Гамір, влаштований Ярволодом та Морфіном, ще досі дзвенів у вухах Меропи, хоча батько та брат, під конвоєм аврорів, вже наближалися до точки з Летиключем. Дівчина була надзвичайно схвильована – як вони витримають без домашнього харчування та постійної уваги? Як вона тепер житиме без скромної здобичі, впольованої братом, та кролячих шкірок і зміїної отрути, котру батько за галеон-другий продавав надійним людям на алеї Ноктерн? Харчуватиметься грибами, фруктами та ягодами? А взимку що? А з дровами як? Меропа сумнівалася, що її магічні здібності дозволять жити більш-менш пристойно. Ярволод та Морфін все життя відверто кепкували з її скромних вмінь, а іноді й могли і вдарити через невдале закляття або заслабке зілля для виведення чиряків. Вона тихо пройшлася вітальнею та плавно сіла у пошарпаний сіруватий фотель – один із малочисленних привидів колишнього статусу родини. Підібгала ноги під себе, поклала голову на руки та почала методично розгойдуватися у спробах заспокоїтися. По обличчю побігли сльози..Може краще почати пити як батько, щоб за алкогольним туманом не бачити нічого і не чути голоду? Або вкоротити собі віку – в халупці достатньо зміїної отрути, настояного дурману, в крайньому випадку – є мотузки та ножі…
Меропа не пам’ятала скільки часу отак просиділа, але коли підняла голову, то побачила, що сонце вже подолало майже весь небесний шлях, а чоловіків забрали ж о 12 ополудні – дзвін на вежі не дасть збрехати.
Дівчина обвела поглядом кімнату – який же гармидер! Як же вона раніше не помічала! Піднялася з крісла – батько чи брат нізащо б не дали їй просидіти стільки часу без діла. Потрібно прибрати, а тоді зварити трохи картоплі – в шлунку зовсім пусто. Впоравшись з домашніми справами, стомлена Меропа сиділа біля вікна і спокійно пила чай з ромашок, засушених торік. Дивовижне відчуття…Ніхто не підганяє, не говорить, що ти щось робиш не так, не називає «тупою сквибкою». І в бідному домі стало значно акуратніше, хоч до порядку ще далеко – Ярволод ще хоча б якось намагався не запускати житло до повного краху, а Морфін міг викинути сміття під ноги сестрі або висякатися на долівку.
-А може і на краще, що їх забрали, Меропо? Живи собі як хочеш, роби, що і коли хочеш, а про алкоголь, а тим паче самогубство, навіть не думай. Приведи будиночок в порядок, знайди роботу покоївки в маглівському готелі – ти ж знаєш, що це, чула ж від маглівських дітей? Ніхто більше не знущатиметься на тобою, так, Ярволод і Морфін повернуться, але за цей час ти можеш багато змінити, – тихий голос, здавалося, нашіптував дівчині прямо в вухо. Вона знала, що це не її думки – своїми вона так віртуозно не володіла.
Це був нематеріальний привид її прабабусі Канделарії* Ґонт – Меропа ніколи не бачила цієї жінки, бо вона померла за кілька років до її народження, хіба на кількох дивом уцілілих пізніх фото, але знала, що це вона – остання повністю адекватна людина в родині і остання, хто ще міг потягатися з тими ж Блеками. За вісімнадцять років життя дівчина чула її голос декілька раз і завжди це була розумна порада. А одного разу бабуся Канделарія навіть врятувала Меропі життя – дівчинка плела віночок на залізничній колії і якби таємничий голос не благав її стрибати з насипу, то багатотонний паротяг з оглушливим ревом забрав би неуважну малечу на той світ. З цього часу крихітка почала помітно заїкатися.
Точно. Вона ж може змінити своє життя. Паличка, котру Меропа автоматично стискала в пальцях, вистрілила червоними іскрами, супроводжуваними натужним кашлем дівчини – останнім часом він у неї не проходив.
-Томе, не спіши так, мене ноги болять від гри у теніс, – дівочий голос пронизав передвечірню ідилію.
-Сесіліє, чого ти знову придумуєш різні причини, щоб не йти в ногу зі мною? – грайливий тенор несмішливо вистрелив у відповідь.
Меропа нашорошила вуха – знову Том Реддл і ця бісова Сесілія катаються верхи. Дівчина визирнула в вікно – звідси її не видно, але вона все бачить як на долоні. Ось Том зліз і підійшов до компаньйонки, запитав щось з глузливим тоном. Що саме – незрозуміло, занадто тихо. В очах Меропи потемніло, а в скронях зашуміла кров – Сесілія зіскочила з коня і з насолодою впилася в губи Тома. Її руки обвили його шию, а коротка модна стрижка лізла в обличчя юнака.
Меропа відвернулася від цієї ідилічної картинки – її ніхто ніколи не цілував, більше того – вона і слів теплих не чула від жодної людини. В горлі закипала образа і грозилася вилитися потоком сліз. Дівчина поспіхом накинула на себе накидку і прожогом вискочила з хатинки – прямо босоніж. Ноги несли її майже попри цю пару.
