Страх, який з кожною хвилиною набирав сили, вже пробирався до глибин наших напівпорожніх душ. Я сидів разом зі своїми побратимами в окопі, замаскованому енергетичним щитом, очікуючи початку бою. Він не покидав нас і ми добре знали, що сьогодні можемо не повернутися додому. Проте шляху назад уже не має.
Щоб позбутися наростаючого страху, я почав роздивлятися костюми, в яких були інші солдати. Цілком природно мою увагу привернули три з них, через помітну різницю від інших. З інтеркому доносились три різних голоси, два сильних чоловічих і один приємний жіночий. Розмовляли ми через пристрої зв’язку, щоб лишній раз не знімати свої шоломи. Ми сиділи, слухаючи слова, які доносились з цих трьох костюмів. Більш всього, що їхня розповідь звучить не вперше. Проте велика частина з нас все ж сфокусувалась на розповіді. У будь-якому випадку, це хоч якось притуплювало думки про смерть, запах якої витає у повітрі. В своїй історії, вони розповідали про події, з яких все почалося, як почалася їхня історія, а також, як вони змогли стати тими, ким є зараз для нас – елітою серед військових і безстрашними героями.
Роман,один з них, майже нічого не говорив, тільки іноді його голос з’являвся в інеркомі. Він займався документацією, а тому більше всього читав наші особові справи. Певно багато з нас тільки нещодавно отримали шанс побувати в цьому загоні, а значить йому треба було якомога швидше розібратися з паперами. Проте, як на мене, достатньо було знати – куди, чи кому відвозити наші тіла, або те, що від них залишилось.
Отож більшу частину розповіді ми слухали від двох інших наших героїв, які час від часу тримались за руки. Це були Саша і Карина, вони почали зустрічатися, практично, з самого початку війни. Це не було дивним для мене, особливо зараз, але коли я тільки-но прибув до них, це здавалося досить незвичайним. Небагато військових готові починати зустрічатися, і ще менше тих, хто заводить сім’ю. Не говорячи вже про те, що на деяких базах, це взагалі заборонено. Зазвичай фермери, або люди з поселень рятують наш рід від вимирання, а ті, хто йдуть воювати, стараються не обрамляти себе почуттями і сім’єю.
Історія, яку вони розповідали, була мені вже знайома. Це розповідь про початок війни і заснування нашого загону, було б дивно, якби вони не розказали її перед новою аудиторією. Ця трійця вже встигла стати популярною в сьогоднішньому світі, а про їхні подвиги можна почути то тут, то там і все ж почути все від них набагато краще.
Найкращим моментом, для мене, частина їхню зустріч. Більшість історії розповідав Саша, своїм твердим, рішучим голосом, в якому можна було почути погано замасковану втому:
– Для мене тоді був звичайний рутинний день – він трішки підняв голову вгору, ніби щось згадуючи, та через пару секунд, знову дивлячись на нас продовжив – якраз закінчилася зміна, і я обдумував, куди піти вечері після тяжкого дня.
– Хех… тоді ми ще не знали, як виглядають тяжкі дні – перебив Роман, закінчивши перевіряти особові справи і дістаючи свій планшет, на якому він малював. Це було його улюблене хобі, яке залишилось від його минулого життя.
Перекинувшись поглядами з Романом, Саша продовжив свою розповідь.
– У будь-якому випадку, моїм планам не судилося здійснитись, як тільки я вийшов з будівлі, почала лунати сирена, а вулицю заполонила паніка та поліцейські зі збройними силами, які почали вести людей, до бункерів під будівлею – сказав він, після чого Карина взяла його за руку.
– Це місце нашої першої зустрічі – доповнив приємний жіночий голос.
– Так, мила – м’яко відповів їй твердий голос, також стискаючи її руку – в бункері ми з Ромою стояли біля дверей, він якраз йшов на нічну зміну, і його відправили до того ж бункеру, де ми з ним і зустрілися.
– Тяжко назвати це бункером – вигукнув Роман своїм хриплим голосом – там у нас був склад списаного обладнання, яке просто хотіли десь подіти. При тому по стінам стікала холодна вода з пробитої труби, яку так ніхто й не відремонтував, і запах там був, скажемо, не дуже.
– Можливо й так, але це було нашим укриттям, хоча б на декілька годин – доповнив його Саша.
– І саме з нього наше життя кардинально змінилося – продовжив ніжний, але сильний жіночий голос, що привертав увагу всіх, хто міг його почути, навіть Роман на декілька секунд відірвався від малюнка, але згодом знову присвятив свою увагу планшету, тим часом Карина продовжила – я сиділа в найвіддаленішому кутку кімнати, з нами було дуже багато людей, десь біля п’ятдесяти чоловік і двоє військових, які стояли біля дверей. Ніхто не знав, що сталося і чому нас всіх тут зібрали, тому в повітрі відчувалась напруга, було багато тих, хто намагався телефонувати близьким, бо переживали за них. Проте з часом, земля дещо здригнулась, ми відчули поштовх, а на стелі з’явилася невелика тріщина. Тільки потім ми дізналися, що це сталось в наслідок вибуху в будівлі. Люди в паніці кинулися до дверей, щоб як найшвидше покинути це місце. Солдати спочатку дещо розгубилися, проте досить швидко схаменулися, намагаючись спинити натовп. Штовхаючи воєнних в двері, щоб дістатися до ручки, всі в ту ж мить зупинились, як тільки з іншої сторони хтось почав вибивати двері.
