Голова боліла настільки сильно… Наче по ній влупили молотком. Все тіло нило. Права половина обличчя взагалі не відчувалася. Очі зрадницьки не хотіли відкриватися. Я зігнувся навпіл калачиком, притискаючи до грудей коліна. Холодно… Під щокою находився крижаний бетон. Я підвів чомусь надто важку долоню, щоб протерти злиплі повіки і почув дзелькіт.
Врешті я отямився, і першим, що побачили мої затуманені очі, – були кайдани з товстим ланцюгом, прикрученим до грязно-білої стіни.
«Що за… Що це? Де я?»
Камінь було легше підняти ніж мою голову, що я зробив, но не з першої спроби. З тривогою, що грудкою стояла у горлі, я почав озиратися довкола.
«Твою ж на ліво… Де це я!?» – раптове торнадо спогадів вчорашнього вечора промайнуло у мозгу, і я прозрів… мої очі буквально мало не повилазили з орбіт. – «Викрали…» – з зусиллям присівши я шмигнув носом. – «Ця тварюка вирубала мене і привезла в це… це… Що це, трясця, за звалище?..»
Досить просторе, но завалене коробками, зношеними шинами, та дисками приміщення навіювало на серце холод та самотність. Високо, майже на рівні зі стелею, виднілось маленьке, забите дощечками віконце, з якого намагалося пробитися ранкове сонечко. В самому кінці кімнати стояли залізні, поржавілі двері.
Я зірвався з місця до них, но ланцюг на руці, неначе крикнувши на мене, голосно дзенькнув, натягнувся, та посадив на місце.
– Прокляття!! Хто небуть! АГОВ! – мій голос ехом відбився від стін та долинув лише до моїх вух. Я кілька разів смикнув оковами, надіючись вирвати ті зі стіни, но кляте залізо не так то легко тягнути коли сил то – кіт на плакав!
Несподівано різкий скрип дверей змусив мене кинути справу з ланцюгом, і перевести стомлений погляд на світловолосу особу, що широко всміхнулась мені, блиснувши білим рядом зубів.
Не впізнати її, після того, як мені надали її досьє, було не можливо.
«Катерина… Нейронова…» – не пойми з чого мої очі загорілися від злості, коли я вже лицем до лиця зіткнувся з жорстокою вбивцею свого батька.
Білявка зробила кілька кроків, ховаючи за спиною руку. Стукіт розійшовся по тиші кімнати. Я остовпіло втупився на тонкі шпильки чорних туфель з гострим носком.
– Як спалось, красунчику? – вона пришвидшила кроки, наближаючись… Стук підборів злився зі шаленим калатанням мого серця. Від неї надходила аура, та навіть запах… Жаги крові. Я усвідомив це вже запізно, інакше би одразу відступив чим найдалі.
Катерина на ходу витягла з-за спини руку зі сокирою та замахнулась.
На коротку мить я вловив, як життя обривається немов ниточка. Я був на волосинці від смерті.
Прямо перед очима промайнуло лезо, но ноги підсвідомо відповзли та прикували спиною в стіну. Від страху мені хотілося злитися з нею… Закляклий, з часто прискореним диханням, я вирячався на божевільну білявку, що знову закинула руки з сокиркою, готуючись до нового замаху на моє життя, але цього разу я вже не збирався відступати.
Підскочивши з бетону, я миттю закинув руку з ланцюгом їй на шию та затис, смикнувши взад. Катя, на мій подив, не повалилася на підлогу, а все ще твердо стояла.
«У такому разі…» – я відбив ногою їй з рук сокиру та знову стягнув залізні пута на горлянці.
– Кха! Ха-ха! – вона закинула руки за спину та, спіймавши мої, перекинула всього мене через плече.
Я впав спиною об підлогу. Хребет охопила хвиля пекучого болю. Та й не тільки його; в лопатці і тазі теж защиміло від зіткнення.
– А! – скрипнувши зубами, я перевернувся на живіт. Наді мною нависла тінь. В наступну секунду в спину наче цвях вбили, а точніше сказати, – шпильку туфлі.
– Знаєш, чому я тебе не вбила як тільки ти тут появився вчора? – голос лунав десь коло вуха. Я скривився намагаючись прибрати зі спини її туфлю, но в результаті мені заламали руку.
Від тріску кістки мені звело щелепу.
– АГХ! Відпусти руку, курво!! – я хотів перевернутися та мене вхопили ззаду за горло та втисли лицем в бетон.
– Мене не курвою звуть. – вона надавила туфлею на хребет. – Повторяй за мною: КА-АТЯ.
Від її писклявого голосу хотілося обригатися, не те щоб говорити.
– Клята… Маньячка… Прибери копита зі спини!!
– Агов, не давай мені срані прізвиська, красунчику. – Катя прибрала ногу та відійшла на два кроки.
Я вже підвівся на ліктях як краєм ока помітив, як до мене насуваються, і… З перекошеною посмішкою замахуються.
