Гілки боляче лупцюють по обличчю, залишаючи після себе неприємний свербіж під шкірою. Дівчина бігла крізь лісові хащі, намагаючись захищати своє обличчя від чергових ударів гілок. Позаду себе вона відчуває хвилі, які намагаються затягнути її назад, але вона не обертається, продовжуючи бігти вперед. Вона не знає, скільки миль пробігла від свого рідного містечка, але вона знає, що назад дороги їй немає.
«Повернися, моя люба Амо» – шепотів жіночий голос в її голові, дівчина не могла відігнати його чи заблокувати свій розум. Здавалось, що голос лунав зсередини її розуму, розливався в її венах. Їй би вистачило сил, аби відігнати вплив магії на її свідомість, але це означало що їй потрібно було зупинитись.
Тяжко дихаючи від втоми, вона продовжувала бігти, її руде волосся розтріпалось від невпинного руху, плутаючись від постійної зустрічі з гілками дерев. Її босі ноги – не вийшло навіть взутися коли втікала – боліли від хворостиння та камінчиків, на які доводилось наступати у процесі. Вона не зовсім розуміла, де знаходиться. З усіх сторін її оточував лише густий темний ліс, жодного натяку на життя навколо чи попереду. Проте у дівчини не було жодного вибору, вона продовжувала втікати, плекаючи надію на зустріч з людьми, які могли б допомогти їй сховатися, або хоча би прихистити на ніч.
«Моя рідна… Попереду… небезпека» – її голос… Він лунав з усіх сторін, спотворений, змішаний з її власним голосом, навіть з голосами її друзів – це зводило з розуму. Огидна маніпуляція відьми, страшна і в’язка для слабкого розуму. На якусь секунду їй навіть захотілось зупинитись і прийняти те, що вже чекало на неї, але дівчина не піддавалась. Стрибок через дерево, старе та грубе, яке було вирване з корінням, ще один стрибок аби не зачепитись через хворостиння, і лише одна ціль – бігти. Бігти, якомога швидше, аби у відьми не було шансів просочитись у її свідомість.
«Я не можу… контролювати…» – слабкість в огидному голосі відьми – в її голові – означала лиш те, що рудоволоса на правильному шляху. Ще трохи і вона вирветься з поля досяжності її переслідувачки.
– Ну то… не контролюй! – Зібравши сили на крик вигукнула дівчина, розчищаючи шлях руками.
Тим часом ліс рідшав. Раптовим ударом її збило з ніг і дівчина упала ниць, зустрічаючись лицем із землею. Вона відчула, як сильна рука хапає її за одяг, підіймаючи вгору, неначе маленьке котенятко.
– Ревека… Яка гарна здобич, тато буде в захваті. – Рудоволоса все ще не могла оговтатись від різкого удару в потилицю, тому не могла роздивитись хто перехопив її. «Невже вона відправила за мною своїх слуг?» – промайнуло в її свідомості.
Висока жінка з чорним волоссям принюхалась до шиї «здобичі». Вона вдихала жадібно, змушуючи дівчину відвести обличчя в сторону.
– Як вона пахне… Адріане, ти відчуваєш?
По тілу дівчини пробігли мурахи. Вона відчула як дрібні волоски на тілі починають вставати, відчуття холоду пробило від п’яток до самої потилиці. Вона різко затримала дихання. Її схопили вампіри. Ця реакція – ще один додаток до вродженого «дару», проте так вона працювала лише на цю нежить. Через мить її зір повернувся до нормального стану і вона швидко оглянула вампірку. Вона була дивно привабливою. Дивно, тому що її обличчя виглядало витягнутим, а очі були більшими за звичайні, круглі, ніби у кішки, але не світились, як розповідали на заняттях з Міфології. Навпаки, її очі були темніше ночі, гіпнозували з першого погляду.
– Звісно відчуваю. – Вампір, якого жінка назвала Адріаном перехопив її за плечі і повернув до себе, таким чином визволяючи з хватки вампірки. Раптом його голос наповнився відразою. – Ти впіймала нам відьму.
Неочікувано для дівчини, вампір відпустив її, грубо відштовхуючи від себе, ніби вона була непотребом. Цей вампір виглядав інакше: у нього було темне коротке волосся, але обличчя нічим не відрізнялось від звичайного людського, окрім очей – очі у цього світились ніби світлячки, яскраво помаранчевим.
