Попередження: Усі помилки в розмові пʼяних підлітків були зроблені навмисно!
Головна пара: Хітоші Шинсо/Нейто Монома
Опис: «Випускний А та В-класів у клубі, де всі трошки (ні) випили та вирішили зіграти у гру, що завжди має наслідки.»
Не сказати, що це був особливий вечір. Ні, він був зовсім звичайний, насправді. Обидва класи геройського факультету вирішили провести спільну вечірку на честь випуску з академії. Вечірка, правда, планувалась близько тижня тому і перенеслась з-за чергового нападу лиходіїв. Їх, правда, вже не так багато, як раніше, і можна сказати, що мрія Яструба майже здійснилась. Герої вже не були такі затребувані як раніше. Ні-ні, потреба в них ще була і не мала, але до рівня Альянсу чи Фронту Визволення не дотягувала точно.
Тож, герої були потрібні. Особливо лиходіям, котрим обидва класи достатньо насолили під час свого стажування. Особливо вони були потрібні їм в найкращу годину їхніх юних життів – випускний вечір. Тож вечірка перетворилась на скажену бійку, з-за котрої було необхідно як і клуб відновлювати, так і синці деяких вже-не-учнів підлікувати.
І ось, нарешті, клуб відновили, синці вилікували, лиходії надійно сидять за ґратами і новоспечені герої можуть відсвяткувати свій випуск, тому що вони цього чекали всі три роки.
Тож, вечір. Цей вечір дійсно був звичайним. Літнім, теплим, з мільйонами зірок на небі та гучною музикою у клубі. Щастя це зміг відчути кожен – вони були повнолітніми та живими. Зі старими шрамами на тілі та болючими спогадами про минуле, але щасливими, бо живі. Щасливими, бо ніяка війна вже нікому на загрожує. Щасливими, не просто, бо живі. Бо вижили та пережили ці три роки. Хто зміг би похизуватися цим у свої вісімнадцять? А вони можуть.
– Камінарі! – гукнула друга Кьока, що стояла із Шиозакі, та потягнула хлопця грати у бірпонг. Пива там не було, тільки вино, бо ніхто з них не переносить ту хмельну бурду. Та й понгу не було. Задачею було лиш потрапити мʼячиком у стаканчик завдяки своїм здібностям.
Шинсо дивився на картину того, як однокласник намагається завдяки блискавкам потрапити мʼячиком у найближчу червону посудину, але кожна з його спроб була невдалою. Хлопець здався та просто опустошив стакан за кілька ковтків. Кірішіма та Тецутецу щось кричали йому про безвідповідальність у грі не помічаючи, як Бакуго із нудьгою вкрав з-під їхнього носу пару стаканчиків та направився до Мідорії з Ураракою. Шото спробував повторити той самий трюк, але Кендо та Яойорозу не дали йому й шансу, вдаривши по обох руках з різних сторін.
Хітоші не пожалкував два роки тому, що обрав приєднатись до А-класу. Якими б проблемними ті не були, з ними в нього були декілька ближчі стосунки, ніж з В-класом. Правда, Монома так й не змирився із втратою нового однокласника, кожного дня вишукуючи його у коридорах та столовій, а у висновку став ще й частим гостем у гуртожитку А-класу. Шинсо подивився на юнака, що підійшов до нього із парою бокалів Аперолю. Музика була занадто голосною для розмов, але Монома встав на носочки, щоб промовити свої слова прямісінько у вухо однолітка.
– Учні А-класу зовсім не змінились. Ні, ну ти подивись! – Нейто передав хлопцеві один з бокалів поки продовжував говорити. – Всі наші забаганки були сплачені ще до того, як ми зайшли, а вони не додумались підійти на бар. Що з твоїм класом не так?
Шинсо тихо посміявся та зробив ковток напою, дивлячись спочатку на розлючену Міна, що кинула Мінето у сторону Йосецу та Джузо, а потім на хлопця поряд. Він нахилився, шкодуючи ноги Нейто.