– Шкода, що то не були двері від сейфу, або ж хоча б броньовані. А так, звичайний метал, який чудом витримав декілька ударів – не відриваючись від малювання доповнив Роман
– Двері вилетіли з рами прямо на одного з солдат – перехвативши розмову, продовжив Саша – вони могли б зачепити і Рому, якби я не притягнув його до себе – відірвавши погляд від планшета, Рома подивився в його сторону і кивнув, як мені здалося, підтверджуючи сказане – невідомі відкрили вогонь, який одразу положив більшість людей в приміщенні – говорив Саша, поки в розповідь не ввірвалась Карина.
– Тіла людей, які стояли попереду, захистили мене від пуль, але вони падали прямо на мене здавивши мене на мокрому бетоні, який забарвлювався у червоний колір. На мить, я не могла більше нічого вдіяти, мої сили покинули мене, а очі накрились пітьмою, від удару – в цей момент Саша обняв рукою Карину, вона глянувши на нього зробила теж саме – я лежала, згадуючи найяскравіші моменти життя, в очікуванні неминучої смерті, не маючи можливості навіть поворухнутися.
– Я не міг дозволити тобі померти – перебив Саша, від чого вона подивилась на нього і, як я хочу вважати, посміхнулася.
– Не знаю, скільки часу минуло, але мені вдалось себе заспокоїти. Підготувавшись до будь-чого, я спробувала сісти. Все було немов в тумані, а тому я орієнтувалась на слух. Почувши, що хтось підбігає до мене, рука рефлективно піднялась, щоб захистити голову – Карина зробила паузу – але замість того, щоб напасти, мені допомогли. Змігши розгледіти своїх героїв, тоді вони ще не були в такій формі, як зараз, я подякувала їм за спасіння. З ними почалося моє нове життя, що наповнене вічним ризиком, смертю і війною.
– Ну…наші дії, в цей момент, були більш яскравішими – явно з посмішкою сказав Роман досі дивлячись на Карину, яка просто пожала плечима – коли проводився цей масовий розстріл, ми швидко присіли, що допомогло нам залишитись непоміченими, тому нам вдалось побачити всю картину цих кривавих подій. Люди неначе доміно, почали падати, від дверей і до найвіддаленіших кутків підвалу. Приблизно через тридцять секунд, живих практично не залишилось. Невідомі нам створіння, яких я з Сашою спочатку сприйняли за людей, продовжили просуватися по приміщенню, розстрілюючи тих, хто ще подавав признаки життя. Поступово вони наближалися до Карини, проте зробити постріл так і не вийшло. Це банальна проблема всіх…у них кінчилися патрони – по загону пройшовся невеличкий смішок – ми скористалися цією ситуацією і…
– Всі в атаку!! Ворог уже підходить!!
Я розгубився на декілька секунд, але досить швидко прийшов в себе, щоб перевірити обладнання та піднятися, показуючи, що я готовий до бою – для другого разу непогано – промайнуло у мене в голові поки ми виходили з під купола.
– Нападаємо з заходу – наказав, здається, Саша через інтерком.
Просуваючись з під пагорба, ми почули вибухи снарядів, ворог все ж таки зміг помітити нас. Ми бігли, що є сили, в такі моменти мої емоції автоматично відключаються, це дозволяє відчувати себе просто машиною, яка виконує певну функцію, точніше вбиває.
– Схід говорить заходу, на вас летять снаряди типу М-15 – донеслось з інтеркому. Але було пізно, снаряди накрили нас, влучивши декількох наших солдат. Їх тіла розлетілися на частини, разом з їхніми костюмами. Ми попали під кривавий душ, з металу і шматків тіл наших побратимів. Це частково повернуло мої емоції до нормального стану. Відчуваючи деякий шок від побаченого, я автоматично рухався далі.
Як ми напали з укриття, я, практично, не пам’ятаю. Ми пробігли повз пагорб, напавши на них з тилу. Адреналін бурлив у крові. Картинка в очах часом розпливалась, фокусуючись виключно на моїх цілях. Однак, я точно помічав криваве місиво, в яке перетворювалося поле бою. Наші вороги відстрілювалися, ховаючи себе в тілесних щитах, які живилися енергією з середини. Це була прекрасна ціль, щоб підривати їх. Ми ж використовували щитоносців, які мали масивні здебільшого білі костюми, в яких основу складала велика установка на руці, що розгортала дуговий енергетичний щит. Нажаль, цього разу з нами було тільки декілька щитоносців, тому один за одним, мої побратими падали від ворожих снарядів. Я старався не думати про те, що в будь-який момент міг бути наступною жертвою. Тому концентрувався на інших справах, наприклад відточував майстерність стрільби, доводячи свої дії до механічної точності. Коли в надмірній концентрації не було необхідності, я почав озиратися, щоб побачити ситуацію на полі бою. Тільки тоді я зрозумів, що кільце, в яке, по плану, ми мали зігнати противників не може замкнутися. Наших сил просто не вистачило б на це. З кожною новою жертвою серед нас, план виглядав все більше неможливим. Перше, що я вирішив робити, це сповістити Сашу. Він був нашим генералом, що вирішував в яких бойових діях ми будемо замішані. А також напряму керував операціями і місіями, тому не дивно, що я вирішив звернутися до нього. Напевно, він мав би знати про це, але інтерком мовчав. Тому я вирішив обговорити це з ним особисто. Його особиста лінія була недоступна для нас, адже він, як генерал, не міг дозволити собі пропустити важливу інформацію з гео-центру, або інших командирів. Тому, мені довелося шукати його в цій м’ясорубці, одночасно убиваючи ворогів. Метрів п’ятдесят від мене, все ж знайшовся цей знайомий костюм, який якраз відрубав голову інопланетній істоті. Кров якого розлилась по механічному костюмі.
