Як і було обіцяно у неписьмовому договорі між Домом Віран та Аморіс, їй надали власну кімнату. Це було просторе та комфортне приміщення з великим ліжком, каміном, столиком та шафою. Також, як додаток до кімнати, дівчина отримала особисту ванну кімнату. Враховуючи те, що вона й не розраховувала вижити цієї ночі, умови, які їй надали, були більш ніж комфортними.
До того ж, Аморіс дали одяг, адже її власний був непридатний до носіння, тому його довелося викинути. У неї навіть був вибір: відкритий топ зі шкіряними штанами – які очевидно належали Ревеці – дівчина подумала про це, тому що ця особа явно полюбляє шкіряний одяг – та просто чорна сукня середньої довжини. Перший варіант довелося відразу відкинути, тому що, як вона встигла помітити, її стегна навряд чи зможуть влізти у ці штани. Ревека була більш стрункою – ще одна деталь, яку не можна було не помітити. Зробивши свій вибір на користь сукні, дівчина нарешті попрямувала до ванної кімнати.
Витягувати листя з волосся виявилось набагато важче, аніж здавалось. Вода стрімко стікала по тілу, змиваючи бруд та очищуючи дрібні подряпини на руках та ногах від піску. Найбільш за все постраждали ступні – щоразу, коли вода торкалась їх, дівчина примружувалась від неприємного колючого відчуття.
Дівчина не знала, скільки часу пройшло відтоді коли вона зайшла під струмені води, але коли пар заполонив кімнату, вона вирішила, що час вимкнути воду.
Великий м’який чорний рушник обійняв тіло, вбираючи воду з її шкіри. Вона помітила дивну любов вампірів до чорного кольору в одязі та елементах інтер’єру. Можливо тому, що чорний колір у більшості народів символізує темні сили, можливо тому, що більшість вампірів не сприймають світло у будь-якому його прояві.
Дівчина вийшла з ванної, залишаючи двері напіввідкритими. Було дуже дивно знаходитись у чужому будинку, користуватись чужим одягом та усім довкола. Жодних заборон з приводу будинку їй не давали, тому Аморіс зробила собі ментальну нотатку погуляти по дому, коли буде час.
Вона зайшла до своєї нової кімнати, скидаючи рушник з голови. Вологе волосся розсипалось по спині. Дівчина сіла на ліжко, задоволено видихаючи від м’якості матрацу. Зібравши до купи свої думки, Аморіс поклала ноги на ліжко, випростовуючи їх на м’якому покривалі. Вона розуміла, якщо у разі чого їй знову доведеться тікати або просто покинути це місце, з пораненнями це буде зробити складніше.
– Мені заборонили використовувати магію на вампірах, але не на собі. – Промовила дівчина сама до себе, витягуючи руку вперед.
Аби змусити магію литися з тіла, потрібно багато практики та занять. Магія для відьм та чаклунів є частиною їхніх душ та свідомості. Ніхто точно не знав, де закінчуються можливості тих, хто володіє магічними силами, але у всього були свої ліміти. Аморіс у свої сімнадцять навчилась керувати магію найкраще з усіх своїх однолітків – усе завдяки праці та невпинній практиці. Саме зараз приходило розуміння, чому власна мати так сильно «ганяла» її з закляттями та практичними заняттями.
«Досить думати про неї, зосередься» – обірвала свої думки дівчина і примружилась, витягуючи пальці.
– Dziedināšana. – Прошепотіла дівчина, підсилюючи силу власної магії. М’яке, ледь помаранчеве світло почало литися з її руки. З плином секунд, яскравість магії посилилась, крізь жовті хвилі сили почали пробиватися багряні кола магії.
На початку закляття зцілення забирало дуже багато сил. Неправильна підготовка розуму та тіла виснажувала її до стану вижатого лимону. Чим сильнішим було закляття, тим більше доводилось віддавати себе. Аморіс розуміла, що скоріш за все, вийде не дуже, але в ситуації яка склалась, будь-який результат був би чудовим для неї. Вона завжди ставилась до власних сил з холодною свідомістю та працелюбністю. Адже аби підкорити сили, необхідно підкорити власне тіло.
Передбачувано, виходило не так швидко, як зазвичай. Зокрема така повільна дія закляття була пов’язана із загальною втомою тіла. Спочатку почали заживати малі порізи та незначні синці, але цього було недостатньо. Вона обережно рухала пальцями, повторюючи у повітрі лінії своїх поранень. Паралельно дівчина відчувала як її покидає енергія.
