Отже, в неї туберкульоз. Кучерява секретарка тицьнула їй друкований аркуш і показала місце для підпису. Завтра вона має покинути це місце, котре вже стало домом. Куди піти?
-Міро, куди ти підеш тепер? Вернешся до чоловіка чи може…. – очі Лоли – ще однієї покоївки, котра забігла з чашкою чаю в комірчинку-кімнатку Меропи, де Меропа, тихо витираючи сльози, складала речі, зблиснули, – вийдеш заміж за нашого єврейчика?
-Що? – бідолашна підняла очі.
-Я про Зілвермана, – підмальовані очі Лоли стали ще ширшими і вона зробила глибокий ковток, – він же закоханий в тебе до кінчиків вух – всі ці погляди, подаруночки – думаєш я сліпа? Тим більше – він молодий, неодружений і не рахує копійки, – вона звела брови вгору. – Дасть гроші на лікування.
Меропі було все одно. Вона не могла повірити хоч якомусь чоловіку ще раз. А раптом це Зілверман і видав її? Тим більше – вона вірила, що Том ще отямиться і зрозуміє, що вірнішої і добрішої дружини годі й шукати. На пальці блистіла обручка – як з цим вічним символом вона зрадить чоловіка і кинеться в обійми цього Альфреда?
Меропа сухо попрощалася з пліткаркою Лолою, міцно обняла Емі та Дороті, та рушила донизу. Кивнула ліфтеру та дівчині на приймальні. В дверях її наздогнав оклик Зілвермана – очевидно, що він вже знав про все, але вона не хотіла нічого чути. Не бачила вона і його безмежно сумного погляду, спрямованого їй вслід. Не дізналася вона і про те, що постійні гості побачили її кашель з кров’ю і доповіли директору.
Меропа вже 2 години йшла навмання, не розбираючи дороги. Вагітність ще непомітна, без лікування вона навряд чи довго проживе. Все одно. Їй вже не хотілося нічого.
«Дурненька, візьми себе в руки! Згадай про паличку і згадай якої ти крові! Дивися – за два будинки – публічна пральня, туди тебе приймуть, я знаю. Не смій падати духом! Заради себе і майбутньої дитини.»
Знову бабуся Канделарія – тихий, але виразний голос не міг збрехати. Меропа підняла голову – прямо над нею висіла табличка «Пральня міс Коксворт». Молода жінка зібрала волю в кулак, зайшла всередину і запропонувала свою роботу, наголосивши, що вона не має де жити.
Міс Коксворт виявилася худою та нервовою незаміжньою жінкою років 45. Вона з цікавістю оглянула сміливу незнайомку – не красуня, але одягнута небідно та стильно. Руки стискають маленьку елегантну сумочку, а в очах – біль і відчай. Напевно з доброї родини, а біда з кожним може трапитися. Міс Коксворт якраз шукала помічницю – вдвох з племінницею їм було важкувато.
Меропа хутко взялася до роботи. Від теплого та вологого повітря їй ставало краще, легені не горіли, кашель нападав тільки пізно ввечері, коли ніхто не бачив. Жити їй дозволили в напівзакинутій мансарді. Здавалося, що все буде гаразд – бабуся Канделарія не могла брехати.
Вагітність дала про себе знати ближче до зими – Меропа була худющою від переживань та туберкульозу, тому живіт було майже не видно. Тим більше, що вона купила кілька просторих суконь, котрі маскували особливості фігури.
І тут – новий удар. В листопаді міс Коксворт оголосила, що їй невигідно утримувати пральню, тому вона закриває справу і разом з племінницею переїжджає до Америки. Приміщення вже було викуплене під бібліотеку, з дня на день мав початися грандіозний ремонт. Міс Коксворт щиро вибачалася перед Меропою, проте суму виплатила мізерну – вона сама жила скромно.
І знову вулиця. Знову невизначеність. Колись дорогі туалети Меропи вже добряче потріпалися і надавали їй вигляду «бідної аристократки». За підрахунками молодої жінки пологи мали відбутися за кілька тижнів – яка ж тут робота? У відчаї Меропа знайшла найближчу нічліжку, де і ночувала в компанії таких ще безталанних волоцюг, авантюристів та навіть злочинців.
Напередодні Різдва дива не сталося – закінчилися останні запаси. Раз в день в нічліжці видавали рідкий суп, але цього було мало. Ще вдома Меропа вкрай рідко бачила живі гроші, тому скромний заробок витрачала майже повністю. Чарівна паличка лежала на дні саквояжу – останній раз нею користувалися майже рік тому і молода жінка, здавалося, забула, що вона ще може чаклувати.
Натужно кашляючи в хустинку та залишаючи криваві плями, вона дошкутильгала до Дірявого Казана, а звідти – через алею Діаґон – попрямувала на алею Ноктерн. Ось він – Борджин і Беркс – той самий магазинчик, де могли прийняти будь-яку річ – так говорив батько. Тонкі, майже прозорі пальчики стиснули медальйончик на ланцюжку – єдину прикрасу, окрім обручки. Двері неприємно скрипнули.