Я перекотився в сторону. Лезо невеличкої сокирки заскрипіло коли врізалось в бетон. Катю не хвилювало, що воно може відпасти. Вона нанесла ще кілька хаотично диких ударів, стараючись попасти по хлопцю.
Біль в хребті не стала перешкодою для моїх викрутасів. Я ухилявся та перекручувався по підлозі, а коли піднявся на ноги, відбігав настільки, наскільки кайданки дозволяли.
Катю моя біганина з одного кута в інший веселила. Вона реготала на всю, викрикуючи:
– Песику, ну куди ж ти тікаєш! – розмахуючи при цьому сокирою, як м’ясник з фільму жахів. Врешті, спіймавши мене як кота за хвоста, но вже за ланцюг, вона почала натягувати на себе. Я тормозив п’ятками, та виривався, но приковану руку витягнути зі заліза не міг.
Коли божевільна м’ясниця підтягла мене, я приписав їй коліном в живіт, і одразу пошкодував про це, адже Нейронова проштрикнула шпилькою мені ногу.
Я заволав від болю, вхопившись за її ногу. Вона при підняла наконечником сокири мені підборіддя та несподівано штовхнула на підлогу, нависла, і стала душити.
Горло настільки сильно стисли, що брак повітря відчувся моментально. Я стиснув їй зап’ястя. Вона у відповідь впилася нігтями в шию, мало не проколовши її, та прошипіла у губи:
– Я досі не вбила тебе бо різати непритомних не весело, адже тоді не побачиш їх перекривлені губи та злякані очі.
Як божевільний я хапав ротом повітря. На очі набігли сльози. Я ударяв коліном їй в живіт, но руки на горлі ні на секунду не послаблялися. Мені здавалося, що обличчя вже синіє від браку кисню… Я був на грані свідомості, коли почув з кінця кімнатки спокійний голос:
– Досить, Катю. Таким темпом ти його вб’єш.
Коли захват рук послабився я голосно вдихнув на повні груди та розкашлявся. По підборідді стікала слина, яку я не міг проковтнути через пекельний біль у горлі.
– Яка ж ти зануда, Анно. – Нейронова оставила в спокої бідолашного юнака та неспішно по прямувала до дівчини, яка сперлась ногою коло вхідних дверей.
– Імператриці би не сподобалось якби вона дізналась, що ти зламала її іграшку.
– Не хвилюйся ти так, – з посмішкою відмахнулася Катя. – Я лише по гралася ним трішки. Вона мені дозволила.
– Хмф… Я тебе знаю, ти однозначно збиралася впустити малого на фарш, як тільки би задушила.
Інша нахмурилась, схрещуючи на грудях руки з сокиркою, та пирхнула:
– Ну хотіла, і що!?
– Яка ж ти дурепа. Зовсім мозгів не маєш? – звітувала їй пальцем брюнетка з каре. – Командувачка би відрубала тобі руки по корінь твоєю ж іграшкою як би ти його вбила так швидко!
Катерина опустила голову, насупивши губки.
– Не кажи… Їй про те… Що сталося…
Інша хмикнула та підштовхнула її до дверей, наказавши:
– Ще раз тебе тут побачу і розкажу все усім.
– Я більше не буду!
– Бреши більше.
– Анно! Ну вибач мені-іі…
– Зникли! – вона закрила за іншою двері.
Безсило валяючись на підлозі, я зустрівся з невідомою досі дівкою, очима.
Вона продовжила стояти коло дверей, та без емоцій дивитись на мене.
– Пробач їй, вона дикунка, і, як ти вже помітив, не дружить з головою лише з сокирою.
Я заморгав очима, спостерігаючи, як чорнява Анна виходить, бере щось за дверима та повертається назад. Вона повільно підходила, тримаючи піднос зі стаканом води, і миску вівсяної каші.
– Це все, що мені дозволили принести.
Я присів бормочучи під ніс прокльони через біль у спині, і втупився в опущений паруч з рукою, піднос. Я перевів погляд з таці на дівчину і зі злобою дивився на неї з-під лоба, поки не розімкнув губи:
– Ти ідіотка?..
Вона незворушно дивилась на мою щоку з синяком.
– Думаєш, я стану брати щось з рук вбивці? – я сплюнув у миску. – Забери.
Анна всміхнулася кутиком губ, відповівши:
– Я розумію, що ти сердешся бо Катя наробила діл, але… Як то кажуть: “Дають – бери, б’ють – біжи.”
Мої очі розширилися коли інша вхопила миску та вилила її вміст мені на голову. Я затрусився від гніву, що закипів в мені.
– Анна Барнес, 22 роки. – простягаючи руку, представилася та. – Каті 19. Ми з нею виросли в одному дитбудинку, і один одному як сестри. Куди би вона не пішла, що би не наробила, я її захищаю. – розуміючи, що інший не збирається відповідати рукостисканням, Анна по плескала юнака по раненій щоці. – Рада бачити, що ти ще не здох, Алане, но це не надовго, повір. Як тільки імператриця повернеться, ти – труп.
Додати до улюблених