Верініті «Рін» Паркер , на вигляд звичайна американська дівчина. Біляве коротке волосся, темні корені якого вже почали відростати, блакитні, наче безхмарне небо очі та ластовиння яке зайняло майже все її обличчя. Її одяг теж не дуже відрізнявся від інших, зазвичай то були джинси чи звичайні класичні штани, завжди різного кольору, і, обов’язково повинна була бути сорочка, неважливо, в клітинку, в лінію, з візерунками чи без, але то був обов’язковий атрибут її одягу.
Наче нічого незвичайного? Дівчина, як дівчина і що в ній цікавого? Але все ж своя таємниця в неї була — ніхто у цілому світі, ні при яких обставинах не міг приховати щось від неї. Верініті, чи вже краще Рін, завжди, ну просто абсолютно завжди дізнавалась про все. Цікаво як саме? Все просто, чи то так задається, бачивши якусь людину, вона обов’язково бачила біля неї слова, наче аура, яка її оточувала. Це могли бути такі прості слова як сум, страх, біль чи навпаки радість, щастя. Банальні слова та вони найточніше описували стан людини, тому дівчина без проблем могла зрозуміти що саме сталось. Зараз ця здібність приносить тільки користь, але в дитинстві було тяжко. Адже дитиною вона не знала що деякі речі краще не виказувати. Та з часом вона зрозуміла що можна казати, а що ні.
Батьки Рін працювали над якимись секретними розробками тому часто повертались додому пізно, але одного вечора Маріса та Джейс Паркер так і не повернулись додому, залишився своїх дітей — шістнадцяти річну Рін та п’яти річного Пітера сам на сам. Та опіку над дітьми взяла їхня рідна тітка по батьківській лінії Мей Паркер. Вона виховувала дітей як своїх рідних, частенько розповідаючи маленькому Пітеру, яким були його батьки.
Мей жила в Куінсі, але після того як помер брат переїхала до племінників в Манхеттен.
Рін завжди цікавилась мистецтвом, будь то музика, скульптури чи картини, вона і сама полюбляла малювати, кілька разів вигравала конкурс талантів в її школі. Як і її батьки дівчини обожнювала свободу, тому не рідко її можна було знайти на даху будинку. Ніхто, окрім батьків не знав про її секрет, а тепер….
Тому дах та тиша були найліпшими друзями Рін, тільки там вона могла звільнитись від тих кайданів її здібності.
В двадцять років дівчина вирішила пізнати світ, залишивши Пітера на Мей вона подалась в подорож, спочатку то були сусідні штати, потім вона розійшлась не на жарт, за кілька років вона відвідала більше семи країн. Та все ж один раз на рік як мінімум вона поверталась додому, в свій рідний Манхеттен. Цілий світ на острові, дивовижно правда? Окрім цього, було в ньому щось привабливе, що притягувало не тільки туристів, а й більшість всього що відбувалось в США, відбувалось саме в Манхеттені. Можливо через те, що буквально в сусідньому кварталі жив Тоні Старк, який не так давно відкрив усім те, що він Залізна людина.
Але зараз не про це, продовжуючи свою мандрівку Верініті зупинилась в Німеччині. Штутгарт — неймовірний, він притягує погляд своєю простотою, але в той же час своєю незвичайністю, місць які захоплюють дух тут багато, взяти хоч річку Неккар, на якій він розташований. А що казати про людей? Не було ще місця де «аура» людей була настільки чистою. Вітавшись чи запитуючи щось в незнайомців вони завжди з цікавістю та люб’язністю відповідали на всі питання.
Готуючись прощатися з прекрасним Штутгартом, Рін вирішила трохи прогулятися, зібратись з думками, може купити якийсь сувенірчик тітці та брату. Натрапивши на один із музеїв вона, сама того не помітивши, зачарувалась його архітектурою. В реальність її повернули численні крики людей, повернувшись подивитись через що почався галас, вона натикнулась поглядом на чоловіка. Високий, з темним, як сама ніч волоссям, на ньому було чорно-зелене вбрання, зверху якого було щось на кшталт золотої броні, в руці був скіперт, а на голові шолом якій був дуже схожий на роги. Біля нього виднілось багато червоних, чорних та жовтих слів, роздивитися з тої відстані, що то за слова було неможливо. Але за все своє життя дівчина вже вивчила колір слів і ті три не несли нічого хорошого.
Чоловік, не дивлячись на галас і метушню навколо, був на подив спокійним, йшов він упевнено, наче насолоджувався цим хаосом. Більшість людей просто застигли на місті від жаху та не ворушились зовсім, інші ж бігли хто куди.
Неочікувано прогримів грубий голос:
— На коліна переді мною! — люди продовжували метушитись, тому щоб хоч якось їх заспокоїти він почав з’являтися то тут, то там не дозволяючи їм втікти. І ось через кілька секунд люди були з усіх боків оточені, як мінімум 7 такими як він.