Пробиваючи собі шлях до Саши, я все частіше став помічати велику кількість знищених екзоскелетів, або рештки людей. Усвідомлення цієї жахливої картини змусило мене прискоритись. Вбивши ще одного прибульця я відчув руку в себе на плечі. Від подібного, моє тіло рефлективно почало повертатися, для вистрілу. Та незнайомець був швидшим і зміг відкинути мене від себе. В падінні я встиг почути звук вибуху «Це була моя черга» промайнуло в голові. Встаючи я повернув голову, щоб поглянути на свого спасителя. По обгорілим частинам екзоскелету, я зрозумів, що то був один з щитоносців. «Ще одна жертва м’ясорубки» ця фраза кружляла в голові, допомагаючи мені дійти до Саши, який також був поглинутий бійнею, вишукуючи собі наступну ціль.
– Саша – гукнув його я стривоженим тоном і докладаючи зусиль, щоб говорити більш впевнено, продовжив – мені здається, нас залишилося дуже мало, навряд чи ми зможемо перемогти! Нам потрібно відступати, щоб спасти тих, кого ще можна спасти.
– На це ми розраховували – зупинившись, він продовжив – і тому зараз не можемо відступати. Це та жертва, на яку потрібно піти – спокійним тоном відповів Саша і далі почав атакувати ворогів.
Менше хвилини, напевно, я простояв обдумуючи ці слова, шукаючи підтвердження того, що я просто неправильно його зрозумів. Звичайно ж він знав і про наш стан, і звичайно в нього є причини продовжувати бій. Проте думка про зраду ідеалів, за які ми воюємо все більше закрадалася в мій розум. Саша, вловивши мій погляд, вказав рукою в сторону прибульців, певно це наказ повертатися в бій.
Відкинувши думки, я знову почав перетворюватись на машину для вбивств, тільки тепер моїм топливом була злість на ситуацію, в якій ми знаходились, на цих проклятих створінь і на незнання причини продовження цієї м’ясорубки. Без ніякої пощади я почав убивати всіх противників, яких тільки могли побачити мої очі. Це продовжувалось певний час, поки та ж сама злість не випалила мої емоції з середини. Після цього єдиною функцією в організмі залишилось «Знайти і знищити», тільки так можна було закінчити цей жах.
Десь близько двадцяти хвилин пройшло, світ перетворився для мене в одну картину – трупи інопланетян. Однак, один голос зміг вивести мене з цього трансу. Це був голос Карини, вона промовила – подивіться на це прекрасне небо, це найкращий захід сонця в моєму житті – після її слів багато з тих, хто мав змогу підняти голову зробили це, щоб побачити на власні очі цю незрівнянну красу, але через декілька повернулися до жорстокої реальності.
Ось і в мене випав цей унікальний шанс, як тільки я добив інопланетянина, що цілився на мене. Піднявши голову в сторону заходу мені дійсно відкрилась незрівнянна, і навіть, трохи моторошна картина. Небо дійсно було прекрасним, хмари немов м’яке полотно наповнювалися відтінками помаранчевих кольорів, а великий кривавий диск повільно опускався за горизонт. На подібні картини можна було б дивитися вічність, та її у нас не було. Не довго мені довелося милуватись прекрасним, адже бій продовжувався, а вірогідність бути підстреленим все ще була високою.
Напевне пройшла ще одна година, я втрати міру часу. З кожним убитим нашим, для живих робота ставала все складнішою. Часом мене відвідувала саркастична думка про те, що бути вбитим і останнім, що побачити це прекрасний захід сонця не так вже й погано. Однак цього досі не сталося, а значить мені треба було вбити якомога більше цих монстрів. Віддавшись машинальності дій, я втратив уважність, не помітивши,як один з цих істот збив мене з ніг, готуючись покінчити зі мною назавжди. «Невже це кінець» промайнуло в голові, я вирішив знайти захід сонця, але його уже не було. Однак, один з мого загону вистрелив у це створіння і допоміг мені піднятися. Мені вдалося його впізнати, це Данил, він також нещодавно потрапив в нашу команду і вже встиг полюбитись багатьом своїми жартами.
– Чого ти тут розлігся? Ми взагалі-то не на відпочинок приїхали – веселим голосом сказав він, вбиваючи ще одного інопланетного виродка. Я подякував йому, але він уже напевно не чув цього.