Через кілька довгих для неї хвилин, усе було готово. Вона обережно поворухнула пальцями ніг аби відчути приємну вібрацію від дії магії. Усі глибокі порізи зникли кількома секундами пізніше.
Тканина сукні була приємною та м’якою і трохи пахла лавандою. Також, неподалік ліжка для неї знайшлась пара комфортного взуття. Теж чорного кольору, що вже мабуть і не дивувало її. Не турбуючись про вологе волосся, Аморіс обережно склала увесь інший одяг і відклала його на стільчик біля вікна. Через використання сильного закляття хотілось відпочити, але розум дівчини до сну зовсім не був готовий. Точніше, він був готовий до усього, окрім сну. Перед очами все ще майоріли лісові хащі та десь всередині все ще сиділи страх та параноя, очікування чогось поганого.
Годинник біля її ліжка показував другу ночі. Вона не могла заснути. Варто лише було закрити очі, як її свідомість захоплювали спотворені образи та нав’язливі думки. До купи ще можна було додати й хвилювання через нове оточення – дім повний вампірів не слугував найкращим місцем для сну. Доведеться якось звикнути, але для цього буде потрібен час.
Аморіс тихо відкрила двері і вийшла з кімнати, яка знаходилась на другому поверсі. Здавалось, що тут не було жодної душі, хоча вона бачила кількох покоївок на першому поверсі, коли один зі слуг допомагав дівчині знайти її покої. Слуги та покоївки, до речі, були людьми, що не могло не заспокоювати. Знаючи, що тебе оточують ще й живі люди окрім немертвих, трохи підбадьорювало. Будинок насправді був великим та просторим зсередини, тому наявність стількох людей з прислуги була виправданою.
Другий поверх був житловим та більш просторим, в той час як на першому знаходилась головна зала, приміщення для офіційних візитів, бібліотека та навіть їдальня. Поверх, на якому вона перебувала зараз, був облаштований у формі кола, розділяючи кімнати товстими стінами та міцними масивними колонами. Дивне, проте цікаве й оригінальне рішення. Дівчина роздивлялась деталі на стінах та високій стелі, юна відьма була певна – якби цей будинок міг говорити, він би розповів тисячі історій.
Ще одні широкі двері, як виявилось, вели на балкон. Приклавши трохи зусиль, дівчині вдалось прочинити їх та відчути поштовх прохолодного, але приємного вітру в обличчя. Аморіс ступила вперед, опираючись на кам’яну огорожу балкону. З цієї висоти можна було бачити крони хвойних дерев – вона була права у своїй здогадках – дім знаходився просто посеред лісу. Зручно, як для вампірів, але дуже незрозуміло, як для одного з найбільш сильних вампірських Домів. Складалось відчуття, що тут вони ховались від когось.
Раптово Аморіс відчула лоскіт у потилиці і різко обернулась назад. У проході з’явився Джей. Він все ще носив на голові той каптур.
– Здається, Давид сказав тобі не користуватись магією. – Відразу почав він, спираючись плечем на стіну. Він тримав голову трохи вниз, аби вона не бачила його обличчя повністю.
– Я не використовувала. Я відчула тебе. – Зізналась дівчина, перебираючи тканину сукні на талії.
Джей гмикнув. Аморіс могла лише уявити вираз його обличчя.
– «Відчула»? Що це означає?
– У мене є дивний дар відчувати вампірів за кілька футів від себе. Якщо навколо кілька вампірів, відчуття посилюється.
– То ти особлива відьма. – Їй здалось що він усміхнувся. Вампір повернув вправо, аби сісти на лавку.
– Скоріш «неправильна», а не «особлива». – Дівчина залишилась стояти на місці, спостерігаючи за діями Джея. Їй здалось, що вампір прийшов сюди побути наодинці, але вона все зіпсувала. – Навіщо приховувати обличчя?
Його голова ворухнулась в її сторону і дівчина напружилась.
– Я занадто привабливий. – Відрізав він, дістаючи з кишені свого худі пачку цигарок. Він закурив, все ще тримаючи голову трохи донизу. Аморіс схрестила руки на грудях та всміхнулась. – Що, не віриш?
– Не звикла довіряти словам без доказів. – Дівчина відверто провокувала дорослого вампіра. Можливо, відчуття страху на початку ночі було настільки міцним, що зараз його вже більше не залишилось.
– Вражень на сьогодні тобі більш ніж достатньо. – Запевнив він дівчину, роблячи глибоку затяжку.