— Я сказав, — він стукнув об землю своїм скіпетром і його копії повторили за ним, а люди мимоволі зупинились та подивились на чоловіка — НА КОЛІНА, — голос був наповнений злобою, тому непокірність дорівнювала самогубству, всі водночас виповнили його наказ, наша героїня була, так би мовити, в перших рядах. Десь біля ста людей опустились на коліна перед загарбником.
Посміхаючись той продовжив:
— Це що, важко? Хіба це не звичний для вас стан? Це схована сутність людського буття, — він зійшов зі сходів та зупинився буквально в півметрі від дівчини, — Ви прагнете бути рабами. Яскравий промінь свободи заважає вам насолоджуватися життям в скаженій боротьбі за владу, за індивідуальність. Ви створені, щоб вами керували, в кінці кінців ви завжди будете стояти на колінах, — самовдоволено підсумував той.
В кількох метрах від Рін несподівано піднявся чоловік похилого віку, він упевнено та сміливо глянув йому в очі та без тіні остраху сказав:
— Не перед таким як ти.
— Таких як я більше немає, — він відповів насміхаючись.
— Такі як ти будуть завджи.
— Люди, подивіться на старого, — чоловік підняв свій скіпетр та спрямував на сміливця, — Нехай буде для вас прикладом, — він вистрелив, секунда і було б пізно, на щастя, своєчасно з’явився Капітан Америка і вийшло уникнути жертв, а енергія, яку той відбив своїм щитом влучила в чоловіка та збила його з ніг. Повільно встаючи та не зупиняючись усміхатись, він почав:
— Солдат, людина час якої скінчився.
— Це не мій час скінчився, — парирував Капітан, а в повітрі позаду нього з’явився квінджет, звідки почувся жіночий голос:
— Локі, кидай зброю та здавайся.
Здогадуючись, що в цій ситуації краще всього це тактичний відступ, він несподівано схопив дівчину за руку та притягнув до себе, роблячи з неї живий щит.
— Ще крок, один невірний рух і вона труп, — Локі повільно відходив назад. Поряд з Капітаном з’явилась Залізна людина.
— Не дуркуй, відпусти дівча. Це кінець і ти програв. Так що давай без фокусів, — почав останній.
— Ти помиляєшся і це тільки початок, — він зробив ще крок назад, — Початок вашого кінця і повір мені, я зроблю все можливе щоб втілити це в реальність, — секунда і вони зникли в порталі.
* * *
Дівчина прийшла до тями лежачи на підлозі у якому дивному приміщенні, яке віддалено нагадувало підвал, по правді воно було в рази більше, навколо сиро, мокро та холодно. На руках були ланцюги, але їх важкість не відчувалась, «Магія.» — промайнуло в голові Рін. Страху не було, але відчуття дивної тривоги не полишало дівчину. Піднявшись вона змогла роздивитися що відбувається навкруги. Біля двадцяти озброєних людей, які, були чимось на кшталт охорони. Багацько науково-технічного обладнання та людей, які ним користувались. В центрі стояло щось дуже схоже на реактор Старка, але набагато більше, біля нього метушився один чолов’яга, років п’ятидесяти. В іншому кінці кімнати сидів Локі, спокійно та вдоволено спостерігаючи за всім, мить і його скіпетр засяяв яскравіше і той наче впав у якийсь транс. Заховавшись за столами, Верініті непомітно підкралась до того чоловічка, здається хтось звав його Еріком та їй вдалось почути частину розмови з іншим чоловіком.
— Звідки усі ці люди?
— В Щ.И.Т. вистачає ворогів. У нас вдосталь іридію?
— Як раз стільки скільки потрібно. Хей, Тессеракт показав мені стільки всякої всячини, — чолов’яга з щирою посмішкою мовив до Локі, — Це набагато більше аніж просто знання. Це істина.
— Я знаю, — він переможно посміхнувся, — Ти можеш більше не ховатись. Бартон, — він кивнув чоловіку і той схопив дівчину за руку і штовхнув на підлогу перед Локі, — Відразу на коліна? Непоганий початок.
— Да пішов ти, — фраза вийшла майже риком, після чого вона плюнула йому в обличчя.
— А дівчатко з характером, — відповів той витираючись, — Не боїшся, що я вб’ю тебе на цьому ж місці за таку поведінку?
— Ані трохи, — вона відчувала що це явна маніпуляція, а це означало, — Я потрібна тобі живою, не знаю навіщо, але ти не вб’єш мене.
— Ха, ось воно як. Ти щось на кшталт екстрасенса? — Локі відкрито насміхався.