-В-вітаю, мене з-звати Меропа. Хочу прод-дати медальйон, – вона акуратно зняла його з шиї та поклала на прилавок.
-Юна леді, не потрібно приносити різні дурнички, ми приймаємо лише дійсно вартісні речі, – неприємний продавець з величезною бородавкою на носі зневажливо пхекнув.
-Це н-не дурнич-чка, – щоки Меропи спалахнули вогнем. – Це мед-дальйон Сал-лазара Слиз-зерина!
-Та невже! Ти думаєш, що позолоту зі змією та вензелем так важко підробити?
-Пер-ревірте! – губи Меропи вже тряслися – чи то від розпачу, чи від гніву.
Містер Беркс знову похмуро пхекнув, проте дістав з-під прилавка щось схоже на розплескану склянку з подвійним дном, наповнену темно-синьою рідиною. Опустив туди медальйон. За дві секунди рідина стала кришталево чистою.
-Переконала, -з нотками приємного здивування мовив продавець. – Даю за нього…10 ґалеонів.
Меропа, сплеснувши в долоні, забрала гроші і майже побігла до виходу.
-Наївна дурепа, тільки ноги розставляти навчилася, – пробурмотів їй вслід Беркс. – Знала б вона скільки це коштує!
В очах Меропи то були шалені гроші. Хоча насправді вона погано собі уявляла, що і скільки має коштувати. Молода жінка швидко обміняла їх на маглівські банкноти, купила собі гарячого чаю та запашного пиріжка і рушила до нічліжки. Найближчим часом вона не голодуватиме.
Проте найближчі кілька днів перекреслили її сподівання. Сил майже не було, кашель тільки посилювався, та ще й живіт почав підозріло тягнути. Меропа загорнулася в тонке плямисте покривало, намагаючись зігрітись. Вона розуміла, що наближається час пологів, але не знала, що робити. Раптом її погляд впав на забутий кимось із знедолених атлас Лондона. Меропа схопила його і взялася гортати. Нічліжка була позначена зірочкою, а за дві вулиці виднівся напис:
«Сиротинець святого Вула».
Меропа підірвалася на ноги, тут же зігнувшись від болю в легенях та животі. Це вихід! Вона народить дитину, над нею опікуватимуться в сиротинці, а сама Меропа зможе піти працювати, а тоді забере сина чи доньку. І все буде правильно і добре. Якщо вона сама виживе, а особливого бажання жити вона вже не мала.
Меропа брела вулицею з сумочкою в руках. Всі речі вона залишила в нічліжці – зрештою, не було чого і красти. Почав падати лапатий сніг, затруднюючи ходьбу і нагадуючи, що сьогодні – останній день року.
Ось і велика залізна брама, а за нею доріжка з вічнозеленими стриженими кущиками. Метопа пошкандибала доріжкою і постукала в двері великого темно-синього будинку. Їх так різко відчинили, що вона ледь не впала в руки статній жінці в темному костюмі.
-Добрий вечір. Мене звати місіс Коул. Скажіть, що вам потрібно і можливо я вам допоможу.
-Пус-стіть всеред-дину, я нар-роджую. Благаю, я не завд-дам шк-коди.
Місіс Коул презирливо глянула на зовсім молоду, але явно побиту життям особу. Аж тут пильний погляд запримітив обручку на обвітреній руці – невже вдова? Така юна?
-Благ-гаю, візьміт-ть обруч-чку як плату. В мене нік-кого нема. – Меропа ледве стояла на ногах і задихалася за кожним словом, тому місіс Коул гукнула на допомогу.
Пологи були стрімкими, але стало ясно, що матір втратила багато крові, що у неї хворі легені і що вона надто виснажена недоїданням та нервами. Місіс Коул думала викликати лікаря, щоб рятувати обшарпану незнайомку, але та кволо протестувала.
-Хто це? С-син? Дайте мені його! Такий гарн-ненький, волосся ч-чорне, а шк.-кіра світла, – очі Меропи зачудовано дивилися на дитину. – Я назву тебе Том. Том Ярволод Реддл – в честь батька і дідуся.
-Таке дивне ім’я в дідуся, – спробувала пожартувати місіс Коул. – Вам ще щось потрібно, любонько? Давайте я віддам дитину нашій сестрі милосердя, вона подивиться чи з хлопчиком все гаразд, а тоді зігріємо йому молока. А ви поки відпочиньте, я попрошу Еллу зробити вам чаю.
Меропа не відповідала. Світ просто плив перед її очима, сили покидали виснажене тіло, але вона була щаслива. Щаслива появі дитини на світ. Черговий спалах болю в легенях розповсюдився на все тіло, але вона відчувала тільки жар і піт. За півгодини Елла принесла їй теплого чаю. Меропа з вдячністю випила, а тоді задрімала. Коли ще за півгодини прийшла місіс Коул разом з сестрою милосердя, Меропа вже не дихала. На губах запеклася кров від останніх хвиль кашлю, обличчя стало восковим. Життя покинуло її, хоча здавалося, що на устах грає легка усмішка і вона от-от розплющить очі.