Ще через хвилин двадцять, нас пробудив шум. Він був металічний і гидкий, що пронизував до душі, якби його можна було б описати, то я б точно сказав, що це щось гірше аніж провести вилкою по склі. Так звучала сирена одного з виду воїнів. Це були сміттярі або, як їх ще називали, могильщики. Вони вставляли в свої екзоскелету зброю з артилерійськими снарядами. Їхня назва пішла з того, що, зазвичай, вони створювали бази на сміттєзвалищах, а також після себе, на полі бою, залишали тільки уламки сміття і трупи, на які вони заявляли свої виключні права. Мало хто, з великих баз хотіли, щоб трупами, технікою та особистими речами їхніх солдат володіли якісь там могильщики, що тільки й шукають собі більше трофеїв. Тому з ними було досить багато конфліктів.
Почувши сирену, Саша наказав всім загонам відступати до оборонних окопів. Отож, добиваючи останнього противника, я почав бігти до місця збору. Та сміттярі, як і очікувалось, почали гатити по полю бою не дочекавшись нашого відступу. Це змусило нас швидко, щоб не залишитись назавжди на цьому цвинтарі. Більш-менш згрупувавши всіх відступаючих, Саша повів нас до окопів.
Проте, прокляті монстри вирішили оточити нас. Саша, побачивши ознаки перегрупування ворогів, сказав Карині і Ромі, щоб ті взяли з собою по чотири людини, і розчистили
дорогу до окопів. Я хотів би визватись добровольцем, проте на моїх плечах був поранений щитоносець, якого потрібно було сховати подалі, від небезпеки. Однак озираючись, я зміг побачити, витончену роботу Карини, яка з легкістю проходила між ворогів, розрізаючи їх у ближньому бою. Це дійсно заворожує, і якби не поранений, я хотів би стояти пліч-опліч з нею, допомагаючи у цьому бою. Впевнений, що така думка виникала не тільки в мене, а й інших, що озиралися, несучи поранених, або ж навіть й в тих, хто прикривав нас від пуль.
Все ж діставшись до окопів, нас розподілили на групи. Ті хто їх захищав, та ті, хто допомагав пораненим. Мені пощастило війти в першу групу. Допомігши лягти щитоносцю, я відправився з декількома солдатами держати оборону. Інопланетні монстри вже також відступали, рятуючись від артобстрілів, проте деякі групи все ж наступали на нас. Думаю, наша артилерія змогла зрівняти їхні втрати з нашими, тому для мене було дивним, що їхні групи продовжують напади ідучи на смерть.
Коли останній противник покинув радари нашої артилерії. Нас відізвали, щоб ми допомогли перенести поранених до місця посадки гвинтокрилів. Нарешті, залишалися останні кроки і ми повернемось додому. Першими, звичайно, відправляють поранених та медиків. Очікуючи свого місця в гвинтокрилі, мене направили з групою тих, хто тримався на ногах, до поля бою, щоб зібрати померлих, їхні костюми, або те, що від них залишилось. Місцевість мала жахливий вигляд, все було вкрите ямами від снарядів. Дивно, що тут взагалі хоча б щось залишилось. В центрі поля бою тіл, які можна було б ідентифікувати ми не знайшли, тому відправились на окраїну долини, де ми почали наступ. Там ми зустріли Сашу, який сварився з командиром могильщиків. Як мені було відомо, його звали як і мене – Ігор.
– Ти не зможеш просто так забрати речі моїх бійців – трохи підвищуючи голос, сказав Саша.
– Хто тобі сказав, що я щось не можу? – Скрививши посмішку, відповів Ігор
– Це наші люди і їхні речі! Тому забирайся звідси, поки ще стоїш на своїх двох.
Серед могильщиків пройшов сміх, від чого Ігор палав злістю. Він направився до Саши, вже готуючи руку для удару, а його шолом автоматично закрився. Проте, наш командир швидко зреагував ударивши могильщика прямо по залізному лицю. Від такого удару, Ігор упав на спину, якби на ньому не було костюму, це був би смертельній удар. Інші могильщики замовчали, а декілька з них допомогли підвестись своєму лідеру. Нічого не промовивши, Ігор розвернувся, йдучи через своїх людей до іншої частини поля бою. Саша ж віддав приказ, зібрати якомога більше тіл померлих, і пішов до місця відльоту.
Взявши якомога більше речей і тіл, ми відправились до наших гвинтокрилів, які повинні вже бути на місці. В дорозі кожен був відданий собі, хтось, здебільшого новачки, вже не витримав та заснув, інші намагались скрасити політ жартами. Особисто я уявляв собі останній день війни, коли наша перемога вже була перед нашими очима, а нам залишиться зробити всього лиш останній удар. В той же час, наші командири, сидячи одне біля одного підводили підсумки щодо бою. Наприклад, Рома, своїм втомленим та пустим голосом оголошував статистику бою, називаючи людей, яких він знав особисто. Карина, тримаючись за руку з Сашою, слухали і давали свої коментарі. Їх слухали бійці, що сиділи біля них, або ж ті, хто чув знайоме ім’я. Те ж саме відбулося і зі мною. «Данил Ростислав Григорович» ці слова промайнули в мене в голові, як тільки Рома їх виголосив. Тільки в той момент я зрозумів, що втратив його з поля зору, приблизно, в середині всього бою. Мій найближчий побратим тепер був мертвим, а в мене навіть не було шансу гідно попрощатися з ним. Останню частину подорожі до бази, я провів згадуючи ту незначну кількість моментів, які нас пов’язали разом.