— Можеш називати це як хочеш, але знай — як би ти не намагався, обманути мене в тебе не вийде, — зараз вона могла чітко роздивитися усі слова які оточували Локі, нічого хорошого в них не було й насправді Рін рідко бачила в когось настільки яскраві слова. Чоловік лише розсміявся:
— Красунечко, ти хоч знаєш з ким розмовляєш? Я бог омани, і якщо до тебе погано доходить, то я поясню зрозуміліше — я сама сутність та буквально втілення обману.
— О повір мені, я знаю. Але це не відміняє моїх слів, — вона спробувала осміхнутись, але вийшло погано.
— Ви, смертні, усі такі самовпевнені? — він зробив крок до неї, вона — назад.
—Ага, більшість. Тобі не перемогти, цьому ніколи не бувати. Тобі що на ніч казок на читали? Ні? Тоді зрозуміло чому ти не знаєш очевидного — злодії завжди програють. День, два, тиждень і з’являється ті, кому ти не зможеш протистояти, — мить і він схопив її за шию притискаючи до стіни.
— Я Локі, бог з Асгарду. Повір мені — я нізащо не програю. Точно не зараз. А ти спостерігатимеш як твій світ горить у вогні, а твої герої помирають один за одним. Ну що, така правда тобі подобається? — його голос був наповнений злобою, жахливіше те, що він справді вірив своїм словам, але щось всередині підказувало дівчині — у нього не вийде. Відпустивши її, чоловік попрямував до виходу, а героїня сиділа на підлозі відчайдушно намагаючись віддихатись.
— Що з нею робити? — запитав чоловік зі стрілами та луком в руках.
— Замкни десь, думаю незабаром ми влаштуємо невелику виставу, її, так званим, «героям», — навіть не повертаючись відповів Локі. Наче маріонетка, він кивнув та піднявши Рін за руку потягнув в якусь кімнату, зачинивши двері він пішов в іншу сторону. Знову сирість, не те щоб вона взагалі зникала, але було відчуття, що тут її в рази більше. Не знайшовши іншого виходу як просто сісти на підлогу, дівчина почала обмірковувати те, що сталось, а пізніше сама не помітила як заснула. Пощастило що йшовши на прогулянку вона вдягнулась тепло, адже нічка обіцяла бути холодною.
Рін прокинулась від чиєїсь дуже емоційної розмови, здається одного з них звали Клінт. Той згадав що Локі схопили і він з іншими відлітає його визволяти, і щоб до їх повернення все було готово. Через якийсь час з’явився сам Локі, але вже без Бартона. Він дав якісь вказівки, там було щось про вежу Старка, та більше наша героїня нічого не почула. А через кілька хвилин відкрились двері і перед нею з’явився Локі.
— Ну що, готова до гри? — в темряві не було нічого видно та відчуття що він насміхався не зникало, Рін промовчала, — Ну ось, такою ти мені подобаєшся набагато більше.
— Нащо тобі все це? — вона запитала тихо, але той почув.
— Бо ви, нікчеми, створені тільки для того щоб вами керували, а тут якраз так вийшло, що я готовий вам допомогти.
— Ага, звісно, це ми вже проходили. Що ти намагаєшся довести, а головне кому? Чому ти так жадаєш цю планету? — він хотів був відповісти, але Рін перебила його, — І, будь ласка, спробуй бути чесним хоч з самим собою. Ти міг вбити мене, але не зробив цього, чому? І тільки не треба цих відмазок, що в мене є своя роль в твоїй п’єсі, — Локі мовчав, або він не знав що саме казати, або просто не хотів, а може обидва варіанти. Не дочекавшись відповіді дівчина продовжила:
— Мовчиш, бо я попала в яблучко? Ти втрапив в пастку зумовленості, вдягнувши кілька разів маску поганця ти більше не зміг її позбутися, і кожен раз тебе засмоктувало глибше і глибше, ти почав ненавидіти усіх: світ, рідних, а головне — самого себе.
— Замовкни, — фраза прозвучала майже риком, він взявся за голову, а його скіпетр засяяв яскравіше, але Паркер впевнено вела далі.
— І ти вибрав роль злодія, адже тобі це здалось простим, але не маючи можливості вийти з ролі, вийти за рамки самого себе, ти був приречений. Приречений на страждання. Ти шукав підтримки, людину, яка змогла б тебе зупинити, зрозуміти, а головне — допомогти, але кожен раз ти стикався з ненавистю, злістю, нерозумінням, через що ти все більше закривався в собі. А все чого ти хотів — розуміння.
— Я сказав ЗАМОВКНИ! — він випустив скіпетр та впав на коліна, не вагаючись дівчина схопилась з місця та взяла його, відійшовши від Локі вона кинула його на підлогу. Зі скіпетру випав той самий камінчик і Рін чимдуж вдарила ногою по ньому. Останнє, що пам’ятала дівчина — відчайдушний крик Локі і яскравий спалах, а далі суцільна темрява.
Додати до улюблених