Розділ 2

Прірва

Золотоволосий хлопець лежав над прірвою. Він був нею.

Прокинувшись, Ітер відчував, як кожна кісточка в його тілі відзивалася болем. Здається, він відключився одразу, щойно імʼя його сестри гострим ножем по грудях вилетіло з вуст Дейна. Дейн… Ітер роззирнувся, перелякано помічаючи в якому небезпечному положенні лежить чоловік. Він кинувся до нього, але біль змусив зменшити швидкість і повільно повзти по східцях вниз. Там, над самим проваллям, лежав без свідомості Дейн. Одна його рука звисала у повітрі, а обличчя, вкрите брудом і потом, мало вираз, ніби йому снився найжахливіший кошмар. 

Ітер обережно почав відкочувати тіло Дейна від прірви. Назважаючи на те, наскільки неохайно через брак зусиль, він це робив, чоловік не прокидався. Лише його тонкі вродливі брови насуплювались дужче і дужче, ніби сон поглинав решту його емоцій, лишаючи тільки страх і лють. 

Захеканий Ітер намагався не думати про розірваний до невпізнаності одяг, який натягнув на себе після того, як підняв тіло Дейна вище сходами, про вʼязку суміш рідин, що витікала з його заднього проходу, про те, як дивитиметься в очі Дейну, коли той прокинеться. 

Попри дикий біль, що розривав його нутрощі, він продовжував тягнути тіло друга нагору, одного разу навіть випадково зачепив камінь, що з незвичним серед тиші дзвоном упав на дно провалля, але, хвала богам, жоден з монстрів не вигулькнув на цей звук.

Нарешті Ітер із знерухомленим напарником дістався більш менш надійної підлоги напівзруйнованого святилища. Тепер він міг взяти Дейна під пахви і тягти до телепорту. Хлопчина навіть дозволив собі усміхнутися, ніби, бачите, не все у нього так погано, як здавалось би. Але усмішка зараз потребувала надто багато душевних сил, щоб на мить затриматись на його скривавленому, спотвореному болем обличчі. 

Німа тиша супроводжувала їх всю дорогу. Місцевість над сходами була більш просторою, відкритою і вкритою столітнім шаром пилу, як і все навколо.

Ітер поклав Дейна на рівну поверхню плит, а сам сів поруч, щоб віддихатись. Він намагався розбудити чоловіка, але жодна зі спроб не увінчалась успіхом. Все-таки, кошмар, викликаний прокляттям і звичайний нічний кошмар — досить різні речі. 

По відчуттям хлопця, уже мав настати ранок наступного дня після тієї безладної ночі, але темрява підземелля не давала повної картини того, що робиться назовні. Ітер помітив світлячків, що роїлися в розщелині, і майже без зусиль піймав одного в долоню. Для цього йому довелось відійти від Дейна на декілька метрів, але він все ще не випускав його тіла з поля зору. 

Він помістив світлячка у баночку, яку отримав, виконуючи якусь з безлічі щоденних комісій від алхіміка, імʼя якого навряд чи міг би згадати. Незчисленні прохання про допомогу, на які він відзивався без відпочинку, робили памʼять нечутливою до імен всіх тих ноунеймів, яким постійно потрібно було щось принести/віднести/знайти/купити … . Єдине, що Ітеру тоді запамʼяталось — це завіряння чоловіка, що баночка посилена алхімією, тож не розібʼється ні за яких умов. Ітер трохи навіть заздрив її склу. Хотів би він, щоб і його тіло зараз хтось міг зміцнити подібним трюком. Закривши кришечку над комахою і зачекавши як очі звикнуть до світла, юнак нарешті зміг оглянути місцевість. 

Якщо порівнювати з їхнім станом годину тому, зараз у них були всі шанси спокійно вибратись із підземелля. Аура прокляття Дейна, здавалося, надовго відлякала тутешніх монстрів; Ітер дістав світло, а до телепорту залишилось не так і багато йти. Бідна Паймон, мабуть вона все ще чекає його там — налякана монстрами, навряд чи вона відійшла б далеко від телепорту. 

Пійманий світлячок приємно постукував у банці, Ітер, задоволений, що після усього пережитого, ще не втратив здоровий злузд, зробив крок вперед до Дейна і завмер на місці. 