– Вони так просто розважаються.
– Дивні розваги.
– Хто б казав, – Шинсо закотив пурпурні очі. – Які у тебе взагалі розваги?
– В список моїх розваг точно не входить крадіжка вина у червоних стаканчиках.
Вони тихо посміялись. Ці двоє не стали найкращими друзями, не так багато часу вони проводили разом і не так багато знали один про одного. Час від часу Монома знаходив можливості зустрітись із Хітоші, і хоч ці зустрічі і були частішими, ніж з усіма іншими з В-класу, але насправді вони дійсно були порідку, щоб хлопці змогли зблизитись.
Ця розмова також не була довгою. Можливо тому, що було важкувато вести розмову у заповненому алкоголем, повнолітніми підлітками та голосною сучасною музику клубі. А може тому, що Кендо, переймаючись за психологічне здоровʼя Шинсо, забрала Моному, що пручався активніше, ніж зазвичай. Хітоші лиш з посмішкою помахав тому на прощання і Нейто зробив на обличчі жалібний вираз, вважаючи те, що відбувається, абсолютно несправедливим.
Наступна їх зустріч цього вечору відбулась, коли Міна та Монома, обидва у тріску пʼяні, підібрались до хлопця, говорячи щось про силу та популярність їхніх класів, і що можливо вибір Шинсо був найгіршим у їхніх життях, або ж найкращим з усіх. Хітоші майже нічого не розумів з-за битів, що лунали з усіх сторін, а може й з-за того, що обидва тіла не могли вимовляти слова з-за випитого алкоголю. Сецуна, з котрою Шинсо намагався вести розмову, лише посміялась і допомогла Кендо знову забрати Моному подалі від хлопця. Тсую вирішила, що із дівчиною також треба щось робити, тому на пару з Хагакуре забрала «Королеву Чужих». Шинсо досі не розуміє, чому обидва класи не хотіли його залишати на самоті, але коли Ашідо намагались забрати, вона схопила його за руку та потягнула грати у «Правду чи Дію», де вже зібрались обидва класи майже у повному складі.
– Хто кртить? – запитала Пінкі, хитаючись та ледве стоячи на ногах.
Шинсо не знав, хто крутить, але його голова вже паморочилась від алкоголю та голосної музики. Ніби почувши його думки, Гучний Мік зробив музику трохи тихіше. Можливо він помітив, що підлітки зібрались для гри і танцювати поки ніхто не планує, але Хітоші все ж таки був вдячний вчителю англійської. Ііда ж допоміг дівчинці всістися в одне з обитих темною тканиною крісел та проінформував новеньких.
– Зараз крутить Камінарі.
– О ні, – застогнала Кьока, що підійшла до них.
– О так! – вигукнули Мінета та Міна, нерівномірно піднявши руки догори. Здається, з Мінети також було сьогодні достатньо алкоголю.
– Ти маєш бути чоловіком, Камінарі, не будь Мінетою! – вигукнув Кірішіма, тримаючи за шиї Бакуго та Токоямі, щоб ті не сміли піти від головної події на сьогодні.
– Так-так, я кручу… Яка вдача. Монома! Правда чи Дія?
Шинсо подивився на Нейто, щасливий від того, що його зір перестав бути таким каламутним після того, як музика перестала бити його по голові. Монома також дивився на нього задоволений тим, що зараз точно ніхто не забере його від хлопця.
– Викнвати накзи когось з А-а-класу? Нізщо. Я обр-раю правду, – здається, удар по потилиці від Кендо змусив мізки Моному трохи протверезіти, але не його тіло.
– Ти міг би так само сказати і про правду. Мол, «я не збираюсь розкривати свої секрети комусь з А-класу», – промовила Тсую, із нерозумінням дивлячись на хлопця.
– Але тут я мжу і збрхати, – посміхнувся той.