Дівчина кивнула, повертаючись до нього спиною. Незвичне відчуття, спричинене новою обстановкою, здається наростало ще більше, варто було зануритись у думки про завтрашній день.
Поки Аморіс роздивлялась зіркове небо, у Джея було трохи часу аби роздивитись її. Відьма. Останній раз він розмовляв з відьмою вісім сотень років назад у Швеції, коли Давид укладав угоду з ковеном Бірджитта про взаємну недоторканність. Він згадував ті часи тяжкими спогадами. Тоді він, як і його молода сестра та брат зараз, скептично ставився до чаклунів, але батько навчив тоді ще молодого вампіра терпінню та людяності.
Ця ж зовсім не виглядала як звичайна відьма. Жодних рун на тілі – шкіра абсолютно чиста, він би відчув їхню магію, але її не було. Якби не яскрава карта її крові та жовті очі, Джей прийняв би її за людину. Вампір вже й забув це відчуття, яке приносив йому її запах. Вона пахла ніби хмарний весняний день після дощу. Відверто кажучи, це було неймовірно. За стільки сотень років відчути щось подібне…
– Що ти думаєш про нас? – Раптово почав вампір і дівчина завмерла. – Про вампірів.
– Тобі важлива моя думка? – Аморіс повернула голову вбік, аби сказати ці слова.
– Цікаво, чому зараз вчать сучасних відьом. – За тоном його голосу здавалось, що він саркастично посміхнувся.
– Очевидно, що нас вчать ненависті до вас та готують у будь-який момент захистити себе, якщо вампіри забажають напасти. Але, наскільки я розумію, за останніх років двісті конфлікт між нами та вами набув нейтрального статусу. – Аморіс видихнула в прохолодне повітря. – Дехто певен, що вампіри готуються до провокації. Тому я розумію, чому Ревека та Адріан так поставились до моєї появи.
Джей очікував і відповіді на своє перше питання, тому дав їй ще трохи часу, аби вдихнути повітря, розвернутись – це змусило його знову трохи опустити голову вниз і припинити дивитися на відьму – та продовжити:
– Я не розумію для чого взагалі потрібна ця війна. – Зізналась вона, упираючись поясницею в кам’яну огорожу. – Мені здавалось, що останній, хто буде ненавидіти ваш народ – це ми. Я помилилась. Скільки вже триває цей конфлікт? Це непорозуміння, яке забрало тисячі життів у різних куточках світу…
– Більш ніж півтори тисячі років. – Відразу відповів Джей. – Я застав початок війни, коли мені було тридцять дев’ять людських та чотири вампірських роки.
Неочікувано для себе самої Аморіс присвиснула.
– Ти настільки старий. – Всміхнулась дівчина і Джей приховав усмішку за каптуром свого худі. Відьма сумно опустила голову. – Мабуть це було жахливо – бути там, коли все розпочалось. Нам розповідали нашу версію початку Великої війни. Вампір викрав відьму аби нібито оженити її на собі, але насправді змушував її накладати закляття на власних сородичів, погрожуючи перетворити на подібну до себе.
– Це брехня. – Одним влучним рухом Джей позбувся докуреної цигарки, спостерігаючи як недопалок летить кудись униз. – Ніхто точно не знає, як саме розпочались події конфлікту, але у цьому був замішаний зрадник свого роду – вампір або чаклун. Хтось з них почав співпрацювати з іншим аби помститись за особисту образу родині. З тих пір вампірам заборонено вступати у стосунки з будь-ким, хто володіє магією. Ненависть породила ненависть. Ось тобі короткий переказ казки.
– У кожної казки має бути кінець. – З надією у голосі промовила Аморіс. – До того ж, у сучасних відьм та чаклунів немає причин ненавидіти вампірів, навіть не дивлячись на те, що нас вчать цьому з дитинства.
– Бачиш, в чому проблема вампірів. – Він гмикнув, обережно підіймаючи голову доверху. Всього на секунду, але дівчина помітила світло, яке лилося з його очей, воно було схоже на світло повного місяця. – Ми не старіємо. Кожен з нас, хто застав початок війни, й досі живий та чудово пам’ятає кожне звинувачення і дії зі сторони ваших предків. Пропонувати перемир’я купі злющим як чорти відьмам та чаклунам – не найкраща тактика. Тому вампіри мовчать вже довгий час.
– Агов, ти говориш про мій рід! – Вона не змогла приховати сміх – відьми та чаклуни у вигляді чортиків виглядали забавно у її голові, але не могла не зробити це зауваження.