– Яка різниця? Вона дала себе схопити, а отже це моя здобич. – Її хижа посмішка оголила неймовірно рівні зуби та два гострих ікла. – Хтось відпустив це дитинча мегери на волю.
Рудоволоса не казала ані слова, сподіваючись, що її просто відпустять. Вона розраховувала на це через ворожнечу вампірів, відьом та чаклунів. Також вона розуміла, якщо її зараз вб’ють, це зовсім не піде їм на руку, навпаки, розпалить нову війну, і лише Богиня знатиме, що станеться після.
– Не будь дурною, Ревека! Якщо ти нашкодиш відьмі, можеш забути про місце у нашому домі. Батько не пробачить тобі. – Дівчина не розуміла про кого говорить Адріан, але не могла і втекти, тому що він досі тримав її за плечі. Сильною хваткою, від якої вже боліли руки та шия. Вона скривила губи від ниючого болю.
Вампірка випрямилась, почувши останні слова. Вона провела язиком по своїм розкішним зубам та іклам і вперла руки в боки.
– І що з оцим робити? – Огида в їхніх голосах, коли вони говорили про неї, трохи бентежила. Той факт, що вампіри називали відьом «оце» чудово показувало їхню відразу до її раси.
– Вона забігла на нашу територію. Мусимо привести її до батька. Або кинути в лісі і забути, аби уникнути зайвих проблем.
– Прошу, не залишайте мене тут. – Нарешті вигукнула дівчина, привертаючи увагу обох вампірів.
– О, то вона не німа. – Саркастично підкреслила Ревека, піднімаючи одну брову.
– Не залишати? Ти розумієш де знаходишся? – Ігноруючи вампірку, Адріан звертається до дівчини.
Вона обертає голову назад і на її обличчі вже можна побачити чітку відповідь.
– Взагалі-то… ні. За мною женуться, і на вашу територію вона… вони, вони не зайдуть. Не зможуть.
– Ти зайшла. – Констатує вампір, нарешті відпускаючи «здобич».
– Випадково. Я не можу повернутися назад, це неможливо.
Адріан, схоже, задумався. Він зробив кілька кроків вперед, дивлячись кудись вдалечінь, де майоріли бляклі вогники навколо їхнього будинку. Він втягнув непотрібне йому повітря носом і поглянув на Ревеку. Вона свердлила поглядом небажану гостю, очікуючи його слова. Було видно, що вампірка мала менше влади у цій ситуації, рудоволоса прикинула що він може бути старшим від своєї сородички. За ієрархією вампірів молодший у Домі має слухатися старшого. «Так само як і у нас» – подумала дівчина, опускаючи погляд, поки її долю вирішував її потенційний ворог.
Пройшла хвилина перш ніж вампір заговорив.
– Підеш з нами. Якщо тебе виженуть, тобі дуже… дуже пощастить.
За тиждень до цього.
– …Деякі захворювання, як-от каталепсія, або, як її ще називають, заціпеніння, під час якої хворий впадає в нерухомий стан, а його пульс майже не відчувається, ставали причиною того, що людей ховали заживо. Якщо вони прокидалися в домовині, від страху і голоду вони могли збожеволіти і покусати себе. Це пояснює, звідки на деяких трупах з’являлись сліди свіжої крові. Такі випадки зустрічались принаймні у таких місцевостях як Трансильванія…
Дівчина чула лекцію від містера Ходвіга лише уривками. Не вдавалось зосередитись після минулої безсонної ночі. Мати взяла її на нічну месу, яка насправді так називалась лише для людей. Насправді ж це був звичайнісінький шабаш, на якому молодих відьом та чаклунів навчали мистецтву магії та заклять.
Дівчина прикрила рот долонею аби приховати позіхання і продовжила занотовувати головні цитати викладача. «Знати історію свого ворога – це найкраща зброя проти нього» – подумки процитувала вона містера Ходвіга.
– …Подібні до вампірів духи Лілу вперше зустрічаються в демонології раннього Вавилона. У шумерській міфології цих істот звали Акшари. Ними були демонічні жінки, які виходили опівночі та позбавляли життя немовлят. У вірменській стародавній міфології згадувався Даханавар – демон із гір Ултиш Альто-тем. Хоч він і був вампіром, але не вбивав усіх підряд. Міс Лонерган, пам’ятаєте чим особливий був демон Даханавар?
Дівчина підняла погляд на викладача, а той поправив окуляри, перебираючи пальцями по своїй папці, очікуючи відповіді.
