-Це ти винен, що він втік з дому, – Мері Реддл вишивала якусь серветку, час від час порушуючи тишу.
-Я винен? – скипів Томас, котрий напівлежав в кріслі навпроти. – Хто йому дозволяв купувати все, що можна, хто гладив його по голівці, коли він не вступив до університету???
Подружжя сиділо в затишній бордовій вітальні з виглядом на сад. Втеча єдиного сина – та ще й з ким! – сильно зіпсувала їхні стосунки і вони мало спілкувалися. От і зараз – знову Мері звинувачує Томаса у тому, що трапилося з їхньою дитиною.
-Нагадую тобі, Томасе, що коня та автомобіль не я купувала.
-Треба було його підштовхнути до дочки Річардсонів, досі не розумію – ЯК він втік з дочкою алкоголіка та дебошира!!! – на цих словах Томас вийшов з кімнати, гучно ляснувши дверима. Мері тільки поправила плетений шарф і продовжила роботу. Вона вірила, що з часом син отямиться і повернеться – кому ж передати сімейну справу? Зрештою у неї і у Томаса є племінники, а ні – продадуть за півтора-два десятиліття ферму та млин комусь тямущому, а самі на виручені гроші переїдуть жити кудись на південь. Головне, щоб не було криз та війни – від спогадів про Велику війну, коли вони втрьох тижнями сиділи на скромному пайку через необхідність виплачувати військовий податок і поспіхом продавати майже все виготовлене, щоб хоч якось звести кінці з кінцями, досі йшов мороз по шкірі. Звичайно, тоді вони не бідували так як більшість людей в окрузі, але все одно – нелегкі були часи.
Майже в цей самий час додому повернувся Ярволод Ґонт.
-Меропо, відчиняй, де тебе чорти носять?! – залементував чоловік, грюкаючи в двері. На його подив, вони відчинилися самі – від натиску плечем. Ярволод, прямо в вкритих березневим болотом черевиках, пройшовся кімнатою. Чому стільки пилюки? І де ця навіжена дівка? На столі стояв шмат паперу, котрий відразу опинився в його руках:
«Батьку!
Я вийшла заміж за Тома Реддла і ми поїхали до Лондона. Будь ласка, не шукай мене. У скрині кілька фунтів, котрі мені дав чоловік, можеш обміняти їх на серпики. Я щаслива і тобі того ж бажаю.
Меропа»
-ЩО??? ВОНА, ЦЯ МЕРЗЕННА СКВИБКА, ТАКИ ВТЕКЛА З БРУДНИМ МАГЛОМ??? Я ЇХ ВБ’Ю!!! – крик Ярволода, здавалося, могли почути в селі. Він вихопив зі скрині кілька фунтів та майже бігцем побіг до «Повішеника». В барі сиділо декілька осіб.
-Які люди! Ярволод Ґонт! Не очікував тебе знову побачити! З зятем вже говорив? – на обличчі бармена Біллі грала презирливо-солодка посмішка.
-Закрий рота і налий мені віскі! – гримнув Ярволод. Він старався не ходити в маґлівські місця, хіба у крайньому випадку.
-Як твоя донька? Це правда, що вона завагітніла від малого Реддла і він тому з нею одружився? – спитала одна з жінок, що якраз зайшла, щоб купити хліба.
-Стули пельку! – Ярволод взяв три келихи водночас і рушив до столика. Він ще ніколи не пив прямо в цьому закладі, але відчував, що сили його підводять і він мусить присісти.
«Повішеник» не був просто пабом в класичному значенні цього слова. У ньому також було відділення з продуктами та навіть готовою випічкою, тому заклад був своєрідним центром громадського життя. Ярволод пропив всі гроші і тихо дрімав за столиком.
-Ґонте, забирайся звідси, ми вже закриваємося! – один із працівників пабу кричав йому прямо на вухо. Не дочекавшись відповіді, він викинув чоловіка просто на вулицю.
Ярволод отямився вже в час Бика. Освітлюючи дорогу Лумосом і тихо бурмочучи прокляття в адресу дочки і ненависного зятя, він, похитуючись, рушив додому. Запалив свічку. В халупці залишилося трохи картоплі, але Ярволод не хотів їсти. Він скинув з себе брудний сіруватий плащ і рушив до будинку Реддлів – хотів дати доброї прочуханки Томасу, а, якщо пощастить, то і малому Реддлу.
На півдорозі до будинку чоловік охнув, упав і вже більше не встав – організм, знищений алкоголем, перепадом температур, Азкабаном та маргінальним способом життя, не витримав випробувань. На ранок його знайшли місцеві школярі, ховали місцевого волоцюгу без відспівування – просто кинули в грубо вистругану труну та присипали землею, маленькими кілочками позначивши межу могили на окраїні кладовища.