-Томе, забери руки, до весілля я нічого такого не дозволю!
– А навіщо нам влаштовувати весілля заради того, що ми з тобою хочемо? – хитро запитав юнак, проводячи рукою по тонкому стану дівчини.
-Чому ти взагалі вирішив, що я вийду за тебе заміж? – дівчина закопилила губки і відскочила в бік. – Подивися, що ти накоїв, нас могло побачити якесь шалене дівча і розповісти моїм батькам, що я ганьблю їх, – її погляд спіймав Меропу, котра, спотикаючись від незвички, бігла по прохолодній вересневій росі.
-Не звертай уваги, це дивачка і я взагалі не знаю чи вона вміє говорити – це ж дочка того самого Ґонта. – пирхнув Том. – Зачекай, що? Ти не хочеш бути моєю дружиною???
-Я подумаю про це завтра, коли в тебе в крові буде менше елю, а в голові – більше розуму, – Сесілія жартівливо дала пальчиком штурханця по носі залицяльника, скочила на свого коника і рушила назад.
-Трясця твоїй матері, доведеться купувати якесь кольє і миритися з нею. Як мені набридло це все – і кидати не хочеться, і мороки на свою голову теж не хочеться, – Том бурмотів собі під носа, навіть не звертаючи увагу на те, що Меропа доволі вдало сховалася в кущах і чула кожне слово.
Дівчина дочекалася, доки він не поїде вслід Сесілії і обережно вийшла зі свого сховку. Ногам стало зимно – здавалося, що вони опинилися в крижаній ополонці. Сонце вже майже зайшло і слід було взутися, але Меропа вирішила не звертати увагу. Вона кілька разів кашлянула, спльовуючи мокротиння на землю, та рушила в невеликий старезний сільський парк. Дівчина вже знала, що вона зробить – а зробить вона те, що дозволить хоч одній її мрії здійснитися і нарешті зробить її щасливою.
Додому Меропа повернулася з оберемком бордових троянд. Їх було назбирано на дальній клумбі парку – і це єдина частина плану, котра була відома дівчині. Меропа акуратно поставила квіти на брудну полицю, котру не встигла почистити, принесла велику книгу з сусідньої кімнати та взялася гарячково гортати сторінки, напружуючи очі – свічок було мало, а вичаклувати Лумос вона просто не здогадалася.
Ось вона…Амортенція. На радощах дівчина згадала про паличку і ви чаклувала слабкий промінь, щоб краще роздивитися.
-М-матінко рідна, як-кий складний рец-цепт, – тихо протягнула Меропа. Такого вона не очікувала. Зілля не містило тваринних інгредієнтів, що радувало, але і деякі з потрібних слід було купувати, а варіння займало цілу добу з мінімальною можливістю відволіктися.
Дівчина гарячково відкинула книгу і взялася шукати гроші. Під подушкою на ліжку батька ще було 3 ґалеони – розкіш для Меропи. Від думки про те, що їй доведеться самостійно піти на алею Діаґон та самостійно придбати інгредієнти, ставало лячно. Але слід було перебороти свої страхи – ніхто ж її не вб’є. Напевно. А от образити може. І гроші вкрасти. З цими думками Меропа і завершила день.
Наступного дня дівчина пішки рушила до Великого Генґелтона – там жив напівкровний чарівник Флетчер Кірбі, котрого вона бачила кілька разів на алеї Діаґон, і каміном якого вони давним-давно користувалися двічі. Розпитавши про місце проживання чоловіка, Меропа постукала в двері його дому.
-Дочка Ґонта? – з презирливою посмішкою мовив містер Кірбі. – Що треба?
-Ч-чи можу я скор-ристатися вашим кам-міном? Мені треб-ба в апт-теку, – посміхаючись відповіла Меропа.
-А батько чому не йде?
-Він хв-воріє
-Добре, заходь.
За кілька хвилин спалах порошка флу переніс Меропу прямо в камін величезної аптеки. Вона закашлялася, потріпала одяг та рушила до прилавку, нервово стискаючи в руках листочок з інгредієнтами та вузлик з грішми. Аптекар трохи зверхньо глянув на бідно одягнену дівчину, проте одяг у неї був чистим і видно було, що вона намагається бути ввічливою та акуратною – але грубувате виховання та зацькований погляд сховати важче.
За півгодини Меропа вже стояла на гамірній вулиці, крутячи головою навсібіч. Вітрини з яскравими обкладинками книг, галасливі сови, глянцеві тістечка, елегантні мітли – все це заворожувало та змушувало зупиняти погляд. Меропа разом з батьком та братом була кілька разів на алеї Діаґон та на алеї Ноктерн – чи не після відвідин цього моторошного місця вона стала так кашляти? Єдині місця, окрім великого Генґелтона, де їй вдалося побувати. Але зараз вона вперше сама – поряд нема грізного Ярволода чи забіяки-Морфіна, котрий міг в будь-який момент штовхнути її в калюжу або дати стусана через повільну ходу. Тому можна пройтися алеєю і розглянути її як слід – все таке цікаве!
