Я скривив губи в подобі напів посмішки, з роздратуванням просичавши їй:
– Я не помру, я сам її вб’ю.
Не зрозуміло, що так розвеселило Анну, но вона посміхнулася та по плескала мене по плечу, що і без того нило…
– А ти кумедний малий. Ось, тримай, – кинувши Алану кусок тканини, вона попередила:
– Розірви її та приклади до рани на нозі, і витрись від каші, порося. – відклавши стакан, та забравши піднос, Барнес зітхнула:
– Не легко тобі прийдеться в цьому зміїному гнізді… Хотіла би я тобі якось допомогти, но я лиш-…
– Допоможи… Мені втекти.
Анна Барнес окинула мене співчуваючим поглядом похитавши головою.
– Не роби цього… Будеш помирати у муках.
– Я не помру якщо втечу.
– Може від нас ти і втечеш як тобі це вдавалося досі, но від неї… Просто забудь. Сиди чемно, і тоді тебе просто, і головне швидко, пристрелять, та й по всьому.
Я оскаженіло крикнув на неї:
– СТУЛИ ПЕЛЬКУ! Так і знай я не буду тут сидіти склавши руки. Поки тієї потвори немає я встигну 10 раз втекти звідси і доповім поліції де ви знаходитесь, та про тебе, Анно. Ви всі гнитимете довічно у смердючих камерах з пацюками!!
Інша з посмішкою на вустах слухала його белькотіння, наче казочку перед сном від шестирічної дитини, а тоді, відповіла:
– Якщо так хочеш втекти то скинь з себе кайданки. Знаєш, як це зробити без ключа?
Я розгублено покосився на неї.
– Вивихни кістку мізинця та великого пальця, а тоді вправ на місце. Біль буде пекуча. Не виняток, що ти не правильно вправиш кістку, або ненароком зламаєш мізинець, чи навіть втратиш свідомість, но ти ж готовий на все, щоб втекти і розповісти про нас поліції?
Її срібні очі насміхалися наді мною. Я ж оставався серйозним. Стискаючи в руках тканину, я провів брюнетку холодним поглядом, роздумуючи над її словами. З клацанням замка в дверях, я розірвав на двоє тканину, та витягнув з кросівка пропитаного кров’ю пошкоджену ногу. Перев’язку я робив навмання. Лікар з мене був нікудишній, но, головне, кровотечу я зупинив. Тоді стер з волосся вівсянку, яка вперто не хотіла відлипати з локонів, ніби була вперемішку з клеєм.
Обпершись об стіну, я дивився на руку в наручнях, а тоді перевів погляд на невеличке віконце.
«Потрібні коробки, но вони далеко, не дотягнуся якщо не…» – я почав обмацувати сковану долоню, перевіряючи розташування тої чи іншої кістки… – «Божевілля… Я не хочу ламати руку, но виривати ланцюг я буду до вечора» – по рахувавши, що мізинця не шкода, я крепко схопив кістку у боці долоні, но вивихнути мені забракло душу.
«…Но ти ж готовий на все, щоб втекти і розповісти про нас поліції?» – уривок цих слів придав впевненості.
– Так. На все… Все. – різкий рух в сторону і мізинець вже не був рівним. Руку пробрало жаром та ниючим болем. Сухожилля запекли. Я вкусив нижню губу та смикнув долоню. Вона все ще не пролізала через залізний браслет.
«Прокляття… Угх! Гаразд! Нехай!» – я вхопив та вивихнув випираючу кістку великого пальця.
– АРГХ! Чорт! Блядство! – прокльони градом сипалися з вуст, но часу щоб втамовувати біль в мене не було. Нарешті я звільнив долоню! Я настільки зрадів, що розцілував її, і швидко приступив до її відновлення… Різким, но точним рухом я вправив спочатку один палець, а тоді й інший. Сльози самі по собі почали стікати по обличчю. В роті відчувся присмак крові, можливо, я прокусив внутрішню частину щоки або язика…
Кульгаючи, я направився до рядів дерев’яних ящиків, та потягнув за собою два, і прилаштував до стінки з віконцем, почавши по волі видератися до гори. Якби мені не проткнули ногу, я б виліз набагато швидше, но навіть так, мені вдалося добратися. З четвертої спроби я вибив дощечки ліктем, та виглянув на вулицю.
Місцевість була закинута. Схоже на звалище металобрухту, в основному, старих машин. Навколо ні душі, но виднілося кукурудзяне поле, і пряма дорога з виїздом в лісосмугу.
«Свобода перед носом, вперед, Алане, нічого не бійся» – я хутко видерся, вліз наполовину, та старався пролізти задньою через раму…. Приземлення в сміттєвий бак — чи може бути щось краще?.. Смерділо гірше нікуди, но я це перетерпів, так само, як недавно терпів біль у руці та нозі.
– Ти чув? Потрібно відкрити ворота для пані.
Я миттю сховався з головою поміж мішками, затискаючи носа. Блювотний позив так і хотів прорватися крізь стислі губи. Повз сміттєві баки пройшло двійко чоловіків.