Тиша навчила його бути досконально обережним. Всі його інстинкти закричали про небезпеку, ніби влучаючи у скроні кулаками. Він відчув, як рухається чийсь високий силует поруч; здавалося, що монстр вигулькнув із тіні Ітера.

— Навіщо так поспішати? — червоний вісник Безодні покинув тимчасовий сховок — камʼяну нішу між печерами. Як довго він стояв там? Чи встиг він помітити, що хлопець був не сам? Інстинкти говорили, що ні, тому Ітер почав заспокоюватися рівно до того моменту, коли його руки відчули порожнечу замість зброї за спиною. Він із великим запізненням допетрав, що камінь, який упав із дивним звуком на дно провалля, поки вони підіймались, був його мечем, і зараз йому потрібно перемогти одного вісника самотужки голіруч, а, враховуючи, що його тіло зовсім не відпочило, поки він тягнув майже удвічі важчого Дейна, ситуація була патова. 

— Він поранений. Не зможе далеко втекти. — задоволено пророкотів поруч вісник у фіолетовому одязі. Чудово, тепер їх двоє! 

Ітеру здавалось, що у минулому житті він нехуйово так підісрав богу фортуни, що тепер той йому мститься. Від безвиході йому раптово захотілося сміятись, але юнак тримав себе в руках. По-перше, Дейн ще не прокинувся і не зможе дати відсіч, тому Ітер зобовʼязаний відвести ворогів якомога далі, по-друге, поки вони спілкувались, він максимально влив усі сили, що залишились, у відновлення тіла, тож зможе дозволити собі побігати якийсь час. До телепорту йти не можна — Ітер боявся, що не зможе захищати Паймон і битись з двома вісниками одночасно. 

Якщо патова ситуація приводить до нічиї, то ця вочевидь вела до поразки, тому Ітер швидко визначився з пріоритетами. Відвести вісників подалі від Дейна він обрав своїм першочерговим завданням. 

Юнак дочекався, коли вороги підійдуть ближче і стрімголов помчав углиб одного з темних коридорів, не випускаючи з руки баночку зі світлячком — вона мала стати орієнтиром для його ворогів, щоб ті випадково не знайшли Паймон і Дейна. Нещасна комаха билась об скляні стінки, зовсім як Ітер, що блукав камʼяним лабіринтом, дослухаючись до кроків переслідувачів. Він пробігав так довгих десять хвилин, вимазавшись новим шаром бруду і павутинння, поки перед ним із овального телепорту не вигулькнув червоний вісник. Тупик. 

Ітеру навіть не потрібно було повертати голову, щоб знати, що ззаду стоїть такий же, але фіолетовий ворог. Хлопець розставив ноги на ширині плечей, готовий до бою. Він рахував кроки ворогів, оцінюючи відстань між ними. Йому видавалося дивним, що підходячи, жоден із вісників не поспішав атакувати. Юнак теж не квапився. Чим ближче підійде ворог, тим більше втрат він зможе йому нанести. 

Баночка зі світлячком лишилась лежати на камʼяній підлозі поруч, Ітер пообіцяв собі, що обовʼязково його випустить, щойно вибереться з печери. Якщо він вибереться. 

На його превелике здивування перший вісник замість атаки майже ласкаво, якщо це можна так назвати, поклав долоню на його обличчя, проводячи пальцем по доріжці, чистої від пилу і бруду печер — її утворили стікаючі сльози, коли Ітер під Дейном плакав на сходах. Юнак зашарівся, соромлячись слабкості, але ця мить була короткою. Неуважний ворог — переможений ворог. Ітер приготувався вдарити, коли міцні руки другого вісника скрутили його ззаду. Чого точно не очікував Ітер, це того, що поки його триматиме фіолетовий вісник, червоний запустить свої грубі руки йому під розірваний одяг. Смішно і страшно, він там що медом намазаний?! Ітеру захотілось кричати, але інший закрив йому рота, так, що хлопець почав задихатися. Та що вони собі думають?! Ітер почав брикатися з усіх сил, навіть спробував укусити руку вісника, що безсоромно тримав його, поки інший досліджував його знерухомлене тіло. Ніби муха в павутині, він тільки заплутувався все дужче між тіл його ворогів, втрачаючи сили. 