-Стій, Меропо. Потім дивитимешся на забавки, а зараз працюй над задуманим, – мозок дівчини змусив її круто розвернутися і почимчикувати назад до аптеки і до рятівного каміна.
Коли Меропа повернулася додому, то побачила на підвіконнику лист з міністерським штампом. В ньому йшлося про те, що її батько отримав півроку тюремного ув’язнення, а брат – три роки. Дівчина знизала плечима і взялася прибирати – її хатинка мала мати хоча б охайний вигляд – негоже варити Амортенцію в таких умовах.
Коли житло стало хоча б нагадувати бідну чисту оселю, а не закинуту конюшню, в яку його ледь не загнали Ярволод з Морфіном, Меропа тремтячими пальцями розгорнула книгу на потрібній сторінці і взялася до роботи…
Кипіла вода в старому казанку, колючки троянд боляче ранили тонку шкіру, кінський каштан не хотів битися, сік лимонника повільно скрапував в тарілочку, дягель настоювався занадто густо. Волосся Меропи від випарів стало жорсткішим за конячу гриву, а обличчям котився піт. Проте домом вже нісся запах…Він зачаровував…Трохи різкуватий, але Меропа відчувала нотки солодкого цукрового півника – того самого, що їй Ярволод купив одного-єдиного разу, і вона ласувала смаколиком три дні. Потім відкрилися ледве відчутні, але впізнавані ноти свіжозрізаних грибів та землі після дощу. Меропа блаженно посміхнулася і просто втягувала повітря на повні груди.
Фінальний помах паличкою – і ось вона…Дівчина прокашлялась і нахилила голову над казанком – зілля не було перламутровим, радше бруднувато-рожевим. Але хіба це має значення? З її скромними талантами і це дуже навіть непогано. Меропа втомлено опустилася на стілець – хай настійка постоїть ще, завтра вона налиє її в флакон. А як підсунути Тому? Може він буде їхати стежкою, втомиться від дороги, а вона запропонує йому напитися? А тоді… Це буде дуже красиво і від невідомого передчуття шкірою Меропи забігали мурашки.
Наступного дня руки і ноги дівчини були ніби налиті свинцем. Вона спроквола перерахувала залишки грошей – мізер. І запасів їжі майже нема. Час від часу онти дозволяли собі купити скромний харч в сільському ґенделику, але посилали туди тільки малу Меропу, щоб не стикатися з маглами. Дівчина помилася в дощовій воді, щедро здобреній настоянкою ромашки, одягнулася і глянула в надщерблене розбите дзеркальце біля каміну. Відсутність батька і брата спонукала її більше стежити за собою, та і самій Меропі подобалося бути охайною, хоч у такому домі це було важко. Дівчина вже думала чимчикувати в село, аж раптом ляснула себе по лобі – їй хотілося взяти з собою щось приємне. Вона налила в маленький фіал трішки Амортенції, запхала його за пазуху і вийшла назовні, вдихаючи приємний аромат.
В «Повішенику» було тихо. Меропа взяла трохи їжі, подумки картаючи себе за марнотратство – йде ж до зими, а грошей вже нема – доведеться жити на старій мерзлій картоплі і капусті. Проте дівчина прогнала від себе цю думку:
-Чарівниця я чи ні? З голоду ніколи не помру. А скоро ще й заміж вийду,- такі сміливі думки розвеселили Меропу. Вона побігла курною вуличкою, насвистуючи якусь пісеньку. Ось і поворот до дому. Оглушливий скрегіт не встиг навіть налякати дівчину.
Удар…Тупий біль в ногах…Меропа підняла голову – чорний метал, а над ним…Мерліне! Том Реддл! Серце дівчини пропустило кілька ударів
-Дивися хоча б за дорогою, роззяво! А якби я не встиг загальмувати?! Тебе б уже не було на світі, а я б залишився без автомашини і за гратами! – красиве обличчя юнака спотворила гримаса люті, він щосили шарпнув Меропу за руку, від чого вона неголосно крикнула. -Вставай, ходити можеш?
– Т-так, вибачте, м-містере Реддл, – на ногах було лише декілька саден та подряпин, дівчину від каліцтва вберегла доля секунди.
-О, ти говорити вмієш?! Іди звідси, не марнуй мій час, – скептична посмішка на обличчі Тома змінилася мовчанкою, а тоді і запитальним злетом брів. – Так ти в своїй халупі дорогими парфумами користуєшся? Що це за аромат?
*Канделарія – латинське ім’я, походить від слова “свічка”
https://t.me/fanficsdeclaudette – канал з анотаціями фанфіків та картинками
Додати до улюблених