– Насправді, не можеш, – повідомив тому Мідорія. – Розумієш, Хатсуме дізналась про нашу вечірку і розробила для гри пляшку, що засвітиться червоним, якщо хтось у радіусі пʼяти метрів вирішить збрехати. Вона ловить звуки та рівні серцебиття і запрограмована…
– До-о-бре-добре, я зрозмів, – обличчя Мономи стало менш щасливим. – В будькому разі, я обраю правду.
– З ким ти цілувався востаннє? – запитав Камінарі з посмішкою, що ніби казала «Давай, хлопче, ділись своїми секретами з А-класом».
– А де питання по типу «Хто твій улюблений вчитель» чи «Скільки алкоголю ти випив вже сьогодні»? – запиталась Кьока, підозріло дивлячись на Денкі.
– Що? Ми подумали, що час змінити вікові обмеження, коли Міна пішла розповідати Шинсо про те, як йому пощастило потрапити до нас.
– Ні, це здається було, коли Кода наказав тобі принести йому щось полуничне, – пригадав Кірішіма.
– Що-о-о? Зра-адники, ви грали без ме-ене? – образилась Міна, склавши руки на грудях.
– Кохана, але ти хвилин пʼять йшла до Шинсо!.. – Кірішіма із переляком дивився на дівчину, що була готова розчинити його у своїй кислоті.
– Давайте продовжувати, – Бакуго вдарив кулаком по столу та подивився на кожного, хто стояв чи сидів за столом. – Без романтичних дра-ам та тргедій, інкше я вас прибʼю.
– Тож, Монома? – повернувся Камінарі до теми їх гри.
– Останній раз я цлувався з якимось хлопцем у клубі. Уя-авлення не маю, як його звати.
Всі здивовано подивились на Моному Нейто, котрий тільки що просто зробив камінг-аут та спокійно продовжив пити свій… пʼятий Апероль?
– Що-о? Я, здається, ніко-оли не приховував, що я ге-ей?
– Він має рацію, він ніколи цього не приховував, – погодилась Кендо, що виглядала і здивованою, і не здивованою водночас.
– Тож… Я крчу?
Камінарі передав пляшку до Мономи та той без вагань прокрутив, після цього майже впавши, коли його підхопив Тецутецу, що стояв поряд.
– Гей, ти в нормі?
– Мгм… Шинсо! – очі Нейто засяяли, коли пляшка вказала на хлопця, що не стримуючи себе посміхався, дивлячись на того. – Правда чи Дія?
– Дія. Я не маю страху виконувати накази когось з класу В.
– Ду-же смішно. Відвди… Відведи-и мене бдласка додому, я вже йти не мжу…
Пляшка засяяла червоним.
– До-обре, мжу, але мені буде ду-уже ва-жко навіть сісти в тксі.
Пляшка засяяла зеленим.
Всі розсміялися, відводячи погляд від Мономи, що зручно влаштувався у руках однокласника та з посмішкою показував обидва великих пальці, направлених вниз. Шинсо закотив очі та підійшов до Мономи, беручи того за лікоть.
– Пішли відведемо тебе до таксі.
– Ну ні-і, я сказав, щоб ти довів мене додому!
Дівчата із підозрою подивились на Нейто, припинивши сміятись. За їхніми обличчями хлопець зрозумів, що зараз його підозрюють у всіх найгірших гріхах людства, тому перелякано виставив руки поперед собою, змусивши Шинсо прибрати свою та мало знову не впав на Тецутецу.
– Ви мене це в чо-ому зви-ну-ва-чу-є-те своїми поглядами? Я лиш безви-инний пʼяний геро-ой!
Пляшка засяяла червоним.
– Та Боги… До-обре, не безвинний. Але! Що-об ви там не наду-умали, я не збира-юсь цього робити!
Пляшка засяяла зеленим.
– Ми за тобою слдкуємо, Мононома! – Міна, тримаючись за плече Кірішіми, показала два пальці на свої очі і перевела їх на хлопця.
– Я Моно-ома. І, Боги, Боги, ви за кого-о мене прмаєте? Я не яксь виноградний пупс з А-класу!