Золоті очі, ясні і чисті як небо під час заходу сонця, розширились від жаху, коли один із вісників увійшов у нього ззаду, а інший запхав свій член йому прямо у горлянку. Гірко, огидно, і нічим дихати — все, про що міг думати Ітер. Дужі руки тримали його, здавалося, що їх більше ніж насправді, вони були усюди, повзали разом зі стадом огидних мурах по його шкірі, викликаючи приступи тошноти. 

Він намагався відволікти себе, розмірковуючи, чи у безпеці зараз Дейн і Паймон, але не міг дати відповідь на це питання і йому ставало тільки гірше. 

Ітер проклинав себе за втрату меча, але, навіть маючи його в руках, він розумів, що не переміг би обох у теперішньому стані. Хіба що він міг заколоти себе ним, щоб не пити цю чашу сорому до дна.

Цього разу знущання тривали набагато довше, але Ітер перестав сприймати біль. Він думав про жука-світлячка, що десь поруч увʼязнений як і він, тільки у скляній баночці; думав про Дейна, який, навіть падаючи без сил, укривав його одягом, бо переплутав з сестрою; думав про те, скільки ще вісник утримуватиме його руку, перш, ніж зрозуміє, що це уже не має сенсу, бо вона зламана… 

Він не плакав, бо у ньому висохли всі сльози, не пручався і не благав, бо всі його спроби були приречені. Коли він намагався вкусити червоного вісника за агрегат, фіолетовий безцеремонно запхав йому пальця до рота, утримуючи щелепи від стискання. Здавалося, що ґвалтівники знають все, про що він думає і діють наввипередки. Розуміння цього факту було страшніше за будь-яке приниження, адже їм виявилось мало володіти його тілом, вони проникали навіть у його голову.

Очі Ітера почали заплющуватись, не зважаючи на зусилля, що він прикладав, щоб залишитись у свідомості, здатність до мислення все ж покидала його. Час від часу він приходив у себе, відчуваючи зміну положення тіла. Під час одного з пробуджень, він навіть перестав відчувати підлогу — якийсь новий, невідомий йому монстр підняв його щупальцями над землею, поки решта вʼязких і товстих язиків ввергались у його анус. Але Ітеру не вдалось надовго затриматись у реальності, його голова знесилено похилилася, тонка білосніжна шия і вузькі плечі вкривалися новими синяками і подряпинами, зламана права рука звисала, ніби іграшкова, поки нові почвари приходили на пир з його тілом. Декілька разів він намагався кричати, але з горла долинав сиплий незнайомий шепіт, що не міг бути почутий за безперервними хлюпаючими звуками. Усе, що знаходилося нижче живота, стало суцільним осередком пекельного болю, різало настільки, що Ітер навіть боявся подивитись униз. Власне, через нове положення тіла, він і не міг цього зробити. Зараз його ґвалтувало одночасно троє чи четверо монстрів, стоптуючи всю його честь як килимок біля дверей. 

Як довго це все триватиме? Чи є у нього хоча б один шанс вибратися з цього порочного безумством і хіттю кола? Чи він взагалі ще живий? 

Ітеру уже почало здаватись, що його дух давно покинув тіло, і тепер лише спостерігає дійство зі сторони.

Удар об підлогу на мить повернув відчуття реальності. Скільки разів він уже прокидався і втрачав свідомість від болю? Хлопець шумно вдихнув повітря, підіймаючи голову. Його зачіска вже давно зруйнувалась, на волосся налип бруд, але воно все ще світилось білим золотом у глибині печери. Юнак зустрівся поглядом із синім вісником, який щойно підійшов. Він ніби завжди був десь поруч і тільки чекав своєї черги. Думки Ітера про благословенну смерть із розчаруванням покинули голову. 

— Убити тебе? — як і решта почвар, вісник з легкістю розумів про що думав Ітер, — ні, я не настільки милосердний…

— Я — настільки. — різко і люто пролунав знайомий голос десь поруч. Швидше ніж блискавки Інадзуми метал меча просвистів над головою Ітера, розлучаючи голову вісника з шиєю. Коли тіло монстра впало, Дейн побачив юнака, що лежав на підлозі животом угору, чиї коліна були зігнуті і широко розставлені. Ітер вигинав тонку шию, впираючись головою в землю, щоб побачити чоловіка, але затуманений погляд губився у темряві. Здавалося, що хлопець нікого не впізнав, його ноги поворухнулися так, ніби тіло чекало нових тортур. 