Прибувши до бази, я вже подумки передбачав сон в своєму ліжку, заради якого потрібно було пройти звичайні після бойові дії. Гвинтокрили завжди сідають біля ремонтного цеху, до якого ми всі йдемо, щоб вийти, або зняти екзоскелети. У той же час, медики забирають поранених, а інженери залишки нашої техніки, або техніки прибульців. Після виходу з екзоскелету, ми всі вже могли займатися своїми справами, за це я й любив саме нашу базу. Моя ціль так і залишалось моє ліжко в казармі. Вже не думаючи ні про що інше, я направився по сірому, «безкінечному» коридору до свого сектору. Багато хто зробив так само, біля мене проходили ще декілька моїх побратимів, таких же стомлених з «пустими» очима. Один новенький, який не приймав участі в бою приніс нам, як він сказав «таємно», по куску хліба, щоб ми не пропускали вечерю. І хоча голоду ми не відчували, а їжа застрягала в горлі, ми все ж подякували йому та, нарешті, лягли спати.
Наступного дня, мені прийшла радісна звістка – моя молодша сестра все ж таки переводиться до нас на базу. ЇЇ керівництво дало згоду на це, в нинішній ситуації, з Польщі вона буде добиратися трохи менше тижня. Роман повідомив мене вранці, як тільки отримав листа від польського керівництва. Отож, з хорошим настроєм я пішов їсти до їдальні. Привітавшись з іншими, я поділився цією хорошою новиною з моїм загоном.
– О, а вона вільна? Знаєш, в нашому віці, потрібно вже задумуватись пр. сім’ю – кинув жарт Кирил.
– Звичайно, в твої двадцять п’ять думати про сім’ю. Ще не виріс для такого, ще стільки прибульців тебе чекає – відповів йому Дмитро.
– Краще мене б чекало щось красивіше – з награною іронією сказав Кирил.
– Та все, перестаньте – втрутився я – все одно вона вам не дістанеться, краще скажіть, як мені описати нашу базу? – веселим тоном, запитав я.
– Ну дивись, у нас тут є три види людей, ми – які сидимо тут вічно, ходячи тільки на вилазки та в бій. Приблуди, різні торговці, прохачі притулку, інші армії і так далі, що приходять і йдуть, та наша еліта – капітани загонів, різні дипломати, інші керівники, ну і наші легенди, трійка кращих. І всі ми тут якось уживаємось – сказав Дмитро.
– А щоб нікого не повбивати, ми виходимо убивати прибульців – додав Кирил.
– Просто точно в ціль – сміючись додав я.
Підкріпившись, я відправився до складу з екзоскелетами, потрібно було привести свій костюм до бойової готовності. Знову йдучи коридорами, я задумався про ідеальний опис їдальні на нашій базі. Це була велика кімната, певно, там помістились два гвинтокрила. Сама зала була досить простою, сірі, пошарпані стіни, на які ніхто не звертав уваги, і родзинкою був постійний гамір. Певно, це місце затихало, хіба що в глибоку ніч, та й тоді знаходиться компанія бійців, яка сюди прийде, благо, це місце знаходилось у нас в корпусі, тому з цим проблеми не було. Тут розходились найсвіжіші новини, а нові знайомства, з найбільшою вірогідністю можна було б знайти тільки тут. А відсутність відбою дозволяє приходити сюди людям вночі, щоб скоротити часи безсоння, які виникають в деяких перед боєм. Що особливо цікаво, хоча вони не сплять, вони все одно ефективно виконують поставлені завдання, інколи навіть краще інших.
Дійшовши до ангару, мені вдалось побачити Сашу, що було дивним, адже дуже рідко можна побачити його наодинці. Він також налагоджував роботу свого екзоскелету, який, до слова, був масивніший ніж наші. Напевно основою його лягла модель екзоскелету щитоносця. Побачивши мене, він жестом попросив мене підійти.
– Добре, що ти прийшов, якраз допоможеш мені – посміхнувшись сказав він.
– Звичайно – вигукнув я і продовжив – вчора не було сил займатися екзоскелетом, тому сьогодні також буду ремонтувати свій – промовив я.
– Зможу допомогти тобі також, якщо будуть серйозні проблеми – відповів він.
– Буду вдячний, що потрібно робити?
– Нам треба зняти демпфер, я ним все одно не користуюсь.
Сашині слова були дивними, адже демпфер відповідав за гасіння інерції, проте оспорювати його думку я не став, а просто мовчки виконував його вказівки. Взагалі, не на всіх базах, військові займаються своєю технікою. Досить часто цим займаються ремонтники з інженерами. Проте, наші командири впевнені, що коли воїн знає, де і для чого стоять більшість деталей екзоскелету, тільки тоді він може використовувати його на максимум, роблячи його якомога зручнішим у використані для себе. Вийнявши демпфер, ми встановили на його місці додаткову броню та закрили зовнішньою пластиною. Отож, коли все було, я вказав дорогу до свого екзоскелету. Стан його був, чесно кажучи, не найкращим.