– Та чув я, зараз йду відкрию, но ти будеш закривати.
– Окей, давай одразу підемо на обід, вип’ємо кави.
Я визирнув, і хутчіж вибрався з цього смороду, та сховався за однією з поржавілих, покинутих автівок.
Один з охоронців розкрив ворота та пішов заразом відчиняти гараж.
Я перебирався на четвереньках від одної машини до наступної, весь час визираючи, щоб дослідити обстановку. Чисто. Ніхто більше не попадав на очі.
Вдих-видих.
Я зірвався з місця та побіг до воріт, не зупиняючись, а тоді озирнувся. Ніхто мене так і не помітив. Я біг, що є сил, ігноруючи колючий біль в нозі. За спиною здіймалася хмара пилюки. Серце вискакувало з грудей від тріумфальної радості. Я перетнув головні ворота закинутого звалища, як тут почув ревіння двигуна. Брудний джип-пікап мчав на великій швидкості по стежині поляни утвореній шинами.
Я запанікував, но чомусь стояв стовпом, замість того, щоб сховатися за машину. В мене було відчуття, що водій мене ще здалека помітив тому я не бачив сенсу ховатися.
Нахмурене обличчя за кермом змінилося: на ньому розквітла посмішка. Наступної миті джип став летів прямо на мене, тоді то я і оговтався від шоку, і від стрибнув на зібрану кучу автомобільних дверцят. Плече дало про себе знати.
«Блядство… Я не очікував, що вона так скоро приїде»
Машина зробила маневр, залишаючи за колесами сліди, та знову ринула стрілою в мою сторону.
«Дідько!!» – я перестрибнув якраз вчасно: на мене мало не наїхали.
Я сховався за одною з кучі покинутих автомобілів, переводячи збитий ритм дихання. Здається, нога почала знову кровоточити…
Пікап дав задню та врізався в кілька машин, зробивши з тих бляшанки. Розворот, і ще кілька машин знесло бампером та потягнуло по звалищу.
«Божевільна сука… Вона розгромить тут усе до єдиного куска металу…» – я підвівся і глянув у дзеркало старої машини.
«Вдалий момент» – я перебіг до купи старих шин, і причаївся до пори до часу. Нога боліла нестерпно. Я кусав губи, но нічого окрім як ховатися, в голову більше не приходило.
Пікап продовжував зносити все на своєму шляху зрівнявши купу машин зі землею. Такими темпами ховатися буде нікуди.
Я вхопив кілька шин та перемістився з ними до воріт, то зупиняючись, то підбігаючи, затім, забіг за металеву браму, як тут помітив, що другу частину воріт відірвало.
Вікно у тріщинах опустилося, і дівчина в темних окулярах кивнула до мене головою:
– Далеко зібрався? Може, тебе підвезти? Сідай, кажи куди. В поліцейських відділок? Хах! – вона перемкнула передачу, та розвернула в мою сторону кремезні колеса. – На жаль, найближче відділення в 10-ти кілометрах звідси! Зможеш поповзли зі зламаною лапкою? А якщо з двома?
– Що б тебе громом побило, лярво…!!
– ВЗАЄМНО!
Ворота відкинуло до дерева, яке схилилося від його ваги.
Я біг з останніх ніг, но вже в зовсім протилежному для мене напрямку: назад на звалище, а не з нього, бо виїзд перекрила навіжена брюнетка. Я мав надію знайти ще одні ворота або перескочити через забор, но той був цегляний, в три моїх зрости… За спиною чувся дикий скрегіт стертих шин, що рванули по моїх слідах. Пікап продовжував їхати прямо, розкидуючи в сторони все. Абсолютно все.
У горлянці пересохло. Дихання через біг було рваним та прискореним. Під лівою ступнею в кросівку хлюпала липка кров, но я біг, а тоді, під стрибнув на кілька ящиків, що після мене одразу знесло джипов, і вхопився руками за край стіни, та повис, намагаючись видертися. Цеглини під руками затряслись та посипалися уламками…
Пікап набрав розгону та врізався у стіну.
«Ні! Припини! Твою ж мать! Вона хоче розбити три метрову огорожу!?» – пальці пекли. Ноги безпорадно шукали опори. Стараючись підвестися руками, я схопився за дальній кут, і зумів нарешті залізти на верхівку, нехай і стер пальці мало не до крові.
Дивлячись зверху вниз я показав ФАК клятій переслідувачці. Схоже, вона до гралася, адже її джип затих, і більше не заводився.
– Тупа курва… – я сплюнув на капот, що задимівся. – Тепер не така крута без груди металу? – поки ця невдаха не покликала підмогу я перескочив зі стінки на здоровезне дерево, но несподіваний вистріл заставив притиснутися всім тілом до гілки.
– Алане! – дівчина в окулярах вибігла зі звалища та направила пістолет вгору. – Спускайся, вилупок!!
Пролунали два вистріли які прилетіли в гілки неподалік мене.
– Та пішла ти, сучара!!