Волосся Дейна вкривав шар пилу і крові, обличчя більш нагадувало якусь страхітливу маску через кількість синців і подряпин, але, о боги, порівняно з Ітером можна сказати, що він був у прекрасному стані. 

Дейну зводило щелепи від побаченого: його напарник лежав ничком, маленький і скручений, ніби зламана лялька; неприродно вивихнута рука, бліде як молоко обличчя, розфокусований погляд глибоких очей — усе волало про жахливі знущання… 

Дейн ще ніколи не був таким злим і сильним водночас. Вродливий від природи, навіть лютуючи, він нагадував божество. Кожен рух ніс смерть на кінчику гострого меча, кожен вдих вливався в гармонічну симфонію з тілом, і, якби поруч був художник, що прагнув зобразити бога смерті, він би благав Дейна стати його моделлю за будь-яку ціну.

Жоден із монстрів не уник помсти, жоден не встиг дістатись до свого тимчасового телепорту — вони падали, підкошені мечем, як жито під час жнив, до ніг чоловіка, навіть не встигаючи зрозуміти, що померли. Кров, що витекла з тіл переможених ним потвор, утворила невелике темне озеро, що діставало до колін. У печері стояв страхітливий сморід сексу і смерті. Дейну довелось переступати мертві тіла, щоб дістатись до Ітера. Він лютував сам на себе, що не підійшов спочатку до хлопця, а дозволив киплячий злості заповнити кожну судину в своєму тілі. 

Нарешті вони були поруч. 

Проклятий чоловік, що прожив більше, ніж пʼятсот років і хлопчик, що за короткий вік пережив стільки страждань, що вистачило б на всі віки існування Тейвату. 

Юнак досі не впізнав рятівника. Він слухняно розвів розбиті в кров коліна ширше, зажмуривши очі і відвернувши голову. Йому здавалося, що це прийшов новий монстр і він після всього болю і страждань, покірно змирився. Реакція хлопця і розуміння її причин змусили Дейна шукати поглядом кого-небудь у цій тісній печері кого можна вбити, але всі його суперники уже навіть не хрипіли. 

Дейн опустився на одне коліно і обережно, ніби кришталь, почав підіймати Ітера. Юнак в його руках закашлявся. На рівні плечей Дейна, де він зараз знаходився, повітря було трохи чистіше, тож він прийшов до тями. Чоловік помітив, як рухаються бліді потріскані губи напарника. Йому здавалося, що те, що хоче сказати Ітер має бути надзвичайно важливим. Власне кажучи, усе, що говорив хлопець було надважливе для Дейна. Чоловік миттєво нахилив голову до обличчя юнака, щоб почути самий тихий на світі шепіт:

— Світлячок… кх-кх, ти можеш випусти його, кх, будь ласка…?

— Ітере, я не розумію (про що ти)… — не закінчив фразу Дейн, відчуваючи як юнак повис у його руках майже без ознак життя. Переступаючи тіла, він необережно порізав взуття об розбиту баночку. 

Скло, яке не могло розбитися, було стерто в крихти. 

Сяяння золотавих очей, яке не можна було нічим затмарити, зникло.

Схоже, у тому склі знаходилась комаха про яку лепетав хлопчина, і, очевидно, що її вже давно розчавили монстри під час своїх збочень. Обличчя Дейна спохмурніло. Чому цей юнак, сам знаходячись на грані смерті, переймався про якусь маленьку комашку?! Чоловік хотів лютувати і плакати одночасно. Чому Ітер такий…. такий світлий, як сонце, незважаючи на всю темряву, що пропустив через себе? Ба, ні,… ніяке сонце навіть не йшло у порівняння з юнаком, що зараз лежав без свідомості у його руках…

— Ітере, обіцяю, я піймаю для тебе всіх світлячків світу, і потім відпущу, якщо ти тільки цього захочеш…

Ітер уже нічого не чув. Його розбите, знищене, стоптане серце лишилося десь на дні розлому серед цвілих і байдужих каменів. Золотоволосий юнак переміщався на руках високого чоловіка над глибокою темною прірвою. Але провалля, що виникло в його серці було набагато глибшим.