– Бачу, що тебе досить сильно зачепило останнього бою. Так можна й голову втратити…і в прямому сенсі теж – сміючись добавив Саша. В кожному жарті є доля правди, подумав тоді я, також сміючись.
– Не бійся, мого везіння ще й на тебе вистачить – віджартувався я.
– Будемо на це надіятись – пожав плечима Саша – нам потрібно нові захисні пластини класу Д – сказав, він в інтерком – а поки потрібно зняти пошкодженні частини – звернувся він, тепер до мене.
Авжеж – швидко відповів я, починаючи працювати над цим. Я був новенький у цій техніці, і мені, як і іншим дозволяли користуватися послугою ремонтників, які зазвичай працювали над ремонтом обладнання гостей бази, або тих хто вже помер.
– Десь через хвилин п’ятнадцять вони мають підійти – сказав Саша, поглянувши на руку, адже хтось хотів зв’язатися з ним через інтерком – дуже важливо? Невже це не може почекати? – запитав він вже більш серйозним тоном – добре, зараз буду – сказав він, відключивши інтерком – що ж, певно тобі прийдеться попросити допомоги в ремонтника – сказав він, пожавши мені руку і відправившись в сторону штабу.
Діждавшись механіка, та поставивши пластини, я вирішив, перед фізичною підготовкою зайти до Романа, щоб дізнатися, коли саме моя сестра буде у нас на базі. Час від часу, особливо на фізичній підготовці, коли збираються практично всі, я згадую про Данила. Проте в наш час, смерть стала досить буденною, щоб вдаватися в глибокі переживання. Після фізичної підготовки, щоб тримати гігієну в нормі, ми приймаємо душ, а потім йдемо на обід.
Направляючись до їдальні у наші бараки, я помітив на вулицю дивну групу новоприбулих. Це були могильщики, певно їхній загін не мав дозволу, щоб прийти сюди і саме тому Сашу визвали в штаб. Їх було осіб десяти, які купою впевнено направлялися до штабу, при цьому галасуючи, розмовляючи про щось своє. Така неочікувана поява насторожила багатьох наших бійців і інших гостей, що перебували на вулиці. Навіть в з декількох вікон слідкували за цією групою людей. По емблемам, які були на них, я згадав, що це вони допомагали нам у останньому бою. Я пішов за ними, це помітили декілька з них помітили це, перешепнувшись, але інші не відреагували. На повороті до штабу, їх нарешті зустріли Саша, Карина і Роман з декількома генералами і, здається, двома послами від двох інших груп могильщиків. Для мене було дивно, що їх взагалі пустили зайти, проте думаю, навіть наші лідери не до кінця знали, що очікувати від такої зустрічі, тому всі, певно, готувалися до гіршого. Простоявши менше хвилин, з групи прибулих вийшов один з них.
– Я Миколай, можна просто Мікі – сказав він своїм саркастичним, хриплим голосом і посміхнувся, зробивши незграбний, показовий поклін головою.
– Я Саша, воєнний лідер бази, яка ціль вашого несанкціонованого візиту? – обережно, але твердо спитав наш він.
– Як багато офіційності, вєльмишановний. Но не важно, я тут, через проблєми одного з нас з тобой. Я надєюсь ти понімаєш, що з нами не стоїть свариться? Ми канєшно показали Ігорю его место. Но ми хочем, щоб ти тоже получів по справєдлівості – промовив Мікі, ніби свердлячи Сашу поглядом.
– Ми діяли згідно наших уставів. Ігор не мав ніякого права на речі наших померлих і ми готові відповідати за це. Взагалі, вам дозволили увійти на цю базу тільки з мого дозволу. Навіть зараз мені потрібно просто віддати приказ і вас всіх відправлять на той світ – відрізав Саша, Мікі озирнувся, побачивши, як з декількох будинків вийшли люди в екзоскелетах..
– Воу полєхчє, не заводись. Ми просто отвечаем за свої дєла. А з собой ви тут самі порєшайте, ми в вас тут копаться не будем – відповів Мікі, відійшовши від нашого воєнного лідера на декілька кроків назад.
– Тоді ми вас почули, ви можете покинути нашу базу. Я також попереджаю, що наступного разу, без попередження ви сюди просто не дійдете.
– Понял прінял – сказав він Саші, повертаючись до своїх – сворачуємся, а то тут всі якісь нєрвні, щє подцемим шось – після його слів, в його групі роздався сміх, проте, все ж вони розвернулися, направляючись до виходу.
– Скажіть нашим стратегам, щоб вони не пропонували нам вилазки, разом з цим загоном артилерії, ми не можемо більше їм довіряти – промовив Саша, звертаючись до Роми.
– Вони найближчі до нас, але ми щось придумаємо – відповів йому той.
Незвані гості вже покидали на нашу базу. Зі словом «Відбій!», Саша відправив всіх займатися своїми справами. Свита командирів почала повертатися до штабу. Я вирішив скористатися моментом і підбіг до Роми, щоб перепитати по поводу Вероніки.
– Доброго дня,Роман. Ігор Михайловский, можна задати питання?
– Вітаю, Ігор Михайловський – почав він – знайоме прізвище – проговорив Роман, скоріше до себе – звичайно, я тебе слухаю.
– Ви сьогодні повідомили мене, що Вероніка, моя сестра прибуде до нашої бази. Можливо вам відомо, скільки часу це може зайняти?