– Прошу мене пробачити, міледі. – Джей виконав награний реверанс сидячи та відвернув обличчя у сторону, спостерігаючи за гілками дерев. Аморіс підмітила, що вона нічогісінько не знає про вампірів та їхній спосіб життя. Усе, про що їй говорили на заняттях або вдома – або брехня, або факти, прикрашені вигадками.
– Розповіси мені про те, як тут все працює? Не хочу випадково порушити якесь важливе правило. – Дівчина обережно підійшла до лави, на якій сидів вампір і присіла з іншого краю. Джей втягнув повітря носом, не міг цього не зробити.
– Уночі на території головні ми. Якщо надворі ясний день, ми намагаємось не виходити – не дуже добре впливає на енергію та життєві сили. Зранку дім перетвориться на бункер, ти не зможеш відчинити вікна або вийти на балкон зсередини, це заборонено. Якщо тобі буде щось потрібно до заходу сонця, наш старший лакей – Бішоп, – вона відчула, як він повертає голову в її сторону, – до твоїх послуг. Ви вже бачились.
– «Лакей»? Я ніби у королівському палаці. – Всміхнулась молода дівчина. Джей не міг не підмітити як гарно б’ється її зовнішня яремна вена, коли вона хвилюється, а зараз вона була трохи налякана, хоч і сама вирішила підсісти до нього.
– Ми старомодні.
– Ти хотів сказати «старі»?
– Я не можу тебе вкусити, але припини провокувати мене. – Він коротко всміхнувся.
– Я щойно зрозуміла що ми розмовляємо наче гарні знайомі. – Дівчина оперлась долонею об лавку, трохи нахиляючись вперед.
– І в чому проблема? – Просто запитав вампір, витягуючи ще одну цигарку. Через кілька секунд до запаху хвої додався ще й запах диму.
– Кілька годин назад ти сказав мені не звикати, бо я тут ненадовго.
– Я був голодний. – Каже він так, ніби це мало все пояснити. – Голодний вампір – злий вампір.
– Зрозуміло. То виходить, Ревека вже довго на дієті?
Джей відверто засміявся. Його сміх був тихим та глибоким, м’яким. Дівчині все ще було цікаво побачити обличчя, яке вампір так вперто приховував.
– Ревека не любить навіть деяких вампірів, тому не бери це на свій рахунок. Вона ще молода і обожнює, коли їй потурають. І, скоріш за все, вона захоче вбити мене за те, що я сказав це тобі.
– Обіцяю не казати їй. – Кивнула дівчина. – Якщо вона захоче зі мною розмовляти.
Джей докурив другу цигарку і відправив недопалок слідом за першим. Його бліді сіруваті пальці були довгими, а вени на руках трохи випирали і мали темно-синій колір; чомусь саме це зараз зайняло її голову. А ще те, що він зовсім не дихає, і це дуже незвично. Якби не її особливий дар відчувати вампірів, їй здалось би що вона тут зовсім одна.
– Чому ти втекла зі свого дому? – Знову просто запитав Джей.
– Ти завжди такий прямолінійний?
– За півтори тисячі років втомлюєшся говорити загадками та ходити довкола очевидних питань. – Він повів плечем та поправив каптур на голові.
– Через два тижні мені виповнюється вісімнадцять. – Розпочала дівчина. – Цей вік для чаклунів та відьом стає переломним через підсилення магічних здібностей. У кожного це відбувається по-різному. Хтось проходить цей шлях швидко, комусь потрібна допомога. Але… є обряд, який робить дещо жахливе з тобою, якщо ти був народжений з магією. Він не працює на тих, хто був навчений магії та практикує слабкі закляття.
– До чого тут твоє вісімнадцятиріччя? – Його легені відновлювались в сотні разів швидше за людські, тому з’явилось бажання закурити знову, але він потер руки, відганяючи це бажання.
– Для… особливого результату, обряд має виконуватись під час зміни фази місяця з прибуваючого на повний, в момент підсилення магії. – Дівчина говорила тихіше, ніби розповідала якийсь секрет. По суті… так і було, адже вампіри не знали про це дійство.
– Тобто? – Джей насупився.
– Тобто в мій день народження. – Пояснила Аморіс, перебираючи тканину своєї сукні пальцями.
Вампір не міг не відчути, як капіляри під її шкірою активізуються від її рухів, шкіра пальців розквітає ніжним рожевим відтінком, її серце стукотить в його вухах… Потім зупинив себе, бо вже вдруге за ніч думав про її кров.
