плечу: «Йдемо додому, ходімо додому… ти виглядаєш набагато вище, ніж на картинці».
Цзян Ченг не зводив очей з брудного тротуару й пішов за ним.
«Гей, — поплескав його по спині Лі Баого, — скільки років минуло? Більше десяти років, правда? Нарешті я побачу свого сина! Я повинен добре роздивитись».
Лі Баого схопив його за голову, поставив її прямо перед очима й витріщився на нього.
Цзян Ченг підняв маску, яка лежала біля його підборіддя, закриваючи половину його обличчя.
Він раптом відчув, що вся його істотність стала абсолютно порожньою, навіть атмосфера була наповнена розгубленістю.