Дівчата із розумінням переглянулись, відштовхуючи Мінету поближче до Бакуго та Шото, поряд з котрими той не посміє і слова брудного сказати. Хлопак зблід і боявся навіть поворухнутися, тому що Бакуго цього вечору був підозріло тихим. Шинсо тим часом знову підхопив Моному, тому що той дійсно от-от звалиться в обійми підлоги, і підтягнув до себе, спираючи його тіло на своє. Хлопець щось активно мурчав чи мичав. Ніхто, в більшості своїй, не міг розібрати цих звуків, тож Хітоші просто потягнув Нейто до виходу, тим часом швидко розпрощавшись із класами. Вони могли б посидіти і у приміщенні, бо ніхто не забороняв їм присісти на один з цих дійсно зручних диванчиків. Але на вулиці можна дати пʼяному тілу подихати свіжим повітрям, котре не зобовʼязано допомогти хлопцеві, її котрий просто валявся на Шинсо, стискаючи того у обіймах. Як тільки Хітоші прикрив двері, до них вибігла Кендо із телефоном у руці. Вона передала телефон здивованому Шинсо.
– Цей ідіот забув в мене телефон. Момо викликала вам таксі і скинула тобі опис. Машина буде через пару хвилин.
– Дуже вам дякую, дівчата, – вдячно відповів хлопець, кладучи чужий телефон до кишені.
– І ще дещо… Слухай, Монома хороший хлопець, хоч іноді й веде себе як засранець, – вона ніяково потерла шию, відвівши погляд у землю і знову повернувши до юнака. – Думаю, він насправді хотів з тобою подружитись, тому і чіплявся постійно.
– Не переймайся, Кендо, – Хітоші посміхнувся, намагаючись її заспокоїти. – Я і сам це розумію, просто завжди було кумедно дивитись, як ти його тягнеш. Ти хоч раз бачила це його ображене обличчя? В мене десь є фото, я тобі скину.
Дівчина здивовано подивилась на нього. Здається, вона неочікувала таких дій від нього і Шинсо навіть замислився, а чи не всі фотографують своїх знайомих, коли ті виглядають кумедно чи навіть мило? Певно, він не буде показувати їй свою папку «милий маніпулятор» у фотографіях. У висновку Кендо все ж таки їх покинула, коли Кодай покликала її назад до них. Хлопець ще раз попрощався із дівчиною та продовжив чекати машину під час того, як дихання Мономи потрапляло кудись йому в шию. Він намагався стояти рівно, щоб випадково не впасти під вагою чужого тіла. Не сказати, що юнак був важким, але вагу він все ж таки мав, а Хітоші не був навченим довгий час тримати когось, стоячи на одному місці.
– Хітоші? – промимрив Монома, стискаючи хлопця у обіймах міцніше. Яким би пʼяним той не був, але сили ніби залишились при ньому.
– Так, це я.
– Як добре, що це ти.
Хітоші б може сказав щось. Може, він би посміхнувся на такі слова друга або просто притягнув того ближче, тому що той нерівномірно то міцно тримав його, то ніби слабшав від втоми. Може, він би зробив взагалі щось, якби Монома не використав на Шинсо його ж здібність. Хітоші ніби зник зі світу, припинивши мислити та діяти. Він стояв в одній позі, не в силах зробити бодай щось і щиро цього злякавшись. Монома не міг зробити чогось поганого, він знає, і можливо, хлопець випадково використав здібність. Але з чого б це? Невже у пʼяному маренні він в якийсь момент подумав, що було б непогано взяти Шинсо під контроль?
Їхня машина приїхала, але Шинсо нічого не міг зробити. Не міг підійти або щось сказати. Замість нього це зробив Монома.
– Це… м-м… наша машина? О, чорт.