– Ем… так. Він ніколи, наприклад, не чіпав людей на власній території. Це було священне місце, де не проливалась кров живих чи немертвих.
– Правильно, міс Лонерган. Відмінно.
Після вербальної оцінки викладач продовжив лекцію, а дівчина потерла очі, зосереджуючись на блокноті.
– Ну ти й заучка, Лонерган. – Підмічає її сусід по парті – Алекс. Він відкрив свої здібності зовсім нещодавно, тому й нехтував знаннями, віддаючи перевагу практиці.
– Це цікаво. – Помічаючи пасивну реакцію молодого чаклуна, дівчина продовжила. – Справді. Дуже сумно, що наші раси ворогують. Тільки уяви наскільки могутнім став би наш народ якби…
– Вони вороги. Забудь про це, поки не почув старигань і не вигнав тебе з аудиторії.
Дівчина зітхнула, підіймаючи погляд блідих жовтих очей на викладача.
– Одні з вампірів, з якими доводиться стикатись нам в ці дні, небезпечні. Сильніші за їхніх іноземних предків. Вірани. Наразі Дім Віран – один з найголовніших Домів серед раси вампірів. Вони відрізняються від тих, про яких я сьогодні вам розповідав. Більшість з них дуже схожі на людей, дехто навіть може знаходитись під сонцем певний час без будь-якої шкоди для їхнього життя, і це не заважає їм користуватись їхніми силами на повну. Це, звісно, суперечить поняттю «вампір» чи «упир», як кажуть слов’янські народи, але це й показує ще раз, чому нам не варто відновлювати мир з цими… індивідами. І, як вже згадувала міс Лонерган, Вірани теж не вбивають на своїй території. Навіть якщо якимось чином на їхню територію потрапляє ворог.
Наші дні.
«Якщо це Вірани… Я не знаю чого мені очікувати» – роздумувала дівчина, доки вампіри вели її попід руки. Вона почувалась як полонянка. Дивний холод у тілі посилювався щоразу, коли її торкались немертві, звикнути до цього буде тяжко. І вона сподівалась, що не доведеться.
Поки її вели у напрямку дому, рудоволоса використовувала можливість розглянути місцевість. Дім вампірів знаходився десь посеред лісу, двоповерховий будинок був вишуканим та масивним, при погляді на нього хотілось відкрити рота і роздивлятися. Коли ти чуєш слово «вампір» ти завжди уявляєш склепи та хащі, занепад та гори пилу з павутинням. Перший стереотип розсіювався просто зараз перед її очима.
Навколо будинку росли чудові зелені дерева та кущі, було видно, що за ними турботливо доглядають. Незвична рослина плелась по стінах будинку, обіймаючи контури вікон. Думки про вишуканий будинок перервав голос Адріана.
– Зараз ми проведемо тебе до нашого Творця. Він – найстарший вампір у нашому Домі, останнє слово за ним. Те, що ми врятували тебе… невідомо від кого, ще нічого не вирішує.
Дівчина кивнула головою, переминаючись з ноги на ногу. Ніч була прохолодною і було доволі неприємно стояти голими ступнями на встеленій камінням землі. Адріан ставився до дівчини-відьми доволі поблажливо як для дорослого вампіра – за його виглядом неможливо було сказати скільки років йому було, але дівчина припустила що більше трьох сотень.
– Не можу повірити що ти це робиш. – Ніби «між іншим» перевіряючи свій манікюр пробубніла Ревека.
– Такі правила, Рев, що з тобою сьогодні? – Зашипів вампір і вампірка закотила очі у відповідь.
Поки вампіри вели молоду відьму коридором, дівчина помітила, що по всьому будинку тепле світло було приглушеним. Десь у вітальні тряскотів камін, що здивувало рудоволосу. «Навіщо мертвим тепло?» – доволі очевидне питання не мало відповіді у її голові.
Добре роздивитись інтер’єр будинку не вийшло, але дівчина помітила любов господарів до старовинних меблів. Точніше, на перший погляд вони були старовинні, проте на вигляд були як нові. «Ніби тут ніхто і не живе» – міркувала рудоволоса. Доводилось відволікати себе від поганих думок чим завгодно, аби не показувати вампірам свій страх і невпевненість.
За роздумами про будинок дівчина не помітила як її завели до великої зали, де центральну частину кімнати займали три масивних крісла, на одному з яких сидів старий вампір. Він не був схожий на Адріана, навпаки. Якщо шкіра Адріана просто була блідою, шкіра цього вампіра була більш сірою, що видавало його сутність. На його обличчі не було волосся, гостроподібні вуха трохи стирчали в сторони і були дуже виразною частиною його зовнішнього вигляду через повну відсутність волосся на голові. Він був вдягнутий у прості чорні штани та білу сорочку.