-Шкода, така молода, – сестра Бернадетт похитала головою, переконавшись, що ознак життя нема. Місіс Коул звеліла Еллі обшукати її сумочку – може є якісь документи чи кошти. Але не було нічого, окрім двох вкрай дивних монет, хусточки для носа та зім’ятої елегантної обгортки від дорогого шоколаду з написом на ідиш.
-Отже, на каблучку купимо дитині хоч якийсь одяг та суміш на першу пору, а тоді може з’явиться якийсь родич – вона ж була заміжня, явно хтось має бути. Вчора я підбивала підсумки року – в притулку ще достатньо коштів, можна виділити навіть 3 відсотки, але немовля – це великі зусилля та витрати. Сподіваюся, що ми виграємо королівський грант і спонсори в наступному році будуть такими ж щедрими, – прагматична місіс Коул, морщачи лоба, уявляла майбутнє – прямо навпроти покійниці.
Меропу поховали на найближчому кладовищі за рахунок міста – як бездомну. На скромній фанерній табличці значилося лише ім’я та прізвище – більше ніяких даних не було. Холодний грунт став її останньою периною, яка вже ніколи не зігріє. Під акомпанемент воронячого каркання нянечка Елла, втираючи сльози, внесла Тома Ярволода Реддла в єдину на весь притулок кімнату для немовлят, де він був єдиним мешканцем.
-Невесело ж починається твоє життя, хлопчику мій, – скрушно похитала головою сестра Бернадетт – монахиня з медичною освітою, котра працювала при сиротинці і якраз зайшла в кімнату. – Але часто в таких дітей велика доля. Бажаю, Томе, щоб ти став великою людиною і про тебе говорили з повагою, – вона ніжно провела пальцем по ручці малого.
Малий Генґелтон вирував – юний панич Том Реддл повернувся додому! Сам-самісінький, без цієї дівки! Матір розплакалася, побачивши його на порозі дому, а батько почав відразу кричати на сина – що він собі думав? Де пропадав?
-Пробачте, тату, – смиренно мовив блудний син. – Мене обманули, підло і підступно.
-Що трапилося? Вона прикинулася вагітною? – Мері Реддл було огидно думати про те, що така дівчина могла привернути увагу її сина. Але всяке буває.
-Можна і так сказати, мамо. Я погано пам’ятаю події, можу тільки сказати, що все було як в тумані. Не хочу про це говорити, – Том втомлено поставив свій саквояж на перський килим передпокою.
-Вона напоїла тебе і скористалася. А ти, як справжній джентльмен, вирішив захистити її честь. Так? Але..як?
-Мамо, давай не будемо про це говорити. Так, я зробив помилку, так, мене обдурили, то що – потрібно мене четвертувати? Зрештою – я вмираю від голоду.
Вже наступного дня Том взявся до підрахунку витрат та заробітку дому, а за кілька днів поїхав, щоб здати вступні іспити в університет. Його прийняли і все літо юнак провів, вивчаючи мотори для сільськогосподарських потреб. Батьки, пересвідчившись, що з сином все гаразд, не ставили жодних питань.
-Томе, а як же твоя дружина? Використав і викинув? – одного погожого дня молодий чоловік прогулювався верхи по селі, коли місцевий пекар задав йому єхидне питання.
-Стули свою пельку! Мене жорстоко обдурили, але скоро я викуплю твою пекарню, якщо багато патякатимеш – і тоді подивимося хто з кого кепкуватиме!
Томові було все одно, що в селі вже кілька місяців не вщухають плітки про його несподіване повернення. Він під’їхав до невеликої кринички з лавочкою, залишеною для подорожніх, зліз з коня та з насолодою напився чистої води. Світ знову здавався прекрасним, а з цією Мірою все бачилося і чулося як крізь товщу води. Невже правда – те про що ходили чутки? Вона і вся її родина – чаклуни?! Та ні, маячня якась. Том не вірив ні в чари, ні в Бога, ні в долю.
А якщо вона відьма і правда приворожила? Отим цілющим напоєм напевно? Ця думка вже не раз стукала в його мозок, але він вперто проганяв її з порогу. Дуже вже ця вся ситуація дивна, щоб бути збігом аналізованих фактів. В цьому зізнатися більш соромно, ніж в тому, що він зробив їй дитину і одружився як порядний чоловік. Ще кепкуватимуть, що він збожеволів. Хай вже думають, що правда така прозаїчна, але його честь незаплямована. А дитини не було – був обман. Молодий чоловік спересердя вилив кухлик води собі на голову. Стало легше. А якщо не можеш пояснити, що трапилося – краще забути.
Життя ж таке прекрасне.
Додати до улюблених