Все як завжди. Сніданок за довгим, на всю крихітну кухню, столом. Знову незадоволене бурчання зануди Джека, і плач через те, що замість пластівців із молоком мама підсунула кашу, Майка. Дівочі переговори Карен і Меггі, і, зрозуміло ж, тупі жарти на мою адресу:
– Коли вже приведеш до мами дівчинку знайомитися, га? Плакса, Ал?
І моя різка відповідь:
– Тоді, коли ти приведеш своїх прискіпливих подружок у нашу нору, Карен.
Джек посміявся з моїх слів, а це означає, що я посадив набридливу паршивку на місце. Я добре знаю, що Карен швидше повіситься, аніж покличе до нашого нещасного будиночка з купою барахла та розкиданих іграшок, своїх красунь подруг.
Карен зрозуміла, що її жарт вже не зачіпає мене, тому показушно хмикнула скрививши тонкі губи, які їй передалися від нашої мами, і опустила очі на тарілку супу з броколі.
Мамуля тицьнула в мене пальцем наказавши прибрати з очей свій довгий чубок, і не сваритися з сестрою, і це при тому, що вона щоразу зачіпає мене перша, а я, як старший, вказую їй її місце. Сара Райт відіслала мене з Джеком, пліткарками сестрами, і тихоней Ешлі до шкільного автобуса, а далі почався наш ще один відстійний день у школі. Але як би там не було паршиво, я хотів у неї ще по ходити… Як і мої молодші. Скільки б мене не вдаряли по голові, цей день ніколи не забудеться.
Тільки-но почався травень, милий травень. Всі в школі стояли на вухах перед іспитами, а мені не спокійно, але… Не через закінчення навчального року, а з якоїсь набагато, НАБАГАТО, серйознішої причини. Цілий день у мене було відчуття, що за мною спостерігають кровожерливі очища, через це під час уроку я по 5 разів оглядався на одноклів або не відривав очей з перехожих за вікном. Але НІКОГО не бачив… А почуття все зростало. Під час останнього уроку мене почало нудити, і двоїтися в очах, і тоді училка дозволила мені сходити в медпункт де я наковтався, поки медсестри ще не було в кабінеті, заспокійливих, і знеболювального, і мене… Вирубало майже одразу. Я навіть не пам’ятаю… Чи присів я на кушетку, чи повалився мішком на підлогу… Мені нічого не снилося. Суцільна чорнота перед очима, але різали вуха крики… МОРЕ КРИКІВ І ВОПЛІВ, до того ж дитячих. Під час сну мені стало ще гірше, ніж до відключки, ще й ці крики… Стали ще виразнішими, сердитими, дорослішими, загрозливими. Хтось ляснув мене по щоці, причому не слабенько. Я відразу ж прокинувся і відчув спітнілою спиною крижану плиту медпункту. Наді мною нависала товстушка-медсестра. Зі школи я повернувся раніше звичайного, через що відчув себе злочинцем. Батьки допитували мене, що сталося. Я відмахнувся, що з’їв щось не те, і мене знудило на уроці, після чого пішов до себе. Через деякий час прийшли й інші учні. Деякі з них відразу пішли залипати в телефонах, строчити переписки, дивитися мультики, читати книги. Та й я одягнув навушники, щоб розслабитися під треш-метал. Все як завжди. Все до дрібниць. Але те, що почалося за годину зруйнувало наші повсякденні дні.
Сара готувала вечерю, як тут почула плач. Майк став ні з того, ні з всього ревіти. Не плакати, а тупо ревіти в три струмки так, що вона не могла його нічим заспокоїти: ні мультиками, ні смачненьким, ні іграшками чи пісенькою. Слідом за плачем жінка почула писк… Ні. Виття. Наче хтось бухим почав завивати невдалу серенаду, але це було зовсім інше. Тут завивав не один, а кілька людей один за одним. Це вовче виття ставало голосніше, як і стали чутні вихлопні гази труб, і гарчання двигунів.
– Що за блядство?.. – вилаявся голова родини Райт. Відклавши в попільничку цигарку, він підвівся до вікна.
– Коханий! Хто це!? – все ще намагаючись, але безрезультатно, заспокоїти наймолодшого, схвилювалася Сара.