Помітивши своїх дітей та чужинку в їхній компанії, старий вампір насупив безволосі брови. Тільки зараз дівчина помітила що його очі теж відрізнялись від очей його «дітей». Вони були білі, наче туман, з вузькими крапками зіниць в центрі. Його погляд відразу зупинився на дівчині, але звернувся він до вампіра:
– Адріане, сину. Ти привів відьму.
– Так, батьку. Вона бігла через ліс, Ревека схопила її. Згідно правил, якщо чужинець заходить на нашу землю, ми повинні…
– Я знаю правила, Адріане. Я їх створив. – Відрізав вампір, вкладаючи лікті на підлокітники крісла. Його голос був грубим, але говорив він з повагою та спокійно. – Тебе не поранили, юна відьмо?
– Ні. Ні, вони ставились до мене добре. – Не думаючи, відповіла дівчина. Вона обійняла себе руками, відчуваючи себе незахищеною в цей момент.
– Чудово. За звичаєм нам потрібно познайомитись, тому дозволь почати мені. Мене звати Давид Віран. Це, – він вказав на вампірів, – мої творіння – Адріан та Ревека.
«Вірани. Я була права, але все ще не знаю чого очікувати і чому мені так лячно» – вела розмову з собою дівчина.
– Я Аморіс Лонерган. Дякую за те, що не залишили мене у лісі.
– Amoris Laetitia. Радість Кохання. – На одну мить Аморіс здалось, що його туманні очі загорілись. – Цікаво. Ти розумієш, на чиїй ти території, дитино?
– Територія Дому Віран. За звичаєм вашого Дому ви не нападаєте на чужинців, якщо вони з’являються на вашій території, тому я розумію, що тут безпечно.
– Відносно. – Гмикнула Ревека і Адріан шикнув на неї у відповідь.
– Здається, ти доволі обізнана в правилах вампірських Домів, це добре. Ти права, мої діти чи я не будемо чіпати тебе допоки ти в нашому будинку. Ми намагаємось дотримуватись нейтралітету у питаннях конфлікту, який виник між нашою расою та твоєю. Ми не маємо особистих рахунків з вами, тому я не бачу сенсу розпочинати ще одну війну.
– Особисто я теж цього не бажаю. – Зізналась Аморіс. – Я розумію, що маю пояснити вам, чому та як я сюди потрапила. Неподалік від вашого дому знаходиться містечко Тонссерін. Там мій дім… Був мій дім. Я втекла, через… особисті причини. Я не знала, що вампіри живуть так близько до мого містечка.
– Чудово, відьма-тінейджер посварилась з татком і втекла з дому. Це не наші проблеми, Давиде. – Виступила Ревека. – Ми повинні відправити її назад.
– Поки що я вирішую, що ми робимо з чужинкою. – М’яко пояснив Давид, даруючи своїй дитині докірливий погляд. – Тож ти кажеш, що втекла. Тобі немає куди податися?
– Так. Та ні, пане Віран, немає. – Аморіс намагалась зберегти самовладання, проте це було доволі складно, коли ти стоїш в дранті та босоніж перед могутнім старим вампіром. – Я мала надію знайти прихисток у людей, або інших чаклунів, але, очевидно, пішла не тією дорогою.
Давид замовк. Він підняв очі до стелі на хвилину і потім опустив погляд назад на Аморіс.
– Гадаю, ми можемо укласти угоду. Я надам тобі прихисток. Одяг, їжу, власну кімнату.
– Батьку! – Виступили Адріан та Ревека в один голос. Їх обох явно не влаштовувало рішення Творця.
– Це не припустимо, Давиде. Якщо моя думка ще щось значить у цьому домі. – Ревека була, м’яко кажучи, незадоволена словами батька, і вона вклала у ці два речення всю свою злість та занепокоєння.
– Думка кожної моєї дитини має вагоме значення у рішеннях, які я приймаю. – Давид, здавалось, не піддавався емоційності своїх потомків, та й взагалі, Аморіс здалось що емоції – не його сильна сторона.
– Що я маю зробити взамін? – Перервала їх дівчина. – Мають бути певні умови, аби я могла залишитися.