Том та Меропа жили у повній гармонії. Молодій жінці здавалося, що вона найщасливіша у всьому світі. Навесні вона помітила ознаки вагітності – і нетямилася від радості. Як сказати Тому? А може варто припинити поїти його Амортенцією? Ця думка визріла в голові Меропи давно, але, на її думку, поява на світ дитини стане точкою неповернення – Том вже точно її кохатиме. А може він вже давно її кохає, а вона намарно витрачає гроші та час на зілля? Серце Меропи тремтіло від цієї думки, але вона вирішила для себе, що, скоріш за все, так воно і є. Чоловік ладен на руках її носити, а зілля може ще й заважатиме.
-Вирішено – від завтра я припиняю поїти Тома Амортенцією. І скажу йому про дитину, – думка в голові проклюнулася як зернятко весною. Власне і була весна.
Пройшло три дні без Амортенції. Поведінка Тома, здавалося, була такою ж – так само уважний, так само чуйний. Меропа спустилася на сніданок в ресторанчик готелю – саме там вони зазвичай і починали свій день – за чашкою кави або чаю, з беконом та вафлями, та під акомпанемент радіо, котре награвало якісь дивні саксофонні мотиви.
-Томе, в мене для т-тебе нов-вина, – Меропа набрала повні легені повітря та прокашлялася, – у нас буде дит-тина.
Том опустив газету, його погляд здавався якимось замученим та відсутнім.
-І що ти пропонуєш – стрибати до небес?
Меропі аж подих перехопило:
-Але ж…д-діти – наше щас-стя.
-Хто тобі таке сказав? І знаєш що – ходімо наверх, треба поговорити. Маю тобі сказати те, що вже мав раніше сказати.
Том не був еталоном джентльмена, але влаштовувати скандали на публіці не хотів. Тому він просто взяв Меропу під руку і потягнув до ліфта, привітно кивнувши ліфтеру.
Вийшовши з ліфту, Том вже щодуху тягнув дружину за лікоть, тому що ніхто вже не бачив. Ноги Меропи перечіплялися за м’який персиковий килим, вона ледь не скімлила від міцної хватки, проте пленталася до дверей номера.
Переступивши поріг кімнати, Том різко втягнув дружину досередини, від чого вона полетіла за інерцією і ледь не розбила настільну лампу. Чоловік навис над Меропою, якраз коли вона зіщулено всілася в одне з двох крісел, слухняно склавши руки на колінах.
-Послухай мене сюди, Міро. Я не знаю і не хочу знати чим я керувався, коли почав з тобою стосунки і коли ми одружилися. Чи ти мене чимось підпоїла абощо. В здоровому глузді я б НІКОЛИ навіть не наблизився б до такої страшної, дурної і нічого не вартої заїкуватої дівки з родини алкоголіків та божевільних волоцюг! – Том почав говорити спокійно, але з кожним словом підвищував голос, не розуміючи, що кожен склад вганяє ножа в серце Меропи, котра вже закрила обличчя, мокре від сліз, тремтячими долонями. – Навіть не думай, що зворушиш мене рюмсанням і благаннями. – голос Тома знову понизився. – Я ще вчора почав про це думати, ніби нормальне мислення повернулося до мене, але твої слова стали останньою краплею. Мені байдуже, що буде з тобою і дитиною. За те, що ти мене…причарувала? А чари, взагалі, існують? Значить, за це я йду від тебе. Навіть не шукай мене. Я проти будь-якого спілкування з такими як ти.
-Але ж ти п-проміняв Сес-сілію на мене.
-ПРИНЦЕС НА ДВОРНЯЖОК НЕ МІНЯЮТЬ!
Меропа витирала запухле обличчя та розтирала затерплу руку, поки Том поспіхом складав валізу. Він забрав всі свої речі, залишки грошей та навіть кілька дурничок, подарованих вже колишній дружині. Кинув презирливий погляд на зіщулену Меропу та рушив донизу. За кілька хвилин молода жінка почула як гарчить двигун його автівки. Вона підняла білосніжну фіранку і глянула донизу – він завжди залишав автомобіль з цього боку. Напружила очі – раніше бліде обличчя було червоним від люті, губи чоловіка були міцно стиснуті. Нарешті автомобіль сховався за поворотом, забираючи Тома назавжди, війнув вітер, прикривши фіранкою обличчя Меропи – як глузливе нагадування про фату та вуаль, котрі вона так легковажно відмовилася одягнути.
Нещаслива дружина кинулася на ліжко і пролежала до самого вечора, виплакуючи в подушку весь свій біль. Коли вона піднялася, то відчула як сильно болить все тіло. Зайшлася приступом кашлю – як же набрид цей кашель! Алея Ноктерн всьому виною. Кинулася до хустинки, щоб витерти обличчя – і завмерла. На ній явно проступала кров. Невже сухоти?! Ще цього не вистачало.
Меропа повільно спустилася на вечерю – Том оплачував повний пансіон, правда харчування було доволі стриманим. Шматок в горло не ліз, тому вона просто випила пляшку міцного червоного вина. Дорогою назад її стримав один із управлінських працівників готелю – високий і носатий молодий чоловік років 30.