– Мені звідки знати!? Якісь обкурені байкери в напіврозірваному одязі їдуть до… – тут Мартін замовк, на автоматі поклавши руку на пояс ззаду, де відпочивав старий, але придатний револьвер.
Сара ще більше злякалася, адже вперше за три роки помітила, як її чоловік дістає та наставляє ствол до вікна, відступаючи на п’ять кроків.
– Коханий, що ти-…
– Лягай, Сарро!! Лягай!!
Шипки вікон відірвало ніби ті картонні. Скло розлетілося на всю кухню. Двері вибило від зіткнення в них – мотоцикла.
– Ву-у-у! Ха-ха-ха! А ось і наш дідуля, дивіться, обісраний лежить! Ва-аха-ха-ха! – на Мартіна дивилися червоні очі якоїсь білявки на байку. Байкерша різко помчала прямо на нього, від чого Мартін відкрив вогонь. – У цього собаки зброя! Аха-ха! – невідома, з високим, і писклявим голоском зробила маневр, і проїхалась старому по нозі, від чого той закричав. – Ахахха! Настав час різати свиню! Хрю!
– Коханий!! Ні! НІ! – Сара кинулася до чоловіка разом із сином на руках, але, як тільки вона до нього нахилилася, щоб звільнити тому з-під колеса ногу, як її раптово схопила за довге волосся дивна дівчина, і відкинула кудись до входу, звідки якраз забігли інші байкери: п’ятеро чоловіків у балаклавах. На крики і шум збіглися троє дівчаток: Карен з Меггі почали кричати на всю горлянку від переляку, а Ешлі, негайно побігла до матері, щоб звільнити її від рук невідомих бандитів. Але Сара не прийняла її допомоги. Як тільки вона помітила старшу дочку, так одразу впихнула їй у руки Майка і вигукнула останні слова:
– Біжи! Ешлі!! Тікайте усі!
Її дочка лише на три секунди розгубилася, але відразу по тому кинулася тікати. Саме в цей час у будинок забігла якась молода брюнетка з каре, що, зробивши лише два кроки, зі швидкістю пантери встигла зловити
свою здобич: двох крикливих дівчат, що тікали слідом за сестрою, і скрутити одночасно двома руками їм шиї, назавжди позбавивши тих здібності кричати чи говорити.
Бідолашна Ешлі, під впливом шоку і паніки навіть не помітила, що крики її сестер різко обірвалися… Вона бігла, бігла куди вели ноги, доки не вломилася в одну з кімнат. Як вона вже зрозуміла, – Джека. Як тільки її очі опустилися на ліжко, облите кров’ю, її шлунок скрутився у вузол. Її вирвало.
– А… А! Допоможіть… – Ешлі сповзла по дверях на підлогу, міцно стискаючи в обіймах братика. Зіниці очей, що звузилися, витріщалися на розспорене черево Джека, що розкинувся на ліжку. У руці у того був телефон, у якому світилося червоним оповіщення з гри в зомбі-апокаліпсис: YOU DIED!
Тут, у голові Ешлі залунало схоже попередження: не можна стояти на місці, треба тікати поки ще дихаєш. Вона, відчуваючи як по обличчю струмком течуть сльози, витягла з закривавленої руки брата телефон, адже свій у неї стояв на зарядці, а бігти до себе вона жах як не хотіла. Набравши поліцію, вона тихенько прочинила двері, і, під звуки гудків, побігла до іншої кімнати. На щастя, Алан сьогодні не закрився у себе.
– Б… брате! Мама… тато… Там!
Я розплющив одне око, помітивши, що мої двері розкрилися навстіж, і зняв навушники.
– Навіщо ти вломилася до-… – я страшенно хотів насварити сестру за порушення мого спокою, але раптово до мене дійшло дещо дивне.
«Стоп. Ешлі ніколи не турбує мене через дрібниці.» – слідом за цим я помітив на її милому, і завжди спокійному обличчі гримасу страху з соплями, а тоді й плачучого братика на руках… руках… На яких була кров.
– Ешлі! Майк поранився? – я миттєво вихопив їй з рук молодшого. У мене в обіймах, відчувши спокій та захист, Майк заспокоївся, і я почув голос. Сторонній голос, що доносився з трубки телефону:
– Алло? Це поліція Монклера. З вами розмовляє оператор Джессіка. Розкажіть, що трапилося? Алло? Ви мене чуєте?