– Так, сьогодні о п’ятій ранку прийшло повідомлення від польської бази «Матеуш», що вона пробуде з ними ще два дні, а потім протягом трьох днів прибуде до нас – відповів Роман.
– Це досить швидко, дуже дякую, хорошого дня – відповів я, відчуваючи всередині себе, немов, вибух позитивних емоцій. Такий настрій супроводжував мене весь обід, я навіть не зважав на жарти моїх сусідів за столом. Потім в підсиленому дусі ми пішли на тренування, після якої, повечерявши я відправився до себе почитати перед сном і, нарешті, заснути.
Йшов четвертий день, який також мав бути схожим на попередні. Було досить дивним, що ми залишалися на базі так довго. Звісно, що були невеликі вилазки, проте на них йшли досвідчені воїни та наша трійка лідерів. Інші ж виконували свій сталий, для таких випадків, розпорядок дня. Це аж ніяк мені не подобалось, адже я мав надію, що декілька боїв пришвидшать для мене час і п’ять днів пройдуть непомітно. По різним причинам, мою точку зору поділяли й інші солдати. Проте багатьом подобалось, що ми маємо час для тренувань і знаходимось подалі від смерті. Особливе місце в цей час була їдальня, саме тут сходилися ці два погляди, виливаючись у яскраву дискусію. Декілька раз Саші прийшлось втрутитися в цю дискусію, адже вони не давали йому спокійно поїсти. Звичайно, що на тренуванні за подібні дії прийшлося відповідати всім. Думаю, що саме такі подійї прискорювали ці дні. Хоча, вже сьогодні, мене тішила думка про завтрашній день і приїзд моєї сестри. Після обіду, в нас була година для себе, а потім мали початися тренування, проте перед ними нас зібрали в ангарі, певно, щоб розповісти про нашу нову місію.
– Вітаю вас, мої бійці. Знаю, що останні декілька днів більшості з вас прийшлося сидіти на базі. Тому готовий вас повідомити, що завтра вранці ми відправляємось на велику місію по перехопленню міграції прибульців в Прикарпатті. Якщо ми не впораємось з цим завданням, то відкриємо шлях для цих покидьків до анти повітряних установ в Карпатах, які захищають Румунію від нападу з сходу. Допомагати нам будуть декілька загонів гуцульських щитоносців, а артилерією будуть бази волинських могильщиків. Це повинен бути блискавично швидкий бій. По нашим даним, прибульці рухаються дуже швидко, шукаючи місце для нової бази, а тому ми вилітаємо дуже рано – з ентузіазмом промовив Саша.
– Пам’ятайте про те, що у противника є технологія самознищення – сказав Роман, зробивши паузу, він продовжив – та все ж, вам в гелікоптерах буде проведено інструктаж, як захопити їх в полон і обійти самознищення.
– Проте, це дуже ризикований крок, тому, якщо ви не впевнені в своїх силах, то краще не робіть цього.
– Отож, завтра о п’ятій ранку летимо, всі можуть бути вільні – закінчив Саша і всі почали розходитись, обговорюючи нову інформацію.
Це був своєрідним сигналом до дій. Групами, ми почали перевіряти наші екзоскелети, хтось пішов зробити декілька вправ. На це було витрачено практично цілий день. Після вечері, воїнам нашого загону дозволялось сидіти в їдальні до пізньої ночі. Проте безсоння було тільки в декількох людей, їхні друзі посиділи з ними певний час та відправились на сон. Щодо мене, то завтрашній день мав бути важливим, моя сестра зможе зустріти мене , як свого героя та захисника.
Світло пробивається в вікно тоненькими промінцями, я сидів за столом на нашій невеликій кухні, на сьомому поверсі дев’яти-поверхівки. Мій тато передає мені скибу хліба, а мати наливає смачний борщ. «Вероніка, йди їсти!» крикнула вона. Не гаючи часу, моя сестра швидко зайшла на кухню, в домашній одежі. Хоча було тіснувато, проте нам цього було достатньо. Раптом звулиці почав доноситись шум сирени. Відкривши очі, я збагнув, що це був лише приємний сон з минулого, якому судилося бути раптово закінченим. Швидко піднявшись, я одягнув свій одяг та встав в ряд біля свого сусіда по ліжку, щоб відправитись на сніданок.
– У когось сьогодні щасливий день – сказав він, побачивши, що я посміхаюсь.
– Моя сестра приїжджає ввечері, ми не бачились ще з початку цих подій – відповів я.
– Нарешті ми її побачимо, а то за останні дні ти стільки про неї базікаєш, ніби вона свята – промовив той.
– Для мене так і є – сказав я пожавши плечима.
