Полуденне сонце почало втрачати силу та падати з небосводу, скоро воно піде під землю на одному з тих далеких полів, що пахають боги того далекого краю.
Тихо ступаючи по дорожньому пилу йшов чоловік. Звичайний собі подорожній, що в пошуках роботи, чи інших справах йшов собі степом рухаючись від одного дерева до іншого.
– Скоро мабуть ніч,- думає він собі, – певно знову буде без хмар і зорі світитимуть на дорогу, а отже можна буде вийти раніше.
Думаючи над цим чоловік собі тихо йшов, ноги поступово починали відчувати нічну прохолоду, ось вона вже дійшла до колін. А небокрай почав швидше червоніти.
Ось і перший комар починає полювати на його кров Махаючи руками, подорожній відволікся, спіймав один з останніх променів сонця і різко зупинився, ледь не вдарившись об великий камінь.
– Дивно,- подумав він, – не перший рік тут ходжу, а цього камінця бачу вперше, та ще й так ясно побачив, що аж очі відкрилися, – хмикнув він і почав обходити камінь правою стороною.
Камінь той був незвичний для степової сторони, шорохуватий, з вкрапленими блискітками, а головне чорний. Доторкнувшись до нього чоловік виявив, що той холодний, хоч і простояв, мабуть, увесь день під літнім сонце.
– Агов, чоловіче, що ти його, того каменя, так щупаєш ніби ніколи не бачив. Так і на мене затопчеш, а все будеш щупати!, – долинуло десь знизу.
Подорожній, відірвавши захололі пальці, ніби витягнутий з дрімоти зупинився і поглянув униз. Там спершись спиною на шматок породи та насунувши капелюха на очі сидів чоловік.
Сонце давно сховалися за горизонт та поступилося місцем розсипу зірок.
Біля каменя весело танцював вогник і двоє чоловіків, біля нього, повільно розмовляли пропонуючи іноді один одному нехитру їжу.
– То ти кажеш, роботи в тебе зі збором врожаю не стало і ти вирішив піти в місто попутно наступивши на мене? – запитав той, що сидів біля каменя слабо посміхнувся куточками вуст.
Та я випадково,- виправдовувався другий,- ти часник будеш?,- я і не планував комусь шкодити просто роботу шукаю.
А на камінь чого так дивно зреагував?, -запитав перший, – ні часник то не моє, може в тебе цибуля є? В мене кілька помідорів є, будеш?
Є дві цибулини, хочеш бери обидві. Та я тут вже не перший рік ходжу, і на полях цих теж часто працюю, та раніше твого каменю не помічав. – сказав він протягуючи цибулину та беручи помідор. – Та й дивно мені хто б оце привозив такий чорний камінь, щоб просто кинути його в степу на перехресті, тим більш що через балку камінь пиляють.
– Ну допустимо про камінь то не великий секрет, та історія його страшнувата для того щоб розповідати її отак вночі під місяцем, – показавши ледь гострі різці – сказав він – обдираючи шолушиння з цибулини та дістаючи сіль.
– А чого її боятися, історії тієї, вогонь у нас горить, часник свіжий, та й помідора в тебе смачна, а в мене для спокою під місяцем є хрестик срібний, мати дала коли вперше на поле йшов.
– Срібний хрестик то звісно добре, та щось не дуже він тебе від Злиднів захищає, а цибуля в тебе смачна, дасиш другу?
– Так тримай, – передав він цибулину, – а в тебе ще помідори є?
– Так є, тримай поки три, а там як що то дам ще.
Високо в небі сіє срібні нитки місяць, плете шовкові полотна кидаючи на них зірки, вплітаючи їх чудними візерунка. В місячній тіні, під каменем біля вогню неспішно триває розмова.
– Ну, дякую тобі за вогонь та сало з цибулею, та цікаву розмову.
– Та не має за що, то розповіси історію свого каменю? Місяць йде на спад, нечисть скоро стане слабкою, а там і перші півні будуть.
– Ну якщо не боїшся, то розповім. Та знай ти сам цього попросив, – сказавши це він поправив свого плаща і мов би йому в такт замиготів вогонь, і тихо полилася розповідь над залитими місячним світлом ланами.