– Ешлі, якого… Навіщо ти викликала поліцію? – я забрав у сестри телефон. – Вибачте, моя сестра помилково вас набрала… Всього хорошого. – коли я вибив мені висвітлився екран із заставкою супермена, і тільки тоді до мене дійшло, що телефон Ешлі рожевий, а не зелений.
– Ні! Для чого ти вибив! – вона затиснула рота долонею і вмить зачинила двері на ключ. – Віддай мені телефон!
– Ні. Не віддам, поки ти не поясниш чому у тебе смартфон Джека? Він же з ним і в вогонь, і у воду, – ніколи не залишає. Ще, чия кров у тебе на руках? – я швиденько оглянув молодшого і не знайшов ніякі порізи. – Ти поранена? Що трапилося?
– Батько! – заплакала Ешлі. – Вона переїхала його мотоциклом! Маму схопили високі хлопці у масках! Джек…в кімнаті…Карен… Меггі… Де вони? Вони… За мною бігли щойно!
– Стій, стій, пригальмуй… – мені настільки розболілася голова від її швидкого белькотіння, що я посадив Майка з Ешлі на ліжко і перепитав:
– Що ти там казала? Що там тато, мама? Що в них трапилося?
Замість тисячі слів вона вигукнула одне:
– Злодії!
І тут мене осяяло. Серце стислося, а потім заколотилося в грудях. Я вийняв з-під ліжка бейсбольну биту, і, опустивши собі на плече, простяг молодшій телефон, віддаючи вказівки:
– Закрий за мною двері. Зателефонуй ще раз до поліції і повідом їм нашу адресу. Постарайся заспокоїти Майка, щоб він не плакав. Сидіть тихо. Нікому не відчиняти. Коли я повернуся, то постукаю тричі. Все зрозуміла?
– Т-так… Алан… Алан, повертайся як найшвидше, я боюся…
Її голос настільки збивався з того звичного мені, незворушного діалекту, і тремтів разом з руками, що її страх передався і мені, і, розтікаючись по венах, діставався до серця.
– Добре. Я скоро.
З клацанням дверного замка за спиною, дихання перекрилося. Я не міг зрозуміти, чи дихаю. Чи йдуть мої ноги? Чи тримають биту руки? Чи не прокусив я від нервів губу?
«Що я маю зараз зробити?..»
Крок, крок, крок. За моєю спиною з кожним кроком чулися невідомі мені досі кроки. Важкі, грубі кроки. Я обернувся, нагострив вуха, зосередив очі на темному коридорі. Тиша. Я хотів повернутись. Ні. Мене тягнуло назад! Але раптовий крик спереду змусив ноги бігти на кухню. На розі біля входу я завмер від побаченого: у мене під ногами два дівочі трупи з моторошно вивихнутими головами. Я перевірив їхній пульс.
“Н-не дихають…” – я перевів шоковані очі перед собою, на понівечений труп посеред розгромленої кухні. Від мого батька не лишилося й мокрого місця… Як і… Голови… Її зовсім не було. Хтось відрубав і забрав її, тіло ж скалічив до невпізнання.
Мама… Її проткнули якоюсь зігнутою трубою, припечатавши до стінки, як картину. Я здригнувся всім тілом, коли по моїх щоках несподівано полилися сльози, утворюючи за собою мокру доріжку… На дворі я помітив чорний, величезний байк і дівочий регіт із групою хлопців.
Я зробив кілька кроків, і сховався за розламаним столом, щоб краще розглянути вбивць своєї сім’ї, але мені не дав цього зробити скрип дошки, і важкі кроки, від яких вся підлога тремтіла, а разом з ним мої коліна. Я перевів погляд, і першим кинулось в очі – пишне, темне, як сама безодня, довжелезне волосся, що майоріло на легкому вітрі, який долинав з вулиці.
«Висока… брюнетка»
Її обличчя було видно лише на половину, решту приховував чорний великий капелюх. Черевики по коліна з високою тракторною підошвою були забруднені в крові, як і нещасна, – ніби пси роздерли, – тонка сукня, що спадала з білих плечей на лікті, оголюючи груди. Цій дівці було від двадцяти, чи більше…?