Швидко перекусивши, ми відправились до ангару з екзоскелетами і пройшовши перевірку на готовність, відправились до гвинтокрилів. Коли ми піднялись в повітря, Саша почав в інтеркомі обговорювати нашу місію, видаючи накази. Я з декількома людьми, повинні будемо одразу після висадки зайняти тилові позиції, щоб захистити арсенал зброї та дати час висадитись і закріпитись іншим нашим військам. Як повідомила розвідка, ми мали перехопити невелику армію прибульців, щоб направити їх до карпатської долини, а там їх обстрілами дотиснуть могильщики. План був блискавичним, і найстрашнішим повинно було бути очікування. Після інструктажу, більшість повернулась до своїх буденних тем, хтось вів спір на убитих прибульців, а інші просто намагались не заснути. Сам політ пройшов швидко, мої сусіди обговорювали багато цікавих тем, від політики до схрещення людей з прибульцями. Наш гвинтокрил летів першим, тому приземлившись ми швидко перегрупувались, та розділившись по двоє. Мій компаньйон не любив розмовляти на завданнях, тому ми мовчки оглядали місцевість, очікуючи висадки інших. На щастя це не зайняло багато часу, тому швидко зайнявши позицію, ми відкрили захисне поле та засіли в ньому вичікуючи нашого супротивника.
– А щитоносці цього разу не будуть з нами, чи їм потрібно особливе запрошення? – спитав Артем, як завжди, в саркастичному тоні.
– Пфф… ми і так профі, нам не потрібний захист – відповіла Женя веселим голосом.
– Хм…ти могла б попередити, що мені потрібно замовляти труну – сумно сказав Артем, підігравши їй, в кругу роздався невеликий сміх.
– Вони будуть готуватися до облоги однієї з точок висадки прибульців. Потім ми приєднаємось до них, та будемо проводити штурм – промовила Женя.
– Як завжди складніше лежить на нас – з награним сумом відповів Артем.
Я не сильно вслуховувався у їхні розмови, адже мав про що подумати перед боєм. «Налаштуйся на бій, згадай всі навчання по ухиленню та контрнаступі» говорив я сам собі. «Переді мною одна з найважливіших місій, які в мене були, ти маєш вижити, щоб твоя сестра зустріла героя, а не труп» – це повертало розум, я знав, що він все одно відключиться, коли почнеться м’ясорубка, тоді в силу вступатимуть мої рефлекси, які з’явилися під час навчань, надіюсь, що вони допоможуть мені. Саша через інтерком повідом всіх, що ми наближаємося до точки висадки. «Ну ось, починається» подумав я.
– Ми повинні зробити все швидко й легко – почав Саша далі – приземлившись сходимось всі в круг і розши…нас обстрілюють з землі! – зв’язок перервався.
– Що відбувається?! – запитав Артур до пілота, але відповіді він не отримав.
– Зрозуміло, не має часу ждати, будемо виходити вже, тут максимум декілька метрів – відповів хтось інший.
Двері відкрились. Просто на моїх очах снаряд влучив у гвинтокрил навпроти нас. Він розлетівся на частини, «надіюсь це була швидка смерть» подумав я. Близько половини гвинтокрилів вже були на землі, багатьом все ж вдалося вціліти.
– Не виходити! Ми приземляємось, посадка буде жорстка – прогриміло в інтерком нашій групі. Секундами після цього почався жахливий гуркіт. Нам пощастило, що ми були в екзоскелетах, а то нам неабияк дісталося б. Швидко покинувши гвинтокрил, ми перегрупувалися, та почали допомагати іншим, що приземлилися біля нас.
– Говорить Саша, всі хто на землі, невеликими групами направляємось до пагорба з якого йде обстріл! – твердим тоном промовив він.
– Схоже, що блискавична операція провалилась. Хіба нас не мали прикривати з пагорба? – спитав Артем.
– Там повинні були бути могильщики – відповів я.
– Бісячі чорти, я відірву їхні голови і жбурну в їхній гнилий табір.
– Зараз не час, швидко в стрій – швидко відрізала Женя.
– Так точно – відповів Артем.
Ми швидко почали просуватися вперед. З-за пагорба досі велися обстріли, що були націлені на наше місце приземлення. Піднявшись, ми не були здивовані, загони моглищиків вели обстріли, проте тепер атакуючи, також і схил пагорба.
– Вперед всім, вести вогонь на ураження без попередження – промовив Саша в інтерком.
Чудовий напівлісний пейзаж почав перетворюватися у вогняне поле бою, з кратерами від ударів. Незважаючи на це, ми почали рухатися в їхню сторону, відступити – дорівнювало смерть. Через декілька хвилин почалися перші втрати. Екзоскелети не допомагали, а при прямому попаданні, від людини нічого не лишалося. Я біг, хоча мені здавалося, що я лечу.
Через шолом, мені вдалося побачити снаряд, що по траєкторії летів прямо на мене. Спробувавши відреагувати, я зміг лише уповільнитись, але цього було недостатньо. Снаряд вибухнув, практично поряд, і вибухова хвиля відкинула мене назад. Тільки костюм зміг врятувати моє життя. Часу валятися не було, без перевірки справності екзоскелета, я продовжив біг. Більшість наших людей вже спустилися, почавши атакувати клятих зрадників. Нарешті на плато спустився і я, шукаючи свою жертву. Проте вона знайшла мене швидше, мій ворог повернувся, дивлячись мені в очі, посміхаючись. Його зброя вистрілила, та вогняний шар полетів прямо в мою сторону. «Це все на що ви здатні» пронеслось в голові, коли я ухилився від нього, не помітивши, другого, який вже був біля мене. Відвернувши неочікуваний удар, я впав. Могильщик скористався моментом вистрелив… «Вероніка…».
Додати до улюблених