Давно, коли світ вже існував, а людей тільки-тільки вигнали з Едемського саду і Бог ще ходив злий на Сатану та людей існували на небі чотири клани ангельського роду Престолів – Тельця, Лева, Орла та Людини.
Представники цього роду тримали престол Божий, та ось один з клану Лева почав в душі жаліти людей вигнаних з раю, думаючи що Господь мав покарати лише Люцифера, а людей або лишити в саду, або переробити. Та Бог на те і Бог щоб знати все, адже розум його всеосяжний. Розгнівали його такі думки, і піднявши янгола з сім’ї Лева до себе він скинув його з небес сказавши – жалій людей і далі – та не жалійся коли вони не жалітимуть тебе,- на цьому він скинув його, та прирік бути на одному місці давши хвоста і поклавши на нього уламок кута престолу який тримав той раніше.
Стій, то невже ти хочеш сказати що це камінь що в руках Божих побував, – промовив Подорожній.
Він самий, он хвоста мені так притис до землі, що я мабуть коріння вже пустив! Дай бурдюка з водою – сказав чорнокрилий – бо щось в горлі пересохло.
Тримай – чоловік передав бурюка і сів – То значить довго ти вже тут сидиш, і що ж увесь цей час тут робив?
-Значить слухай, мене коли скинули та притисли каменем через певний час з’явився до мене бісеня, і таке знаєш вибрите, приодягнене, в рукавичках білих. Підкинь дров трохи, щось камінь сьогодні дуже холодний. І каже значить мені мов: Господар наш прислав до тебе з пропозицією. Ми піднімаємо камінь, і ти стаєш вільний, а ти у відповідь робиш нам маленьку послугу.
– Еч, плем’я рогате, – спересердя вигукнув чоловік підкидаючи дрова.-І що захотіли?
– Щоб я людей плутав та душі збирав, дуже їм душі треба були, а з тілами каже роби що хочеш, раз крилі темні можеш мертве військо собі зробити з бездушних. Станеш землями тутешніми правити, і розважатися як хочеш.
Місячне світло заповнювало собою степ навколо, боролося з світлом вогню за блиск каменю, а Подорожній дістав маленьку глиняну люльку з розфарбованою квіткою, витесав кресалом іскру і затягнувся димом. Мовчав і колишній янгол, дивлячись у вогонь. У його очах, так само як на великому камені за його крилами відбивалися відблиски вогню. Легкий нічний вітерець розвіював дим від вогню та відносив його в степ, ледь-ледь тріпотіло велике доглянуте пір’я чорного кольору. Раптом крила затріпотіли, Янгол з клану Лева різко підвів очі і не зрозумів, що бачить перед собою.
В клубах диму з ледь запахом терпкого полину по турецькі сидів Подорожній.
– То судячи з каменю на твоєму хвості бісеня в рукавичках ти відправив?
– Майже, я його знищив?
– І що було потім?
– Потім мене прокляли, перетворили пір’я на хвості в коріння, я тут як тисячолітній дуб, злегка посміхнувся Янгол.
Подорожній мовчав, лише все сильніше розкурював маленьку глиняну люльку. Скоро все навколо затягнув терпкий дим, вогнище погасло.
– Ти цей, літати хочеш?
-Так! Дуже! – от мабуть вже забув як це
– Нічого згадаєш. – посміхнувся чоловік. Слухай мене уважно та запам’ятовуй димом з люльки я з тебе прокльон зняв, та перед Богом я безсилий. Тепер далі, хвіст твій вже змінився так, що камінь на нього не тисне, то вже корінь, котрий правда доки ти його як корінь не приймеш ростиме далі. Вибач, але шкода мені тебе тож заправ крила і мовчи Янгол з роду Лева. Янгол стояв, вперше за дуже багато років, з залишків хвоста замотаних в відруб, капала кров і запікала пилюку в краплі скла. Розправивши великі красиві чорні крила та зловивши вітер він спочатку невпевнено та все швидше і швидше піднявся в небо.
На сході піднімалося сонце, по дорозі йшов чоловік та курив маленьку глиняну люльку з розрисованою квіткою.
Додати до улюблених