У мене відібрало дар мови, коли я помітив, хто був у неї на руках…
“Ма… Майк… Як він… опинився в неї.” – і тут мені ніби кинули камінь між очей – «Вона вбила її! Вона вбила Ешлі!
Начебто підтверджуючи його здогадки слідом за брюнеткою підійшла не висока блондинка, з чиєюсь відрубаною, делікатно тонкою рукою, з манікюром на пальчиках.
Мене вивертало на виворіт, але я проковтнув бридкий блювотний позив, коли вловив писклявенький голос:
– Ще один лишився.
– Хіба не цей солодкий малюк останній?
– Ні, моя імператриця. Ще має бути найстарший.
– Ви точно його випадково не прирізали із сестрами чи мамою?
Блондинка за сумнівалася. Повернувшись до виходу обличчям, вона вигукнула до хлопців, що зібралися купою:
– Гей! Бовдури, ніхто з вас не вбивав, випадково, підлітка років 15-ти!?
– Ні!
– Я точно не пам’ятаю такого…
– Я вирубила лише двох сучок.
– А я весь час стояв на шухері! Через мене і муха не пролітала, не те щоб якийсь пацан!
– Що ж мені… – дівка обернулася до головної. – Збігати знову перевірити по кімнатах?
– Ясна річ, Кать. Будеш гальмувати він вибереться і подзвонить у поліцію, як це намагалася зробити ця погань у тебе в руці. Мені треба побачити кров кожної людини, що жила в цьому свинарнику. Тож поспішай, або станеш на його місце. Усвідомила?
Світловолоса Катя кивнула і, вийнявши кинджал, помчала в глиб коридору, вриваючись в кожну кімнатку.
«Лайно… » – я, стиснувши зуби, спостерігав як ця сука з усмішкою гладить по голові Майка, що мирно спав. – «Віддай мого брата, тварина! Поверни мені мою сім’ю!»
Щось у її затіненому обличчі здавалося дуже знайомим, але в пориві злості я лише думав, як не потрапити нікому на очі і покликати на допомогу. Брюнетка пішла до своїх надвір, і мені на думку спала ідея. У цьому старому будинку є підвальний прохід, що веде до такого ж старого, але давно покинутого будинку.
План Алана зірвався, як тільки він помітив, що двоє хлопців попрямували у бік сусіднього будиночка, мабуть, за наказом головної пішли його шукати.
«Прокляття! Мені… Доведеться почекати в підвалі поки я не почую, як вони їдуть» – не довго думаючи, я вислизнув рачки до дерев’яних дверцят у підлозі, біля раковини, і безшумно заліз у повністю темний тунель.
– Цього виродка ніде немає! – знову писклявий голос…
– Гм… Тоді підпаліть тут усе. Цей щур десь тут, я це нутром відчуваю. Ви двоє спостерігатимете за територією. Решта за мною.
«Нарешті почувся звук моторів, але ще рано радіти.»
Раптом у підвалі стало спекотно… Краплинки поту скупчилися на лобі Алана. У ніс ударив дим.
«Лайно!» – я в паніці вдихнув і, затримуючи подих, натягнув футболку на ніс. – «Довго я тут не протягну! Назад на кухню вже точно не виберусь! Шлях тільки…» – абсолютно всі думки відключилися, коли я вловив звук: “віу-віу”.
«Поліція прибула! Я врятований!» – від диму очі почали пекти і сльозитися. Я навмання рухався, вигнувшись у спині, вперед, до виходу. Але яке було моє здивування коли я кілька разів штовхнула дерев’яну підлогу, але вона так і не розкрилася.
– Допоможіть! Я тут! – я кричав і стукав по дошках над головою, але нікого не чув. – Хоть хтось! Прошу! – весь вузький підвал уже був забитий димом. Я закашлявся. Руки раптово заболіли, можливо, натрапили на цвяхи в дошці. Мої нерви натяглися до краю. Я хотів вибратися! Я хотів вижити, а не задихнутися так, у якомусь затхлому підвалі! З зусиллям вдихнувши, я ліг на спину і штовхнув ногами чортові дверцята. Далі я… знепритомнів.
Додати до улюблених