Контроль різко зник і хлопці сіли в машину, поки водій не вирішив, що ті захотіли залишитись. Певно, адресу Нейто знала Кендо, тому водій поїхав по навігатору до потрібного місця призначення. Ні Шинсо, ні Монома ні слова не промовили, поки їхали, сидячі по різні сторони машини так далеко один від одного, наскільки це було можливим. Чому Шинсо вийшов разом із Нейто, хоча міг би просто доплатити та поїхати до себе. Правда, водій не прийняв гроші в будь-якому разі. Певно, Яойорозу вже заплатила з картки.
– Ти не проти зайти на секунду? – чомусь хлопець вже говорив більш тверезо, ніж якісь кілька хвилин тому.
Хітоші нічого не сказав, просто кивнувши та пройшовши за Нейто. Той жив у невеличкому двоповерховому будиночку, де не горіло світло. Першим, що зробив хазяїн будинку, це увімкнув його та обернувся до Шинсо.
– Я… Пробач, – він виглядав ніби пес, вперше побитий за щось, із незрозумілими емоціями в очах. – Я-я правда не хотів, я не подумав, що дійсно візьму над тобою контроль, я… Розумієш, я раніше ніколи не використовував твою здібність і не думав, що це так легко, я просто подумав, що було б… Я-я хотів взяти тебе під контроль, але я не хотів… Ц-це б-було бажання, коли ти якби чогось хочеш, але розумієш, що ніколи цього не зробиш. Пробач, прошу, я…
– Та заспокойся ти.
Шинсо зітхнув, провівши рукою по обличчю.
– Я зайшов не за тим, щоб ти вибачався. Хоча, ні, ти дійсно правильно зробив, що вибачився. Дякую. Це будо дійсно неприємно, але я розумію, що ти пʼяний… Точніше, був пʼяний і не контролював це. Я зайшов, бо хотів спитати, чому ти цього захотів. Мені, ну, – він відчув, як його обличчя нагрівається від випитого раніше алкоголю та якихось думок, що накинулись на нього водоспадом. – дійсно цікаво, про що ти думав, бажаючи взяти мене під контроль.
Нейто боявся підняти до нього очі. Він дивився у деревʼяну гладку підлогу, на носки своїх чорних туфель, на крихітний шматочок білого паперу. Дивився куди завгодно, тільки не на Шинсо. І мовчав. Стискав губи у крихітну бліду ниточку, маючи страх промовити бодай слово.
– Можемо ми спочатку попити води чи чаю? Ти будеш щось? – його голос тремтів і хлопець розчулився, кивнувши та погодившись на чай.
Вони мовчали, поки Монома ставив чайник з водою. Мовчали, поки той діставав чашки з білої шафи на стіні та засипав чай в якісь залізні прилади та складав їх у кружки. Мовчали, коли хлопець заливав гарячу волу в посудини. Але вони припинили мовчати, як тільки Нейто розлив окріп.
– Ти в порядку? – із піклуванням у голосі спитав Хітоші, що миттю опинився поряд та оглянув Моному. На ньому не було видно жодної краплини, але чомусь обличчя в нього було таке, ніби ось ще секунда – і окріп поллється з його очей. Шинсо взяв хлопця за руки та всадив на стілець, на котрому сам сидів кілька секунд тому. Сам він опустився навпочіпки, щоб бачити обличчя друга, коли говорить із ним. – Мон… Нейто, будь ласка, подивись на мене.
– Вибач, – він все ще уникав пурпурних очей.
– Тобі нема за що вибачатись. Ти зовсім на себе не схожий, – хлопець не відпускав чужі руки в страху, що це єдине, що може утримати увагу Нейто на ньому від занурення у власні думки.
– Я загалом не відчуваю таку провину, як зараз. Я-я…
– Ти-ти вже вибачився. І я пробачив тебе. Я не тримаю зла на тебе, тож, будь ласка, і ти не тримай на себе. І подивись нарешті на мене.
Його губи тремтіли і обличчя виражало тільки жалобу, але він зібрався із силами та подивився у пурпурні очі.
– Дякую, – щиро промовив Хітоші. – Якщо ти не хочеш відповідати на моє питання, ми можемо забути про нього. Обіцяю, я і слова не скажу тобі про це.