Наразі перспектива життя серед вампірів не світила рудоволосій яскравими барвами, але повернутись додому Аморіс не могла і не бажала. Все, що вона зараз хотіла – відмити з себе бруд лісу та вдягнути чистий одяг. А ще відпочити. О, так, це те, чого їй зараз хотілось найбільше.
– Умови прості. Ти можеш залишитись тут, доки не вирішиш проблеми, через які тобі довелось утекти, або допоки не знайдеш собі інший прихисток. Натомість я прошу не робити нічого, що нашкодить моїй родині. Не призивати інших відьом або чаклунів, не використовувати магію проти моїх дітей або мене. – Давид говорив чітко, у тоні його голосу було чутно попередження. – Якщо порушиш ці два правила, я буду вимушений вбити тебе.
Ось де закінчувався кордон гостинності. Зрештою, Аморіс зрозуміла, що знаходиться на території ворогів, і все ще жива через правила цього Дому та припустила що ще й тому, що Давид хоче показати відьмам та чаклунам що вони не монстри, яких з них малюють століттями, розповідаючи про них як про демонів ночі, які полюбляють пити кров невинних жертв, залишаючи після себе поля вкриті трупами.
З одного боку це було розумно – впустити ворогиню в дім, надати прихисток та віднестись з пошаною, аби повернувшись, ворогиня розповіла про гостинність та доброту, розсіюючи міфи. З іншого ж боку…
– Ти сказав, що прислухаєшся до нас. Двоє проти одного, батьку. – Нагадав Адріан. – Вона не може залишитись тут.
– Двоє проти двох, брате.
З балкону, який вів на другий поверх лунав глибокий грубий голос. Аморіс знову відчула холод по тілу та лоскотання у потилиці, але зараз чомусь ще сильніше аніж вперше. Авжеж тут ще є вампіри. Дівчина підняла погляд в сторону невідомого. Його висока фігура була обгорнута тусклим світлом ламп, а обличчя було приховане за каптуром великого худі. Дівчина придивилась до його обличчя, але помітила лише контури носу та губ. Їй здалося, що він спеціально приховує власне обличчя.
– Ні, Джей, ти не можеш підтримати цю ідею. – Тепер говорив Адріан. Він зробив крок до балкону, а Джей в свою чергу нахилився, впираючи руки об огорожу. – Якою б невинною вона не була, вона з родини ворогів. Так ми лише накличемо на себе біду.
– Або, – він нахилив голову вбік і Аморіс відчула його погляд на собі, – заробимо собі репутацію. Що звучить краще? Те, що ми надали ворогові допомогу, не дивлячись на конфлікт, чи проігнорували та вигнали, чим підтвердили б усі чутки про нашу родину? Думай ширше, брате.
– Підбирати будь-яке сміття з вулиць і залишати вдома – оце так репутація, брате. – Ревека підвищила тон, та її слова взагалі не сподобались Аморіс. Джей похитав головою.
– Я, взагалі-то, ще тут. – Твердо сказала дівчина у спину жінки, суплячи брови.
– Так. Нажаль. – Гмикнула вампірка і покинула залу без будь-яких зайвих слів. Звук від її підборів було чутно, поки вона йшла коридором.
– Прошу, познайомся з Джеєм, моїм найстаршим сином. – Цілковито ігноруючи поведінку своєї доньки заговорив Давид.
«Найстарший син. Ось чому ці двоє змушені були слухатись і його теж, його вік дозволяє йому займати головну позицію у прийомі подібних рішень» – дівчина кивнула головою, дивлячись на таємничого вампіра.
Джей міг би обрати шлях вниз через сходи, але вирішивши не витрачати зайвого часу на таку нудну дію, він перестрибує через перила і м’яко приземляється на обидві ноги. Тепер, коли вони порівнялися, Аморіс помітила, що вампір був на дві голови вище за неї і це додавало йому більше переконливості та трохи лякало її. Мигцем дівчині вдається зазирнути під капюшон його худі, і цього було достатньо щоб побачити схожість між ним та Давидом. Схожі риси обличчя, виразні вилиці та губи, сіра шкіра. Було зрозуміло, чому він приховує обличчя.
– Дякую, що дозволили мені залишитись. – Звернулась вона до вампірів. – Я обіцяю дотримуватись правил.
– Не зазнавайся. – Не зупиняючись на своєму шляху до виходу, каже Джей. – Ти тут ненадовго.
«Я на це і сподіваюсь» – подумки сказала Аморіс, а сама лишень кивнула головою.
Додати до улюблених