– Таким чином, обряд ніби сам обирає свою жертву. Моя матір називає мене «обраною», але я читала про цей ритуал, після нього від «обраного» не залишається нічого, окрім оболонки… – Дівчина дивилась поперед себе, згадуючи слова у книзі. – Якщо він або вона взагалі виживає.
– Як називається цей обряд? – Джей чув про подібне у 1732-му році. Один малий ковен практикував дещо схоже у Бразилії, але усі спроби закінчувались смертю. Саме тому він зацікавився, як тільки відьма почала розповідати.
– Dzīves pārbaudījums. Випробування життям. – Дівчина швидко облизала сухі губи і вперла погляд у своє взуття. – Востаннє його проводили перед початком Великої війни, але обряд перервали…
– Вампіри. Я пам’ятаю. – Відрізав Джей і Аморіс замовкла. Щось було не так у його тоні. – Не можу повірити, що вони хочуть розв’язати нову війну. Ми століттями тримались своїх територій, не провокуючи сусідні Доми та ковени.
– Я втекла, і більше ніхто не підходить під цей шалений ритуал. – Аморіс сказала це так, ніби їй самій довелось доказувати собі, що це правда. – Я не стану приводом для початку нової війни.
– Пам’ятаєш, ти казала що спробуєш не створювати проблем? – Дівчина просто кивнула головою. – Здається, не вийде.
Тонссерін. Дім Лонерган.
Минуло три години з тих пір, як Шерна загубила слід своєї доньки, вона була розлючена. Жінка з коротким волоссям кольору попелу використовувала усі відомі їй закляття пошуку, і все безрезультатно. Навколо неї купчилися помічниці. Жінка спеціально не допускала чоловіків до цієї роботи, аби не зіпсувати закляття та не розірвати коло магії.
Щось розбилося з гучним та дзвінким звуком і жінка завила:
– Інший амулет! Негайно.
Дівчата навколо схилили голови, не розриваючи кола, асистентка підбігла з іншим предметом в руках. Він був схожим на маленький череп, з очниць якого стирчали якісь трави.
Одним рухом руки Шерна запалила трави всередині амулету і провела під ним рукою. Відчувши необхідний потяг сили, вона кивнула головою і дівчата та молоді жінки навколо почали шепотіти закляття. Кілька з них виглядали вкрай виснаженими. Шепіт зливався у монотонний шум, схожий на звук з вулика.
Коли відьма активовувала силу амулету, шепочучи закляття пошуку, тоненькі нитки світла лились від кожної відьми в колі до неї. Вони здається не розуміли, що вона витягує їхню енергію, аби самій залишатись стояти на ногах та продовжувати ритуал. Перед ногами відьми, у самому колі, розклалась дивна мапа зі звивистими шляхами та густими лісами.
Амулет вів її руку від тьмяної крапки біля містечка, крізь невелике поле, заводив у ліс… І варто було йому дійти тієї ж точки, до якої доводили усі попередні, амулет зупинявся і падав вниз – сигнал було втрачено.
Одна з дівчат не втрималась. Вона осіла на підлогу, розриваючи коло. З носу пішла кров – її тіло було виснаженим.
– Чорти б брали цю дівку! – Ще один амулет було знищено різким рухом руки, магія розбила його на дрібні частинки і жінка стряхнула пил зі своєї руки.
– Мадам, що як амулети не працюють, бо в цьому місці вона… – Почала асистентка, але Шерна закінчила її питання.
– Померла? – Її вигнуті брови здійнялись у здивуванні. – Ні, не може бути. Якби це було так, амулет би не втрачав свою магічну дію і не деактивувався б. У мене відчуття, що там стоїть бар’єр, ми маємо перевірити це місце якнайшвидше.
– Нажаль, половина з ваших помічниць ледь тримається на ногах. Ви бажаєте взяти іншу групу? – Улесливо поцікавилась асистентка.
– Зібрати усіх до єдиного.
– Так, мадам.
Ті, хто ще міг триматись на ногах, підіймали обезсилених дівчат та потихеньку йшли у сторону виходу з великої кімнати. Світло магічної мапи затухало і через кілька хвилин Шерна залишилась у кімнаті сама зі своїми думками.
Жінка носила довгу сукню, прикрашену звивистим мереживом. Вона любила вдягати щось таке, щоби підкреслювало її величність та поважність. Її очі горіли майже зеленим коли вона дивилась у вікно на густий ліс за містечком.
– Дурна дитино. Ти ніколи не зможеш втекти від своєї долі.
Додати до улюблених