– Ні! Я… – Монома закрив очі і глибоко вдихнув. – Хотів, щоб ти поцілував мене.
Шинсо завмер, його руки здригнулися у швидкоплинній секунді, непомітній та занадто короткій, щоб можна було помітити. Але Нейто це помітив і вирвав свої руки з його.
– Вибач. Ти маєш рацію, ми можемо більше ніколи не згадувати про це. Забудь. Просто забудь про мої слова.
Але Шинсо не дозволив йому встати, знову взявши за руки.
– Я здивувався, Нейто. Просто здивувався, бо не думав, що ти відчуваєш щось подібне до мене.
– Тобі не… Я маю на увазі, знаєш, багато хто не проти подібного, якщо це не торкається їх самих і я…
– Хей, – Шинсо посміхався до нього. – Знаєш, я ніколи не сприймав тебе за найкращого друга. Ми не спілкувались так часто, щоб знати один про одного та контактувати так, як це роблять найкращі друзі. Але мені було достатньо нашої комунікації, щоб у фотографіях мати папку «милий маніпулятор».
– Що? – хлопець ніби не розумів, що каже Хітоші, або просто не вірив його словам.
– За ці три роки я зробив із тобою настільки багато фотографій, що було потрібно зареєструватись на «хмарі», щоб не видаляти їх. В мене на телефоні вже памʼяті не вистачало… Розумієш, я… Ну, я думав, що так і друзі роблять. Але в мене є папка «друзі» та «милий маніпулятор».
– Тобто, ти… Я… Почекай! – Нейто виглядав вже більше схожим на себе справжнього, або намагався так виглядати. Він відвів погляд у сторону та сів трохи пряміше, зробив декілька глибоких вдихів та видихів. – Тобто, Хітоші, ти також хочеш?..
– Поцілувати тебе? О так, Нейто. Я дійсно цього дуже хочу. Можу я це зробити?
– Так? Так! Зроби це!
Шинсо розсміявся, падаючи обличчям у коліна, обтягнуті темними штанями.
– Як же це дивно, певно, виглядає.
– Мені здається, в наших життях дивно виглядає, ну, приблизно… Все.
Вони розсміялися. Не тихо, як це було раніше у клубі, ні. Вони розсміялися голосно, що, якби батьки Нейто не були у командировці, вони б спустились до них та спитали, що ж тут в біса відбувається.
Але батьків не було, тому Шинсо встав та, припинивши нарешті сміятись, нахилився до чужого обличчя та застиг біля нього. Чомусь було так дивно перетинати цей кордон. Відчувати його дихання своїм обличчям, вдихати його запах, до котрого він вже насправді звик за ці роки, бачити торкатися його губ. Дивно, але правильно. Тож він нарешті подолав ті декілька міліметрів, що їх розділяли.
Спочатку це було так мʼяко, так ніжно. Але Нейто насправді не був ніжним. Як і Хітоші. Це можна було назвати поцілунком, можна було назвати і звичайним дотиком губ. Але вони б більше це назвали чимось, чого чекали дійсно довго. Відірвавшись один від одного, вони лиш знову розчинялись.
– Я відчуваю себе таким щасливим, – промовив Шинсо.
– Я відчуваю, що хочу порушити свої слова, що дав дівчатам, – промурукотів у маренні Монома.
Пурпурні очі здивовано подивились на Нейто. Шинсо відкрив та закрив рота.
– Трошки… Трошки пізніше.
– Я також… Тобто, я дійсно хочу спати! – Монома не вперше за сьогоднішній вечір почервонів, але не виглядав так, ніби в його словах була бодай доля брехні і Шинсо заспокоївся. Він би хотів трошки почекати до моменту, коли вони зможуть порушити слова Мономи, котрі той дав дівчатам.
– Тоді, може, підемо спати? Чи, може, спочатку чай?
– Чай? Чай! Давай краще спочатку випʼємо чаю. І води. Інакше завтра будемо не краще за звичайні овочі.
І вони випили чаю.
Додати до улюблених