– Гадаєш, я тебе не дістану? Безмізке дитя… Припини гратися зі мною. Якщо ти добровільно спустишся твоя голова та кінцівки остануться на місці…
Я смачно харканув та сплюнув в її сторону. Вона розлютилася та відкрила вогонь. На цей раз мені прилетіло в долоню, якою я обхопив саму верхню гілку. Кров струмком полилася на землю, нагадуючи кровавий дощ.
Пухкі губи розплилися по обличчю від задоволення побаченого. Вона прицілилась. Я перескочив на другу гілку, но мені зачепило кулею лікоть.
– Ай! Ум-м!
– Будеш сидіти там до поки не стечеш кров’ю, Алане?
– Замовкни!
– Моя обіцянка все ще в силі. Спускайся до мене.
– Ти мене вб’єш, тварюка!!
– Можливо, но не сьогодні.
– Я НЕ СТАНУ СПУСКАТИСЯ!!
– Ти весь у батька.
Нові вистріли, і знову влучні. Цього разу попало в коліно.
– АРГХ! Кха! Ауч, блять… Відстань від мене! Чому ти просто не даси мені втекти!!?
– Ти багато знаєш, Алане.
– Чого тобі треба!?
– Твоя голова.
Я стис щелепу та перескочив назад на стіну. Цього разу я мало не впав, бо не до стрибнув через ранену ногу. Зі стінки я зістрибнув на капот пікапа, і коли скотився з нього та відбіг він раптово спалахнув як смолоскип. Вогняна завіса зіграла на руку.
«Попробуй знайди мене» – краєм ока я все ж помітив інший вихід: сітчасту пошкоджену огорожу з достатньо великою дирою під нею.
«Начебто її вирили якісь собаки…»
Я приліг та став перелазити на іншу сторону. Здалека лунали приглушені викрики, схоже, гаре охоронці-головорізи все ж помітили купу диму та хаос по всьому звалищу.
З моєю заднюю частиною знову виникла проблемка… Дупка не хотіла пролізати, їй мішала сітка. Я став ногами і руками виповзати наче вуж, стараючись врешті пролізти.
«Нужбо, чорт забирай..!» – з зусиллям але мені це вдалося, я піддався вперед, но щось вхопило мене за ногу. Я розвернувся, зустрівшись очима з ненависнецею.
Вона направила на мене пістолет, но, на щастя, той виявився без набоїв.
Я пихнув її ногою, но ця паскуда і не думала відпускати мені ногу.
– Що ж, Алане, – від того, що вона витягла з середини високого чобота в мене похололо на серці. – Моя пропозиція більше не в силі. – брюнетка впихнула ніж нижче мого коліна.
Я закричав на всю округу від болю та приписав їй іншою ногою в грудну клітку. Вирвавшись, я по повз, і кульгаючи на обидві ноги, біг зигзагами по дорозі.
– ДОПОМОЖІТЬ! Хто небудь!! – за мною тягнулася кривава доріжка. Сльози стікали по обличчю, затуманюючи вид. Я розтирав їх брудними від землі руками. Я відчував, що ззаду хтось йде, і ще більше старався бігти, но з кожним моїм кроком, кроки зі спини пришвидшувалися. Врешті я забіг в невеликий лісок коло поля та причаївся в кущах. Я втрачав сили… Я втрачав кров, і… Майже свідомість, но раптово сталося чудо, від якого я заставив себе знову піднятися на тремтячі ноги.
В сторону звалища, через кукурудзяне поле, їхав трактор. Неквапливо, опираючись по дорозі об кожне дерево, я вийшов на відкриту поляну та замахав руками. Трактор зупинився. Дверцята зі скрипом відкрив пухленький сіроокий дідусь у пом’ятому кашкеті та картатій затертій сорочці. Він посміхнувся мені милими круглими щоками, но його світлі очі одразу стали переляканими коли він краще мене розглянув за скельцями вузьких окулярів.
– Що це з тобою, юначе!? Ти ранений!?
– Т-так, я… – губи ледве ворушилися. – Допоможіть… Благаю. На мене напали. Відвезіть мене до поліції…
– Тобі би спершу до лікаря! Ох, скоріше залізай, ну ж бо. – цей пан взяв мене за руку та підтягнув до себе на сидіння. – Не бійся, я зараз тебе хутко довезу! Ти тільки будь при тямі, добре? Говори зі мною, хлопче. Говори.
– Добре… Добре… Поїхали… – повіки ставали дедалі важчими. Мене нудило. Здавалося, я зараз почну блювати кров’ю.
– А? Дівчина ви-
– Мене також підвезіть, будьте ласкаві.
– Що?.. Ти також пора-…ааа!! Кха-а!
Я вловлював крики і запах крові, но мої руки і ноги більше не слухалися мене…
– Мх! Ум-м! – мені затисли рота рукою та потягли на себе. Десь коло вуха прошепотіли заспокійливо тихо:
– Тихо, тихо. Спи, Алане.
Коли я знову зміг ворушити рукою то вхопився за долоню, що стискала губи.
– Від-пус-ти..! – мою голову закинули назад, і натисли в зоні передпліччя пальцями.
– Gute Nacht, Alan Wright.
…я повністю втратив свідомість.
Додати до улюблених