І тоді до мене прийшла Смерть.
Я чула, що на смерть, як і на сонце, не дивляться в упор — тож я, сумнівна, відвертаю обличчя. А в неї важкий погляд, і в мене — важкі руки, і я знаю, що вона жере мене очима, ніби чекаючи, що я їй щось відповім. Якось себе виправдаю. Я промовчала.
А вона, виявляється, не така, як мені думалося: зовсім не чорна і не кістлява, ні — у неї рум’яні щоки, і очі блищать, зовсім як у живої. Зовсім як у мене. І ось вона вже сидить в ногах мого ліжка, і ось вона вже тягне до мене свої теплі руки, і міцно-міцно притискає мене до своїх грудей. І від неї пахне моєю матір’ю.
***
І тоді до мене прийшла Смерть.
І я подивилася їй у обличчя, шаленіючи — червона манія люті іще не встигла зійти з моїх очей. Я спльовую кров на пильну землю, а вона шкірить зуби. Я знала, на що іду.
Похитуючись, незграбно сідаю спиною до стіни. Обабіч мене лежить іще зовсім дитинний юнак — років шістнадцяти, не більше, — із розбитою головою і пустими очима. Чи бачили ці очі те, що бачу зараз я? Мені завжди здавалося, що смерть приходить блідою дівою, або ж чорнокрилим янголом, — але на ній рифлений обладунок і золочений горжет, гравірований гербом, якого я не можу впізнати. І лиця, лиця… Господи!
І вона тягне до мене свої ладоні, і гаряче повітря спирає у мене в грудях, і в’язка кров бурлить у мене в горлі. А я незграбно намагаюся вислизнути, — наївне дівчисько! — і мої руки не знають, куди себе подіти, аж поки не намацують у металевих піхвах клинка.
***
І тоді до мене прийшла Смерть.
У повітрі стоїть запах солі. Акушерки, вологі від поту, снують туди-сюди, наче мурахи, а мені хочеться сказати їм, щоби вони зупинилися хоч на секундочку — бо у мене від цього балагану все плутається у голові, — але у роті все пересохло і злиплося, а мій власний язик мене вже зовсім не слухається. Мені, певно, боляче, дуже боляче, але звідки ж мені знати — я перестала бути собою вже двадцять хвилин тому, коли одна з повитух опоїла мене одурманливим.
Мої руки важкі, але у голові легко, — і здається, ніби сам Господь посміхається мені у всій своїй славі. І я посміхаюся йому у відповідь. Простирало піді мною вологе від крові. А у неї округле, усипане веснянками обличчя, і вона стоїть біля мого ліжка, і дивиться на мене великими і світлими очима — так дивиться на свою матір дитина, якій серед ночі наснився кошмар. І я сама тягну до неї руку, і вона притискає мою долоню до своєї щоки.