-Місіс Реддл, зачекайте хвилинку. Хочу вам повідомити, що сьогодні ваш чоловік виселився, зателефонувавши нам з пошти. Рахунок оплачений до кінця місяця. Чи будете ви надалі проживати, тому що залишився тиждень до закінчення цього терміну, – очі за продовгатими скельцями окулярів запитально глянули в обличчя Меропи.
-Н-ні, я т-теж поїду.
-У вас все гаразд? – схвильовано запитав чоловік. – Маєте дуже засмучений вигляд.
-Все д-добре.
-Мене звати Альфред Зілверман, до речі, якщо потрібна якась допомога – звертайтеся.
-Д-дякую.
Меропа дві години просиділа в ванні, а тоді проспала майже цілу добу. Прокинулася вона від стукоту в двері. На порозі стояла покоївка і той самий Зілверман.
-Місіс Реддл, мені потрібно поприбирати, можете, будь ласка, спуститися на обід? – широка усмішка мініатюрної брюнетки пронизувала в саму душу. Меропа покірно кивнула і рушила за двері.
-Місіс Реддл, точно все добре? Вибачте, але вигляд ви маєте жахливо нездоровий, – Зілверман знову намагався щось вивідати.
-Все добре, – прошепотіла Меропа.
-Знаєте, у мене є чудесні ліки від поганого настрою, – з цими словами Зілверман дістав з-за поли піджака плитку шоколаду з якимось незрозумілим написом. – Це ідиш, – відповів він на мовчазне запитання Меропи, – моя рідна мова.
Кілька хвилин вони мовчки крокували коридорами.
-Міро – можна я вас так називатиму? – молода жінка просто кивнула у відповідь. – Що трапилося насправді? Чоловік вас покинув? Може це не моя справа, але ваш стан мене лякає.
-Т-так, – просто і наївно відовіла Меропа, а тоді уткнулася головою в його жилет і знову гучно розплакалася. Зілверман ніяково обняв її та погладив по голові.
-Ходімо донизу, сльозами горю не зарадиш.
Після обіду Меропа зайшла в невеликий скромний кабінет Зілвермана, розповіла йому всю свою історію, оминаючи, правда, деталі про Амортенцію, та подаючи всю історію під соусом різко виниклої симпатії з боку Тома.
Наступні кілька днів вона безцільно тинялася коридорами та вулицею, дивлячись крізь людей. Зілверман приніс їй невеликий збірник фото знаменитих місць Європи і Меропа хоч якось відволіклася від печальних думок. Вона вирішила, що стане покоївкою в цьому готелі, тому що одна із працівниць вийшла заміж і катастрофічно бракувало рук – дівчата в милих сукнях та фартушках ледве встигали працювати. Житиме прямо в якійсь комірчині, проте матиме і дах над головою, і гроші, і харч. А коли народить? Що робити? Їхати до батька, котрого вже мали б випустити з Азкабану? Від цієї думки аж мурашки пішли шкірою.
Наступний місяць-півтора Меропа провела, прибираючи номери та ретельно приховуючи свої хворі легені. Одного липневого вечора, повернувшись в свою комірку, вона знайшла упаковку з цитрусами, на котрій красувався напис: «бережи своє здоров’я». Котрась з панянок-співпрацівниць помітила кашель? Це могло їй тільки нашкодити. Настирливий кашель, котрий іноді виривався з грудей разом з кривавим мокротинням, все більше і більше тривожив Меропу.
-Зачекайте, маю вам дещо сказати, Міро, – вона якраз направлялася в комірчину з приладдям для прибирання, аж раптом її гукнув захеканий Зілверман. Було видно, що він звідкись біг – окуляри сповзали по носі, густе темно-русяве волосся розкуйовдилося. Молодий чоловік виглядав молодшим і його навіть можна було назвати привабливим. – Як вам фрукти – сподобалися?
-То це в-ви?
-Я. Бачу, що вас мучить кашель і ви така бліденька, так виснажена – стало шкода, – широка великозуба усмішка не давала засумніватися.
-Д-дякую, але мені пора, – Меропа посміхнулася Зілверману, котрий поривався щось сказати, але не встиг.
Наступного дня Меропу викликали до директора готелю.
-Місіс Реддл, вас звільнено, – просто і безапеляційно мовив містер Трумен у відповідь на її привітання.
-Але…ч-чому? – Меропа стояла як вкопана. Вона дуже старанно працювала, багато гостей залишали їй на чай. Що ж вона робитиме?
-Певні джерела сповістили, що у вас туберкульоз. Я вимагаю, щоб ви сьогодні ж пішли на огляд в госпіталь – це за квартал звідси – якщо виявиться протилежне – тоді ми попросимо вибачення ви зможете спокійно працювати у нас і надалі. Якщо ні – прощаємося.
В вухах Меропи шуміло, серце калатало як навіжене. Вона кволо покликала Емі – вірну напарницю, котра і допомогла їй знайти госпіталь та пройти огляд. За кілька хвилин молода жінка стискала в руці листочок, котрий виносив вирок її відносно спокійному життю.
Додати до улюблених